НАЦІОНАЛЬНА ДОЛЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В ПОЕМІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ «БОЯРИНЯ»
Свій перший вірш «Надія» Леся Українка (1871—1913) написала у дев'ятирічному віці. Загалом за життя поетеса (справжнє ім'я та прізвище — Лариса Косач) видала три збірки поезій: «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902). Талановита поетеса, перекладач, критик і публіцист, Леся Українка є також авторкою багатьох драматичних творів: «Кассандра», «Осіння казка», «В катакомбах», «Лісова пісня», «Камінний господар» та ін. Особливе місце у творчому доробку поетеси займає драматична поема «Бояриня», що належить до творів, майже невідомих нашим сучасникам.
«Бояриня» написана у квітні 1910 р. протягом трьох днів, але надрукована вперше .у часописі «Рідний край» тільки після смерті її автора: було окреме видання 1918 р., а 1923 р. драма увійшла в зібрання творів Лесі Українки. Що стосується критики, то тут картина приблизно така ж: відома одна рецензія на видання 1918 р. В. Страшкевича, який позитивно характеризує твір, як в літературному, так і в драматичному плані. Згадують про «Бояриню» М. Зеров, аналізуючи драматургію Лесі Українки в цілому; поет і критик 30-х років М. Драй-Хмара; В. Василенко в статті «Мотиви творчості Лесі Українки».
Але все це стосується 20—30-х років XX ст. — періоду другої хвилі національного відродження. Після того, аж до 1989 р., драма не виходила друком, про неї взагалі намагалися не згадувати. Причиною такого замовчування «Боярині» були національні мотиви, що є провідними в цій драматичній поемі.
Своїм змістом «Бояриня» пов'язана з добою Руїни і Петра Дорошенка. Леся Українка не першою звертається до тогочасних подій. Вони вже мали місце у творчості Т. Шевченка (взяти хоча б образ «старого Дорошенка запорозького брата» у вірші «Заступила чорна хмара»). Події 1663 р., що ними починається доба Руїни, відображені у «Чорній Раді» Пантелеймона Куліша (1857), який у свою чергу для написання твору використав літопис Самовидця, твори Свідзінського і Грабовського. Добу Руїни змальовано і в повісті «Чернігівка» (1881) Миколи Костомарова. Драма І. Карпенка-Карого «Гандзя» (1902) побудована теж на історичному матеріалі, взятому з доби Руїни. І от 1910 р. з-під пера видатної поетеси виходить драматична поема «Бояриня».
Через тяжку хворобу Леся Українка дуже часто перебувала за межами рідної землі, і тим більше тужила вона за нею, все частіше звертаючись до української тематики. В листах до рідних з Єгипту, де й була написана «Бояриня», звучать туга за рідним краєм, ностальгійні настрої, якими пронизаний і сам твір. Поетесу не могла не турбувати доля українського народу, його підневільне становище, причини, що спонукали його. Адже не тільки набіги зовнішніх ворогів спустошували землю, пригноблювали народ. Часто внутрішні протиріччя роздирали Україну, спричиняючи їй велике зло. Саме такою була доба Руїни, до якої звертається Леся Українка в «Боярині».
Це був час, що наступив після смерті Богдана Хмельницького, коли Україну намагалися поділити між собою Польща і Московщина, сіючи ворожнечу, провокуючи безперервні внутрішні суперечки за гетьманство, протистояння козацьких низів і старшини. В поемі чітко вирізняється ставлення Лесі Українки до Московщини як до історичного ворога. Польща на той час занепала і вже не мала колишньої сили. І лише Росія продовжувала нав'язувати свою волю українському народу. Вона роздавала козацькій старшині привілеї, щоб схилити її до зради інтересам України, намагаючись позбавити народ мислячої інтелігенції. Але твір Лесі Українки — це не історична, а скоріше психологічна драма, створена на історичному матеріалі. Метою її автора було не відтворення подій конкретної історичної епохи, а бажання розібратись у поведінці людей за умов цієї епохи, що, в свою чергу, давало можливість співвіднести ідеї та настрої сучасників і події минулого. Адже саме в минулому зберігається та інформація, осмислення якої часто допомагає зрозуміти сучасне. Іншими словами, Леся Українка шукала паралелей в історичному минулому й сучасному їй житті.
Отже, основні мотиви драматичної поеми «Бояриня» — це мотив національної гідності, патріотизму і водночас мотив пасивності — зради; час, про який ідеться у творі, — друга половина XVII ст.; сюжет ґрунтується на вигаданих ситуаціях; дійові особи теж вигадані.
Центральними персонажами драми виступають син колишнього козака, а пізніше московського боярина Степан та дочка козацького старшини Перебійного — Оксана. Одружившись, вони їдуть до Москви, де служить Степан. Життя в Москві стало для Оксани життям у неволі. Від невимовної туги за рідним краєм, не в змозі знести приниження, яке їй як українці довелось відчути у Московщині, вона смертельно занедужала. Весь час перебування на чужині вона внутрішньо протистоїть тому, що її оточує: побуту, звичаям, взаєминам між людьми. її витончений смак не сприймає російського жіночого одягу, в якому немає ні тієї гармонії кольорів, ні вишуканості форм, що їх має український національний костюм. «Шарахван» нагадує Оксані попівську рясу, «кокошник» — український підситок. Ось як вона про це говорить: «Та ще й дівочий той шарахван неначе б форемніший, а що жіночий, то такий бахматий, та довгий-довгий, мов попівська ряса! Аж сумно, як се я його надіну? Ото й на голову такий підситок надіти треба? Зап'ясти обличчя?.. То я.. собі гадаю.. коли б я не спротивилася часом Степанові в такій одежі». До речі, Леся Українка була добре обізнана з творами М. Костомарова, який про ту ж бахматість російської одежі писав: «Русские не заботились ни об изяществе форми, ни о вкусе, ни о согласии цветов, лишь бы блестело и пестрело. В их одеждах не бьіло талии: они были мешки».
Героїня «Боярині» не може звикнути й до того, що в Московщині не можна самій дівчині ходити, не можна «з чоловіками жіноцтву пробувати при бесіді», тоді • як в Україні дружина завжди була в пошані. Не зрозуміло Оксані й те, як то дівчина з парубком знайомляться й одружуються через сваху. Огидний їй «поцелуйный обряд», який є невід'ємною частиною традиційного ритуалу пригощання гостя. Оксану дивує те, що в Московщині не співають по гаях, як в Україні. Вона називає Московщину тюрмою, а себе невільницею:
А що ж? Хіба я тут не як татарка
Сижу в неволі? Ти хіба не ходиш
під ноги слатися своєму пану, мов ханові?
Скрізь палі, канчуки…Холопів продають….Чим не татари?
З цими словами звертається Оксана до свого чоловіка, який сам «повинен «холопом Стьопкою» себе взивати та руки цілувати, як невільник». До речі, в цьому, рабському звичаї цілувати цареві руку проявляється вся мораль московського боярства, яке не служить, а догоджає своєму повелителю, не противлячись такому принизливому становищу: адже має за це свої привілеї. «Та й я йому не можу повернути всього, що я приймав з його руки», — говорить Степан, який при потребі й гопака перед царем танцює.
Внутрішньо Степан постійно роздвоюється. Але він терпляче зносить своє становище, бо знає, що за непослух буде покараний. Цим зумовлена і обережність Степана, його виваженість у словах і вчинках. Адже йому чи не найкраще відома та система доносів і шпигунства («шпигуни московські цілим роєм ходять»), що була основою правління царської імперії. Тому й радить Степан Оксані спалити листа, якого вона отримала з України від товаришки — братчиці: бо ж «як візьмуть «на дибу», то вже не жалуй!»
Трагічна доля Оксани («Я гину, в'яну, жити так не можу»), в особі якої, як писав М. Драй-Хмара, «-можна вбачати... інтелігента, того, що довго боровся за принцип національного самовизначення, сперечався, протестував, але, попавши в пазурі царату московського чиновництва, не мав уже сили вирватися на волю й конав на чужині».
Трагічна доля й Степана, бо, зрікшись свого рідного, національного, повернувся він до чужого, відірвався від землі, яка зростила його. Але в найскладніший і найдраматичніший момент (у розмові із смертельно хворою дружиною) він розкриває свою душу, усвідомлюючи всю безпутність обраного ним шляху життя:
Нас доля так уже скарала тяжко.
Що, певне, й Бог простить усі гріхи.
Хто кров із ран теряв, а ми із серця.
Хто засланий, в тюрму замкнутий був,
а ми несли кайдани невидимі.
Хто мав хвилини щастя в боротьбі,
а нас важка, страшна душила змора,
і нам не вділено було онаги ту змору подолати…
Очевидно, що основний конфлікт «Боярині» будується на протиставленні і протистоянні двох світів — України й Московщини. Це зумовило не тільки ідейно-тематичну своєрідність поеми, а, значною мірою, й образно-стилістичну.
Так, одним із стилістичних прийомів у створенні образної системи твору є контраст, за допомогою якого і здійснюється протиставлення героїв: представників патріотично настроєної частини українців (Оксана, її родина, жіноче церковне братство) і тих, хто перейшов на службу до російського царя (Степан).
Діалог у творі Лесі Українки теж демонструє саме протистояння героїв, засвідчуючи протилежність їхніх поглядів на одну й ту ж подію. Яскравим прикладом може бути діалог між Степаном та братом Оксани Іваном про значення Переяславської угоди, який авторка подає уже в першій дії поеми:
Степан
— Поки чогось добувся на Москві, мій батько тяжко бідував із нами. На раді Переяславській мій батько, подавши слово за Москву, додержав те слово вірне.
Іван
— Мав кому держати! Лихий їх спокусив давати слово!
Перебійний, втручаючись у розмову, намагається позбавити її гостроти й напруженості. Згадуючи ті часи, він зауважує, що «ніхто не знав, як справа обернеться».
Іван (іронічно)
— Та певне! Краще зрадити Вкраїні!
Степан (спалахнув, але стримався)
— Не зраджував України мій батько! Він їй служив з-під царської руки Не гірш, ніж вороги його служили з-під польської корони.
Іван
— Та, звичайне, однаково, чиї лизати п'яти, чи лядські, чи московські!»
З цього діалогу видно також, що суттєву роль у створенні психологічної характеристики образу відіграють ремарки. І те, що Іван говорить «іронічно», і те, що у відповідь Степан «спалахнув, але стримався», свідчить не лише про напруженість ситуації, а й про особливості поведінки кожного із дійових осіб. Іван — прямий, відвертий, категоричний. Степан — стриманий, виважений, обережний.
Підсилюють драматизм твору, надаючи йому глибокого ліризму, народні пісні, які майстерно вводить у сюжет поеми Леся Українка. Вони передають душевний стан героїні, н постійну думу про рідний край («Гуляй, гуляй, господине, нехай наша журба згине», «Не бійся, матусю, не бійся, в червоні чобітки обуйся»).
Мовне багатство твору підсилюють використані приказки і прислів'я, а також слова із української народної лексики типу «голубонько», «моя зоре», «моя доле».
Та відвертість, з якою Леся Українка виступає проти всього московського, була викликана відвертою зневагою до українців з боку Москви, приниженням їхньої національної гідності.
Як істинна донька свого народу, поетеса виступає на його захист, демонструючи у створеній поемі самобутність, здорову мораль української нації. До того ж, спирається Леся Українка в основному на свідчення історичної літератури і загальновідомі події та факти, намагаючись дотримуватись максимальної точності у зображенні звичаїв і традицій обох народів.
Взяти хоча б уже вищезгадуваний факт зневажливого ставлення в Московщині до дружини, що дуже дивує Оксану, яка звикла до шанобливих стосунків між чоловіком і жінкою на Батьківщині. Ось що писав про це Микола Костомаров: «У козаков женщины пользовались сравнительно большею свободою: жены козаков были их помощницами и даже ходили с ними в походы. У знатных и зажиточных людей Московского Государства женский пол находился взаперти, как в мусульманских гаремах».
Те ж саме можна сказати і про нічим не підкріплене зверхнє ставлення московської знаті до представників неросійської нації навіть у питаннях релігії, віри.
Оксану обурює те, що навіть у церкві її зневажливо називають поза очі «черкешенкою», «чужачкою». І тут теж Леся Українка нічим не погрішила проти правди. «Московские Русские, — пише М. Костомаров, — считали себя единственным избранным народом в вере, и даже не вполне были расположены к единоверным народам — к грекам и малороссиянам: чуть только что-нибудь не сходно с их народностью, то заслуживает презрения, считалось ересью; на все не свое они смотрели свысока».
Отже, не виступаючи проти росіян, Леся Українка виступає проти того ставлення московського панства до українців, яке ображало, принижувало наш волелюбний народ, народ з героїчним минулим, давньою культурою і високим рівнем морально-етичних принципів. Народ, який заслуговує на велику повагу і повноцінне самостійне буття.
«Бояриня» написана у квітні 1910 р. протягом трьох днів, але надрукована вперше .у часописі «Рідний край» тільки після смерті її автора: було окреме видання 1918 р., а 1923 р. драма увійшла в зібрання творів Лесі Українки. Що стосується критики, то тут картина приблизно така ж: відома одна рецензія на видання 1918 р. В. Страшкевича, який позитивно характеризує твір, як в літературному, так і в драматичному плані. Згадують про «Бояриню» М. Зеров, аналізуючи драматургію Лесі Українки в цілому; поет і критик 30-х років М. Драй-Хмара; В. Василенко в статті «Мотиви творчості Лесі Українки».
Але все це стосується 20—30-х років XX ст. — періоду другої хвилі національного відродження. Після того, аж до 1989 р., драма не виходила друком, про неї взагалі намагалися не згадувати. Причиною такого замовчування «Боярині» були національні мотиви, що є провідними в цій драматичній поемі.
Своїм змістом «Бояриня» пов'язана з добою Руїни і Петра Дорошенка. Леся Українка не першою звертається до тогочасних подій. Вони вже мали місце у творчості Т. Шевченка (взяти хоча б образ «старого Дорошенка запорозького брата» у вірші «Заступила чорна хмара»). Події 1663 р., що ними починається доба Руїни, відображені у «Чорній Раді» Пантелеймона Куліша (1857), який у свою чергу для написання твору використав літопис Самовидця, твори Свідзінського і Грабовського. Добу Руїни змальовано і в повісті «Чернігівка» (1881) Миколи Костомарова. Драма І. Карпенка-Карого «Гандзя» (1902) побудована теж на історичному матеріалі, взятому з доби Руїни. І от 1910 р. з-під пера видатної поетеси виходить драматична поема «Бояриня».
Через тяжку хворобу Леся Українка дуже часто перебувала за межами рідної землі, і тим більше тужила вона за нею, все частіше звертаючись до української тематики. В листах до рідних з Єгипту, де й була написана «Бояриня», звучать туга за рідним краєм, ностальгійні настрої, якими пронизаний і сам твір. Поетесу не могла не турбувати доля українського народу, його підневільне становище, причини, що спонукали його. Адже не тільки набіги зовнішніх ворогів спустошували землю, пригноблювали народ. Часто внутрішні протиріччя роздирали Україну, спричиняючи їй велике зло. Саме такою була доба Руїни, до якої звертається Леся Українка в «Боярині».
Це був час, що наступив після смерті Богдана Хмельницького, коли Україну намагалися поділити між собою Польща і Московщина, сіючи ворожнечу, провокуючи безперервні внутрішні суперечки за гетьманство, протистояння козацьких низів і старшини. В поемі чітко вирізняється ставлення Лесі Українки до Московщини як до історичного ворога. Польща на той час занепала і вже не мала колишньої сили. І лише Росія продовжувала нав'язувати свою волю українському народу. Вона роздавала козацькій старшині привілеї, щоб схилити її до зради інтересам України, намагаючись позбавити народ мислячої інтелігенції. Але твір Лесі Українки — це не історична, а скоріше психологічна драма, створена на історичному матеріалі. Метою її автора було не відтворення подій конкретної історичної епохи, а бажання розібратись у поведінці людей за умов цієї епохи, що, в свою чергу, давало можливість співвіднести ідеї та настрої сучасників і події минулого. Адже саме в минулому зберігається та інформація, осмислення якої часто допомагає зрозуміти сучасне. Іншими словами, Леся Українка шукала паралелей в історичному минулому й сучасному їй житті.
Отже, основні мотиви драматичної поеми «Бояриня» — це мотив національної гідності, патріотизму і водночас мотив пасивності — зради; час, про який ідеться у творі, — друга половина XVII ст.; сюжет ґрунтується на вигаданих ситуаціях; дійові особи теж вигадані.
Центральними персонажами драми виступають син колишнього козака, а пізніше московського боярина Степан та дочка козацького старшини Перебійного — Оксана. Одружившись, вони їдуть до Москви, де служить Степан. Життя в Москві стало для Оксани життям у неволі. Від невимовної туги за рідним краєм, не в змозі знести приниження, яке їй як українці довелось відчути у Московщині, вона смертельно занедужала. Весь час перебування на чужині вона внутрішньо протистоїть тому, що її оточує: побуту, звичаям, взаєминам між людьми. її витончений смак не сприймає російського жіночого одягу, в якому немає ні тієї гармонії кольорів, ні вишуканості форм, що їх має український національний костюм. «Шарахван» нагадує Оксані попівську рясу, «кокошник» — український підситок. Ось як вона про це говорить: «Та ще й дівочий той шарахван неначе б форемніший, а що жіночий, то такий бахматий, та довгий-довгий, мов попівська ряса! Аж сумно, як се я його надіну? Ото й на голову такий підситок надіти треба? Зап'ясти обличчя?.. То я.. собі гадаю.. коли б я не спротивилася часом Степанові в такій одежі». До речі, Леся Українка була добре обізнана з творами М. Костомарова, який про ту ж бахматість російської одежі писав: «Русские не заботились ни об изяществе форми, ни о вкусе, ни о согласии цветов, лишь бы блестело и пестрело. В их одеждах не бьіло талии: они были мешки».
Героїня «Боярині» не може звикнути й до того, що в Московщині не можна самій дівчині ходити, не можна «з чоловіками жіноцтву пробувати при бесіді», тоді • як в Україні дружина завжди була в пошані. Не зрозуміло Оксані й те, як то дівчина з парубком знайомляться й одружуються через сваху. Огидний їй «поцелуйный обряд», який є невід'ємною частиною традиційного ритуалу пригощання гостя. Оксану дивує те, що в Московщині не співають по гаях, як в Україні. Вона називає Московщину тюрмою, а себе невільницею:
А що ж? Хіба я тут не як татарка
Сижу в неволі? Ти хіба не ходиш
під ноги слатися своєму пану, мов ханові?
Скрізь палі, канчуки…Холопів продають….Чим не татари?
З цими словами звертається Оксана до свого чоловіка, який сам «повинен «холопом Стьопкою» себе взивати та руки цілувати, як невільник». До речі, в цьому, рабському звичаї цілувати цареві руку проявляється вся мораль московського боярства, яке не служить, а догоджає своєму повелителю, не противлячись такому принизливому становищу: адже має за це свої привілеї. «Та й я йому не можу повернути всього, що я приймав з його руки», — говорить Степан, який при потребі й гопака перед царем танцює.
Внутрішньо Степан постійно роздвоюється. Але він терпляче зносить своє становище, бо знає, що за непослух буде покараний. Цим зумовлена і обережність Степана, його виваженість у словах і вчинках. Адже йому чи не найкраще відома та система доносів і шпигунства («шпигуни московські цілим роєм ходять»), що була основою правління царської імперії. Тому й радить Степан Оксані спалити листа, якого вона отримала з України від товаришки — братчиці: бо ж «як візьмуть «на дибу», то вже не жалуй!»
Трагічна доля Оксани («Я гину, в'яну, жити так не можу»), в особі якої, як писав М. Драй-Хмара, «-можна вбачати... інтелігента, того, що довго боровся за принцип національного самовизначення, сперечався, протестував, але, попавши в пазурі царату московського чиновництва, не мав уже сили вирватися на волю й конав на чужині».
Трагічна доля й Степана, бо, зрікшись свого рідного, національного, повернувся він до чужого, відірвався від землі, яка зростила його. Але в найскладніший і найдраматичніший момент (у розмові із смертельно хворою дружиною) він розкриває свою душу, усвідомлюючи всю безпутність обраного ним шляху життя:
Нас доля так уже скарала тяжко.
Що, певне, й Бог простить усі гріхи.
Хто кров із ран теряв, а ми із серця.
Хто засланий, в тюрму замкнутий був,
а ми несли кайдани невидимі.
Хто мав хвилини щастя в боротьбі,
а нас важка, страшна душила змора,
і нам не вділено було онаги ту змору подолати…
Очевидно, що основний конфлікт «Боярині» будується на протиставленні і протистоянні двох світів — України й Московщини. Це зумовило не тільки ідейно-тематичну своєрідність поеми, а, значною мірою, й образно-стилістичну.
Так, одним із стилістичних прийомів у створенні образної системи твору є контраст, за допомогою якого і здійснюється протиставлення героїв: представників патріотично настроєної частини українців (Оксана, її родина, жіноче церковне братство) і тих, хто перейшов на службу до російського царя (Степан).
Діалог у творі Лесі Українки теж демонструє саме протистояння героїв, засвідчуючи протилежність їхніх поглядів на одну й ту ж подію. Яскравим прикладом може бути діалог між Степаном та братом Оксани Іваном про значення Переяславської угоди, який авторка подає уже в першій дії поеми:
Степан
— Поки чогось добувся на Москві, мій батько тяжко бідував із нами. На раді Переяславській мій батько, подавши слово за Москву, додержав те слово вірне.
Іван
— Мав кому держати! Лихий їх спокусив давати слово!
Перебійний, втручаючись у розмову, намагається позбавити її гостроти й напруженості. Згадуючи ті часи, він зауважує, що «ніхто не знав, як справа обернеться».
Іван (іронічно)
— Та певне! Краще зрадити Вкраїні!
Степан (спалахнув, але стримався)
— Не зраджував України мій батько! Він їй служив з-під царської руки Не гірш, ніж вороги його служили з-під польської корони.
Іван
— Та, звичайне, однаково, чиї лизати п'яти, чи лядські, чи московські!»
З цього діалогу видно також, що суттєву роль у створенні психологічної характеристики образу відіграють ремарки. І те, що Іван говорить «іронічно», і те, що у відповідь Степан «спалахнув, але стримався», свідчить не лише про напруженість ситуації, а й про особливості поведінки кожного із дійових осіб. Іван — прямий, відвертий, категоричний. Степан — стриманий, виважений, обережний.
Підсилюють драматизм твору, надаючи йому глибокого ліризму, народні пісні, які майстерно вводить у сюжет поеми Леся Українка. Вони передають душевний стан героїні, н постійну думу про рідний край («Гуляй, гуляй, господине, нехай наша журба згине», «Не бійся, матусю, не бійся, в червоні чобітки обуйся»).
Мовне багатство твору підсилюють використані приказки і прислів'я, а також слова із української народної лексики типу «голубонько», «моя зоре», «моя доле».
Та відвертість, з якою Леся Українка виступає проти всього московського, була викликана відвертою зневагою до українців з боку Москви, приниженням їхньої національної гідності.
Як істинна донька свого народу, поетеса виступає на його захист, демонструючи у створеній поемі самобутність, здорову мораль української нації. До того ж, спирається Леся Українка в основному на свідчення історичної літератури і загальновідомі події та факти, намагаючись дотримуватись максимальної точності у зображенні звичаїв і традицій обох народів.
Взяти хоча б уже вищезгадуваний факт зневажливого ставлення в Московщині до дружини, що дуже дивує Оксану, яка звикла до шанобливих стосунків між чоловіком і жінкою на Батьківщині. Ось що писав про це Микола Костомаров: «У козаков женщины пользовались сравнительно большею свободою: жены козаков были их помощницами и даже ходили с ними в походы. У знатных и зажиточных людей Московского Государства женский пол находился взаперти, как в мусульманских гаремах».
Те ж саме можна сказати і про нічим не підкріплене зверхнє ставлення московської знаті до представників неросійської нації навіть у питаннях релігії, віри.
Оксану обурює те, що навіть у церкві її зневажливо називають поза очі «черкешенкою», «чужачкою». І тут теж Леся Українка нічим не погрішила проти правди. «Московские Русские, — пише М. Костомаров, — считали себя единственным избранным народом в вере, и даже не вполне были расположены к единоверным народам — к грекам и малороссиянам: чуть только что-нибудь не сходно с их народностью, то заслуживает презрения, считалось ересью; на все не свое они смотрели свысока».
Отже, не виступаючи проти росіян, Леся Українка виступає проти того ставлення московського панства до українців, яке ображало, принижувало наш волелюбний народ, народ з героїчним минулим, давньою культурою і високим рівнем морально-етичних принципів. Народ, який заслуговує на велику повагу і повноцінне самостійне буття.
