ПАТРІОТИЧНІ МОТИВИ У ТВОРЧОСТІ М. ВОРОНОГО
Микола Кіндратович Вороний (1871—1938), як і М. Зеров, належить до видатних діячів української культури, об'єднаних трагічним поняттям «розстріляне відродження». Обидва були всебічно обдарованими людьми, на їхнє формування значний вплив справив великий Франко. М. Вороного з Франком єднала не лише співпраця, а й щира дружба. М. Зеров і М. Вороний в особистому житті теж були не досить щасливими. У першого син помер ще хлопчиком, а у другого — був репресований. М. Вороний про трагічну долю єдиного і улюбленого сина Марка вже не довідався, бо сам пішов із життя.
Справді, навіть важко уявити, що коли ми говоримо про талановитого поета, перекладача, критика, історика літератури, публіциста, актора, режисера, редактора, знавця музики і дослідника національного театру, світової та вітчизняної драматургії, то маємо на увазі ім'я однієї людини — М. Вороного. Він народився в родині ремісника, навчався в реальному училищі та гімназії, де й почав писати вірші. Його цікавила європейська та російська література, захоплення викликали заборонені твори Шевченка. Вороний вчився у Віденському, Львівському університетах. З 1887 р. він живе у Східній Україні і працює актором труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших. Перші збірки віршів виходять у Києві, де він оселився 1910 р.
На своєму життєвому шляху письменник зустрічався з М. Коцюбинським, Лесею Українкою, М. Лисенком. Автор «Сонячних кларнетів» брав участь у соціал-демократичному гуртку, який організував М, Вороний у Чернігові, і під його керівництвом П. Тичина робив свої перші поетичні кроки. М. Вороний не сприйняв події жовтня 1917 р. і 1920 р. емігрував до Польщі. Цікавий факт: «Інтернаціонал», «Варшав'янка», «Марсельєза» й досі виконуються українською мовою у перекладі М. Вороного. Слід відзначити, що, перебуваючи у буржуазній Польщі, поет не брав участі в антирадянській діяльності. Він душею рвався до рідної землі і 1926 р. повертається в Україну.
1928 р. письменники республіки, провідні діячі культури відзначали 35-річчя літературної діяльності М. Вороного. Ювілею письменника був присвячений томик його віршів «Поезії» (1929). Поет бере активну участь у літературному і громадському житті України, працює в культурних та освітніх закладах. Свої враження від святкування Першотравня він із захопленням висловив у вірші «Весна року 1926»:
Немов потоки буйноводні.
Бурхає пролетарський спів:
«Повстаньте, гнані і голодні
Робітники усіх країн!»
І я дивлюсь любовно в очі —
Щасливі, п'яні без вина —
В оці хлоп'ячі і дівочі.
Де сяє радістю весна...
Автобіографія поета (1928) містить дані про спілкування Вороного з російськими письменниками О. Купріним, М. Кисельовим, С. Бердяєвим, свідчить про нього як про справжнього інтернаціоналіста, людину порядну. Він писав поезії і російською мовою, мав усі підстави сказати про себе:
Мне все равно. Судья мой — совесть,
Пред ней я не сомкну зениц;
Открыта жизни моей повесть —
В ней нет запачканньїх страниц...
Дослідник Василь Яременко підкреслює: «Він одним із перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокори»). Орієнтована передусім на читача, вихованого на кращих зразках світової літератури, поезія Вороного була, за висловом О. І. Білецького, «явищем високої художньої цінності». …Тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов'ю до народу, шаною до його кращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Водночас створює поезії, у яких висміює національну обмеженість, псевдо патріотизм, його антигуманістичну, аморальну сутність («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»).
У вірші «Молодий патріот» (1902) митець створює образ людини-пристосуванця:
Ось він ввесь, немов живий, —
Любий, щедрий та сердечний,
Патріот наш молодий.
Легкодухий і безпечний.
Тип культурний козака:
Вміє він і заспівати.
Шпарко вчистить гопака.
Потім подиспутувати.
Чарку він не ллє за пліт
і прокаже без упину
Весь Шевченків «Заповіт»,
Навіть другу половину.
Рідну мову любить — страх!
І, поводячись по-свинськи,
Просторікує в шинках
Виключно по-українськи.
І закінчується вірш досить несподівано та іронічно:
Хай приходить слушний час.
Хай буяє хуртовина:
Патріоти єсть у нас —
Ще не вмерла Україна!
У поемі «Євшан-зілля» (1899) Вороний не лише зізнається у любові до України, а й пише вже про її справах синів:
Україно! Мамо люба!
Чи не те ж з тобою сталось?
Чи синів твоїх багато
На степах твоїх зосталось?
Чи вони ж не відцурались.
Не забули тебе, неньку,
Чи сховали жаль до тебе
І кохання у серденьку?
Марна річ! Були і в тебе
Кобзарі — гудці народні.
Що співали-віщували
Заповіти благородні...
Характерним для Вороного у передреволюційний період є вірш «Перед брамою» (1912), сповнений передчуття очікуваних перемін.
Що буде потім — я не знаю...
Але поріг святого раю
Відважно я переступлю.
Бо знову крила почуваю
І знову вірю і люблю!
Що буде потім — я не знаю...
Але бувало так, що поет страждав, коли бачив сьогодення Батьківщини, його охоплювали зневіра і розчарування. У «Мандрівних елегіях» (1902) є рядки:
О рідна земле, люба моя нене!
Чому, припавши до твоїх грудей,
Я тільки плачу, як дитя нужденне,
А сил не набираюсь, як Антей?
Учитель-методист Л. І. Воловець ділиться такими спостереженнями: «Вірш «Краю мій рідний!», датований 1908 роком, нагадує вірш Грінченка «Смутні картини» (1883 р.). Створені різними поетами в різні історичні періоди, обидва твори перейняті глибокою турботою про долю занапащеного краю і пригнобленого народу. Порівняймо: «Убогії ниви, убогії села, Убогий, обшарпаний люд, — Смутнії картини, смутні-невеселі, А інших не знайдеш ти тут» (Грінченко); «Люду мій бідний, окрадений люду! Що у твоїх я побачив очах, То вже й до віку свого не забуду, Де б я не був, всюди бачити буду — Голод і жах» (Вороний)».
І далі Л. І. Воловець пише про тематичну спорідненість обох поезій, подібність їхньої образно-емоційної структури: «Причин тут, виявляється, дві: однаково нестерпне становище українського народу, особливо ж селянства, в Російській імперії на початку 80-х років XIX ст. і на початку XX ст. і пристрасне вболівання обох письменників за долю поневолених.
Та час минав — і на зміну сумним картинам, що викликали гіркі переживання, прийшли бадьорі революційні акорди. 1917 р., уже після Лютневої революції, Вороний пише вірш «За Україну!», сповнений віри у здійснення віковічних прагнень народу до соціального й національного визволення:
Ганебні пута
Ми вже порвали
І зруйнували
Царський трон.
З-під ярем
І з тюрем,
Де був гніт.
Ми йдемо на вільний світ!
Твір був покладений на музику і став улюбленою піснею тодішньої революційної молоді. Таку ж тональність має поезія «Коли ти любиш рідний край...», найви-щим акордом якої стали прикінцеві рядки: «За честь і правду все віддай, Коли ти любиш рідний край!»
Незвичайною силою поетичної краси і ніжністю відзначаються поезії, у яких Вороний оспівує найвище з усіх людських почуттів — материнську любов. В основу поезії «Легенда» покладено народний переказ про серце матері, яке син вирвав живцем для своєї коханої, а воно, любляче і всепрощаюче, пожаліло сина, коли той спіткнувся і впав. Автор схиляється перед силою материнського почуття:
І серденько неньчине кров'ю стекло, І ніжно від жалю воно прорекло... Ой леле! воно прорекло!..
Востаннє озвалось до сина в ту мить: «Мій любий, ти впав... Чи тебе не болить?» Ой леле — тебе не болить?!
На цьому й закінчується поезія. Якісь подальші пояснення були б просто недоречними. Твір витриманий у стилі народної епічної пісні, а давній народний вислів «Ой леле!» емоційно обрамлює кожну строфу, звучить щоразу по-новому, виражаючи то подив, то жаль, образу, обурення, злість, злобу, панічний страх, трагізм, любов. Завдяки цьому й досягається неповторний ритмомелодійний лад твору. Він привернув до себе увагу композиторів і був покладений на музику Миколою Леонто-вичем. Мотив любові до рідного краю можна вважати провідним у творчості М. Вороного.
У швидкоплинному житті для поета вічними цінностями залишаються Краса й Україна. Важко утриматись і не привести тут повністю вірш «Краса!» (1912):
Мій друже! Я Красу люблю,
І з кожної хвилини
Собі ілюзію роблю,
Бо в тій хвилинності ловлю
Я щастя одробини.
Що є життя? Коротка мить.
Яке його надбання?
Красою душу напоїть .
І, не вагаючись, прожить
Хвилину раювання.
Краса! На світі цім Краса —
Натхненна чарівниця.
Що відкриває небеса.
Вершить найбільші чудеса.
Мов казкова цариця.
Ії я славлю, і хвалю,
І кожну їй хвилину
Готов оддати без жалю.
Мій друже, я Красу люблю…
Як рідну Україну!
М. Вороний перекладав із староіндійської, перської та японської мов, познайомив українського читача з кращими творами Пушкіна, Некрасова, Фета, Тютчева, Словацького, Вазова, Данте, Шексіпіра, Гейне, Верлена.
Л. І. Воловець вважає, що «оригінальні й перекладні твори поета тісно пов'язані між собою: адже він брав для перекладу те, що відповідало його прагненню виховувати засобами літератури й театру свідомих громадян, знавців і цінителів прекрасного. І ще одна шляхетна ідея керувала діяльністю митця — включити українську культуру, особливо ж поезію, в орбіту культури світової.
Великий поціновувач краси, Вороний розширив музикальні можливості українського вірша (що також привернуло увагу до його поезій з боку найвидатніших українських композиторів), щедро використовував рефрени, комбіновані повтори, вставні слова й речення. Музикальності вчився у Вороного молодий Тичина, як і використання вишуканих поетичних форм. А ще поет був одним із зачинателів (поряд з О. Олесем) жанру романсової лірики в українській поезії, талановитим учителем цілого покоління літературної молоді (Н. Кибальчич, X. Алчевської, Г. Чупринки, М. Семенка)…».
Поет був репресований 1934 р. Його обвинувачували у контрреволюційній діяльності, називали «білоемігрантом», «націоналістом», згадали негативне ставлення до жовтневих подій 1917 р. та виїзд до Польщі. За нього клопотався син Марко, який був відомим дитячим поетом і працював у Москві. Це втручання призвело до арешту Марка Вороного 1935 р., і в жовтні 1937 р. він був засуджений до розстрілу. Микола Вороний розстріляний у червні 1938 р. Обидва посмертно реабілітовані.
Поетеса Олена Матушек присвятила їм та багатьом іншим діячам «розстріляного відродження» вірш «Передчуття»:
Вони ще прийдуть, прийдуть, прийдуть,
Вони іще покличуть нас,
І всі свої нетлінні кривди
Обернуть на каральний час.
Обернуть золото — на попіл.
Обернуть попіл — на хрести,
І між рядів убитих потай
Примусять ті хрести нести.
Примусять бути, чути, бачить,
Примусять пережити знов
Безумні дні.
Безумні плачі.
Безумну безневинну кров.
Бо всі роки — допоки світла.
Допоки ми собі жили,
Вони — німі, безгласі свідки,
При нас — невидимо були.
Все бачили, і не прощали,
І не простять уже повік,
Те, що прислужницьки мовчали.
Неправдам загубивши лік,
І — продавали,
Й — продавались,
І .все дощенту — продали,
І з фарисеями братались,
І фарисеями були...
Так буде — як ніколи зроду,
Як суд Господній буде це:
ІСТОРІЯ МОГО НАРОДУ
КРИВАВЕ ПІДВЕДЕ ЛИЦЕ.
Справді, навіть важко уявити, що коли ми говоримо про талановитого поета, перекладача, критика, історика літератури, публіциста, актора, режисера, редактора, знавця музики і дослідника національного театру, світової та вітчизняної драматургії, то маємо на увазі ім'я однієї людини — М. Вороного. Він народився в родині ремісника, навчався в реальному училищі та гімназії, де й почав писати вірші. Його цікавила європейська та російська література, захоплення викликали заборонені твори Шевченка. Вороний вчився у Віденському, Львівському університетах. З 1887 р. він живе у Східній Україні і працює актором труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших. Перші збірки віршів виходять у Києві, де він оселився 1910 р.
На своєму життєвому шляху письменник зустрічався з М. Коцюбинським, Лесею Українкою, М. Лисенком. Автор «Сонячних кларнетів» брав участь у соціал-демократичному гуртку, який організував М, Вороний у Чернігові, і під його керівництвом П. Тичина робив свої перші поетичні кроки. М. Вороний не сприйняв події жовтня 1917 р. і 1920 р. емігрував до Польщі. Цікавий факт: «Інтернаціонал», «Варшав'янка», «Марсельєза» й досі виконуються українською мовою у перекладі М. Вороного. Слід відзначити, що, перебуваючи у буржуазній Польщі, поет не брав участі в антирадянській діяльності. Він душею рвався до рідної землі і 1926 р. повертається в Україну.
1928 р. письменники республіки, провідні діячі культури відзначали 35-річчя літературної діяльності М. Вороного. Ювілею письменника був присвячений томик його віршів «Поезії» (1929). Поет бере активну участь у літературному і громадському житті України, працює в культурних та освітніх закладах. Свої враження від святкування Першотравня він із захопленням висловив у вірші «Весна року 1926»:
Немов потоки буйноводні.
Бурхає пролетарський спів:
«Повстаньте, гнані і голодні
Робітники усіх країн!»
І я дивлюсь любовно в очі —
Щасливі, п'яні без вина —
В оці хлоп'ячі і дівочі.
Де сяє радістю весна...
Автобіографія поета (1928) містить дані про спілкування Вороного з російськими письменниками О. Купріним, М. Кисельовим, С. Бердяєвим, свідчить про нього як про справжнього інтернаціоналіста, людину порядну. Він писав поезії і російською мовою, мав усі підстави сказати про себе:
Мне все равно. Судья мой — совесть,
Пред ней я не сомкну зениц;
Открыта жизни моей повесть —
В ней нет запачканньїх страниц...
Дослідник Василь Яременко підкреслює: «Він одним із перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокори»). Орієнтована передусім на читача, вихованого на кращих зразках світової літератури, поезія Вороного була, за висловом О. І. Білецького, «явищем високої художньої цінності». …Тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов'ю до народу, шаною до його кращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Водночас створює поезії, у яких висміює національну обмеженість, псевдо патріотизм, його антигуманістичну, аморальну сутність («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»).
У вірші «Молодий патріот» (1902) митець створює образ людини-пристосуванця:
Ось він ввесь, немов живий, —
Любий, щедрий та сердечний,
Патріот наш молодий.
Легкодухий і безпечний.
Тип культурний козака:
Вміє він і заспівати.
Шпарко вчистить гопака.
Потім подиспутувати.
Чарку він не ллє за пліт
і прокаже без упину
Весь Шевченків «Заповіт»,
Навіть другу половину.
Рідну мову любить — страх!
І, поводячись по-свинськи,
Просторікує в шинках
Виключно по-українськи.
І закінчується вірш досить несподівано та іронічно:
Хай приходить слушний час.
Хай буяє хуртовина:
Патріоти єсть у нас —
Ще не вмерла Україна!
У поемі «Євшан-зілля» (1899) Вороний не лише зізнається у любові до України, а й пише вже про її справах синів:
Україно! Мамо люба!
Чи не те ж з тобою сталось?
Чи синів твоїх багато
На степах твоїх зосталось?
Чи вони ж не відцурались.
Не забули тебе, неньку,
Чи сховали жаль до тебе
І кохання у серденьку?
Марна річ! Були і в тебе
Кобзарі — гудці народні.
Що співали-віщували
Заповіти благородні...
Характерним для Вороного у передреволюційний період є вірш «Перед брамою» (1912), сповнений передчуття очікуваних перемін.
Що буде потім — я не знаю...
Але поріг святого раю
Відважно я переступлю.
Бо знову крила почуваю
І знову вірю і люблю!
Що буде потім — я не знаю...
Але бувало так, що поет страждав, коли бачив сьогодення Батьківщини, його охоплювали зневіра і розчарування. У «Мандрівних елегіях» (1902) є рядки:
О рідна земле, люба моя нене!
Чому, припавши до твоїх грудей,
Я тільки плачу, як дитя нужденне,
А сил не набираюсь, як Антей?
Учитель-методист Л. І. Воловець ділиться такими спостереженнями: «Вірш «Краю мій рідний!», датований 1908 роком, нагадує вірш Грінченка «Смутні картини» (1883 р.). Створені різними поетами в різні історичні періоди, обидва твори перейняті глибокою турботою про долю занапащеного краю і пригнобленого народу. Порівняймо: «Убогії ниви, убогії села, Убогий, обшарпаний люд, — Смутнії картини, смутні-невеселі, А інших не знайдеш ти тут» (Грінченко); «Люду мій бідний, окрадений люду! Що у твоїх я побачив очах, То вже й до віку свого не забуду, Де б я не був, всюди бачити буду — Голод і жах» (Вороний)».
І далі Л. І. Воловець пише про тематичну спорідненість обох поезій, подібність їхньої образно-емоційної структури: «Причин тут, виявляється, дві: однаково нестерпне становище українського народу, особливо ж селянства, в Російській імперії на початку 80-х років XIX ст. і на початку XX ст. і пристрасне вболівання обох письменників за долю поневолених.
Та час минав — і на зміну сумним картинам, що викликали гіркі переживання, прийшли бадьорі революційні акорди. 1917 р., уже після Лютневої революції, Вороний пише вірш «За Україну!», сповнений віри у здійснення віковічних прагнень народу до соціального й національного визволення:
Ганебні пута
Ми вже порвали
І зруйнували
Царський трон.
З-під ярем
І з тюрем,
Де був гніт.
Ми йдемо на вільний світ!
Твір був покладений на музику і став улюбленою піснею тодішньої революційної молоді. Таку ж тональність має поезія «Коли ти любиш рідний край...», найви-щим акордом якої стали прикінцеві рядки: «За честь і правду все віддай, Коли ти любиш рідний край!»
Незвичайною силою поетичної краси і ніжністю відзначаються поезії, у яких Вороний оспівує найвище з усіх людських почуттів — материнську любов. В основу поезії «Легенда» покладено народний переказ про серце матері, яке син вирвав живцем для своєї коханої, а воно, любляче і всепрощаюче, пожаліло сина, коли той спіткнувся і впав. Автор схиляється перед силою материнського почуття:
І серденько неньчине кров'ю стекло, І ніжно від жалю воно прорекло... Ой леле! воно прорекло!..
Востаннє озвалось до сина в ту мить: «Мій любий, ти впав... Чи тебе не болить?» Ой леле — тебе не болить?!
На цьому й закінчується поезія. Якісь подальші пояснення були б просто недоречними. Твір витриманий у стилі народної епічної пісні, а давній народний вислів «Ой леле!» емоційно обрамлює кожну строфу, звучить щоразу по-новому, виражаючи то подив, то жаль, образу, обурення, злість, злобу, панічний страх, трагізм, любов. Завдяки цьому й досягається неповторний ритмомелодійний лад твору. Він привернув до себе увагу композиторів і був покладений на музику Миколою Леонто-вичем. Мотив любові до рідного краю можна вважати провідним у творчості М. Вороного.
У швидкоплинному житті для поета вічними цінностями залишаються Краса й Україна. Важко утриматись і не привести тут повністю вірш «Краса!» (1912):
Мій друже! Я Красу люблю,
І з кожної хвилини
Собі ілюзію роблю,
Бо в тій хвилинності ловлю
Я щастя одробини.
Що є життя? Коротка мить.
Яке його надбання?
Красою душу напоїть .
І, не вагаючись, прожить
Хвилину раювання.
Краса! На світі цім Краса —
Натхненна чарівниця.
Що відкриває небеса.
Вершить найбільші чудеса.
Мов казкова цариця.
Ії я славлю, і хвалю,
І кожну їй хвилину
Готов оддати без жалю.
Мій друже, я Красу люблю…
Як рідну Україну!
М. Вороний перекладав із староіндійської, перської та японської мов, познайомив українського читача з кращими творами Пушкіна, Некрасова, Фета, Тютчева, Словацького, Вазова, Данте, Шексіпіра, Гейне, Верлена.
Л. І. Воловець вважає, що «оригінальні й перекладні твори поета тісно пов'язані між собою: адже він брав для перекладу те, що відповідало його прагненню виховувати засобами літератури й театру свідомих громадян, знавців і цінителів прекрасного. І ще одна шляхетна ідея керувала діяльністю митця — включити українську культуру, особливо ж поезію, в орбіту культури світової.
Великий поціновувач краси, Вороний розширив музикальні можливості українського вірша (що також привернуло увагу до його поезій з боку найвидатніших українських композиторів), щедро використовував рефрени, комбіновані повтори, вставні слова й речення. Музикальності вчився у Вороного молодий Тичина, як і використання вишуканих поетичних форм. А ще поет був одним із зачинателів (поряд з О. Олесем) жанру романсової лірики в українській поезії, талановитим учителем цілого покоління літературної молоді (Н. Кибальчич, X. Алчевської, Г. Чупринки, М. Семенка)…».
Поет був репресований 1934 р. Його обвинувачували у контрреволюційній діяльності, називали «білоемігрантом», «націоналістом», згадали негативне ставлення до жовтневих подій 1917 р. та виїзд до Польщі. За нього клопотався син Марко, який був відомим дитячим поетом і працював у Москві. Це втручання призвело до арешту Марка Вороного 1935 р., і в жовтні 1937 р. він був засуджений до розстрілу. Микола Вороний розстріляний у червні 1938 р. Обидва посмертно реабілітовані.
Поетеса Олена Матушек присвятила їм та багатьом іншим діячам «розстріляного відродження» вірш «Передчуття»:
Вони ще прийдуть, прийдуть, прийдуть,
Вони іще покличуть нас,
І всі свої нетлінні кривди
Обернуть на каральний час.
Обернуть золото — на попіл.
Обернуть попіл — на хрести,
І між рядів убитих потай
Примусять ті хрести нести.
Примусять бути, чути, бачить,
Примусять пережити знов
Безумні дні.
Безумні плачі.
Безумну безневинну кров.
Бо всі роки — допоки світла.
Допоки ми собі жили,
Вони — німі, безгласі свідки,
При нас — невидимо були.
Все бачили, і не прощали,
І не простять уже повік,
Те, що прислужницьки мовчали.
Неправдам загубивши лік,
І — продавали,
Й — продавались,
І .все дощенту — продали,
І з фарисеями братались,
І фарисеями були...
Так буде — як ніколи зроду,
Як суд Господній буде це:
ІСТОРІЯ МОГО НАРОДУ
КРИВАВЕ ПІДВЕДЕ ЛИЦЕ.
