Петербург у лірику Осипа Мандельштама – Мандельштам Осипнув

Осип Мандельштам з’явився на світло й тривалий час прожив у Петербурзі, однак, добутків про це місто в нього не настільки багато. Проте, окремі з них популярні, як можуть бути знайомі вірші тривалий час поета, що перебувався в забутті

Мандельштам – зразок геройського вивчення матерією буття. У самих гірких віршах у нього не слабшає замилування життям. У найтрагічніших, таких, як “Збережи мою мову назавжди за присмак нещастя й диму…”, звучить цей захват, втілений у разючі по новизні й силі словосполученнях: “Аби тільки тільки любили мене ці мерзенні плахи, Як нацелясь на смерть городки зашибають у саду…” І чим сутужніше обставини, тим ощутимей язикова міцність, тим пронзительнее й удивительнее подробиці. Тоді – Те й з’явилися такі чудові деталі, як “океанічних нитка перлів і таитянок лагідні кошики”. Здається, за віршами Мандельштама просвічує те Моне, те Гоген, те Сарьян…

Петербург Мандельштама з’являється часто зі своєї зовнішньої сторони, оскільки авторові властиве занурення в архітектурну тематику. У нього є вірша, як би що знову вишиковують на папері відомі спорудження: собор Паризької Богоматері й храм Айя – Софія. Першим архітектурним згадуванням про Петербург став невеликий вірш про Казанського соборі (” соборі – велетні”), де мало приділено уваги зодчеству, але зате звучить думка про доброчинність змішання культур (росіянці й італійської). Це зрозуміло: Казанський собор дуже нагадує римський собор Петра й Павла, а Риму Мандельштам присвятив чималу частку своїх створінь. Вірш про Казанського соборі стало передоднем циклу “Петербурзькі строфи”. Назва це носить лише один вірш, але за ним треба ряд безіменних, які гідні бути об’єднаними під таким ім’ям

В “Петербурзьких строфах” – знову незмінна тематика, пов’язана з архітектурою. Тут навколо образа всім знайомого лаконічного ампіру (“Над жовтизною урядових будинків…”) кристалізується “соціальна архітектура” всієї Росії, а крізь сучасність просвічує пушкінська епоха (“дивак Євгеній”). Таке змішання епох характеризує думка Мандельштама про єдність часу усередині культури. Культура, як відомо, була ідеалом поета, його творчість була спрямована на відродження й зміцнення культурних традицій

Потім у збірнику “Камінь” (першому збірнику поета), складеному в хронологічному порядку, треба ще кілька віршів, де в кожному рядку з’являється Петербург, – незмінний, такий же, яким був до Мандельштама й залишився після нього: “Петра созданье, Мідний вершник і граніт…”, “…вітер західний з Неви”. Нева, видимо, була особливо дорога серцю поета або міцніше всього пов’язана з образом самого міста. У кожному разі вона не раз згадується в белее пізніх добутках, на відміну від архітектурних споруджень, їм поет присвячував не більш ніж по одному вірші

Для Мандельштама дуже характерний вірш “Адміралтейство”. Тут звучить акмеїстична формула: “…краса – не примха напівбога, а хижий окомір простого столяра”. Явна паралель із поетом, що зі слів – каменів створює свою лірику. Ця ідея звучить протягом усього раннього періоду творчості поета. Що стосується безпосередньо Адміралтейства, то в чотирьох строфах автор зумів цілком реалистично відтворити вигляд будинку, і це дивно при тім небагатому наборі слів і образів, що він використовував. Цікавий задум вірша: подолання часу переходить у подолання простору, розкриваються три виміри, відкривається п’ята стихія, не космічна, а рукотворна – краса. При читанні виникають мимовільні асоціації з Пушкіним (“Люблю тебе, Петра створіння…”), що в жодному разі не позбавляє вірш Мандельштама самобутності

Є в Мандельштама й вірш, присвячений Исаакиевскому собору. У ньому пролунали ті міркування, які змусили Мандельштама відмовитися від еміграції. Він распрощался з Римом і Константинополем заради Петербурга, заради Исаакия. Тому що не в іноземні собори, а саме в рідний Исаакиевский “…тягнеться дух у часи тяжких лих”. Тут збереглася щира віра

У більше пізніх віршах “Петербург” у Мандельштама перетворюється в “Петрополь”. У цьому відчувається щось антично – пушкинское. Але, незважаючи на зміну найменування, місто залишається тим же. Всі так само б’ється об граніт Нева, всі ті ж коштують величні будинки, собори, всі нові приходять весни. Однак у відношенні Неви з’явилися нової, дивні, нотки:

Але, як Медуза, невська хвиля

Мені отвращенье легеня вселяє

Всі ці ліричні міркування нерозривно пов’язані із тривогою за державу, за наступність культурної єдності. Мандельштам упевнений – умирає сам Петербург:

У Петрополе прозорому ми вмремо,

Де панує над нами Прозерпина.

Ми в кожному подиху смертне повітря п’ємо,

И щогодини нам смертний час

Цей зворушливий вірш говорить про трепетному, глибокому, неизбывном почуття до рідного міста. Сюди поет, де б не був, прагне як у тиху гавань, як у надійне пристановище (“У Петербурзі ми зійдемося знову…”, “Я повернувся у своє місто, знайомий до сліз…”).

Вірша про Петербург необхідно розшукувати в лірику Мандельштама по краплях, тому що вони розкидані в часі. Однак зосередити їх воєдино не в такому ступені й важко, тому що вони захоплюють надзвичайно незначну нішу в його творчості. “Петербурзькі” добутки нерідко є продовженням улюбленої архітектурної тематики поета, адже за прославлянням архітектури відчувається любов і відданість рідному місту

Якщо подивитися назад в XX століття, те можна із упевненістю вимовити, що в Росії він минув не стільки “під знаком придбань”, скільки “під знаком понесених втрат”. Не фізичні цінності придбали ми, не благополуччя, не віру у свої сили – ми нагромадили історичний, людський досвід. Не станемо віддаватися зневірі. Тому що навіть завершальні двадцять років, тобто “роки застою”, як їх тепер називають, не пропали даром для того, хто “мислив і страждав”, не зрадив сам себе, хто, не очікуючи соціальних змін у суспільстві, смог перетворитися у вільну людину задовго до них