Повний зміст Рославлев Пушкін А. З – Часть 1
Читаючи «Рославлева», зі здивуванням побачила я, що зав’язка його заснована на щирій події, занадто для мене відомому. Ніколи я була другом нещасної жінки, обраної м. Загоскиным у героїні його повести. Він знову звернув увагу публіки на подію забуте, розбудив почуття обурення, приспані часом, і обурив спокій могили. Я буду защитницею тіні, – і читач вибачить слабість пера мого, уважив серцеві мої спонукання. Буду примушена багато говорити пр самій себе, тому що доля моя довго була пов’язана з долею бідної моєї подруги.
Мене вивезли у світло зимою 1811 року. Не стану описувати перших моїх вражень. Легко можна собі уявити, що повинна була почувати шістнадцятирічна дівчина, промінявши антресолі й учителів на безперервні бали. Я віддавалася вихру веселия із всею живостию мого років і ще не міркувала… Жаль: тодішній час коштував спостереження.
Між дівицями, що виїхали разом із мною, відрізнялася князівна (м. Загоскин назвав її Полінию, залишу їй це ім’я). Ми незабаром подружилися от для чого.
Брат мій, двадцатидвухлетний малий, належав стану тодішніх франтів, він уважався в Іноземній колегії й жив у Москві, танцюючи й повесничая. Він закохався в Полину й упросив мене зблизити наші домы. Брат був ідолом усього нашого сімейства, а з мене робив, що хотів.
Сблизясь із Полінию з догоди до нього, незабаром я искренно до неї прив’язалася. У ній було багато дивного й ще більш привабливого. Я ще не розуміла її, а вже любила. Невідчутно я стала дивитися її очами й думати її думками.
Батько Полины була заслужена людина, тобто їздив цугом і носив ключ і зірку, втім був ветрен і простий. Мати її була, навпроти, жінка статечна й відрізнялася важностию й здоровим глуздом.
Полина була скрізь; вона оточена була шанувальниками; з нею любезничали – але вона нудьгувала, і нудьга надавала їй вид гордості й холодності. Це надзвичайно йшло до її грецької особи й до чорних брів. Я тріумфувала, коли мої сатиричні зауваження наводили посмішку на цю правильну й нудьгуючу особу.
Полина надзвичайно багато читала й без усякого розбору. Ключ від бібліотеки батька її був у їй. Бібліотека большею частию складалася із творів письменників XVIII століття. Французька словесність, від Монтеск’є до романів Кребильона, була їй знайома. Руссо знала вона напам’ять. У бібліотеці не було ні однієї російської книги, крім творів Сумарокова, яких Полина ніколи не розкривала. Вона казала мені, що із працею розбирала російську печатку, і, імовірно, нічого по – російському не читала, не крім і віршиків, піднесених їй московськими віршотворцями.
Тут дозволю собі маленький відступ. От уже, слава богові, років тридцять, як сварять нас бедных за те, що ми по – російському не читаємо й не вміємо (нібито) висловлюватися вітчизняною мовою (NВ: Авторові «Юрія Милославського» гріх повторювати вульгарні обвинувачення. Ми всі прочитали його, і, здається, однієї з нас зобов’язаний він і перекладом свого роману на французьку мову.) Справа в тому, що ми й раді б читати по – російському; але словесність наша, здається, не старіше Ломоносова й надзвичайно ще обмежена. Вона, звичайно, представляє нам кілька відмінних поетів, але не можна ж від всіх читачів вимагати виняткового полювання до віршів. У прозі маємо ми тільки «Історію Карамзина»; перші два або три романи з’явилися два або три роки тому, тим часом як у Франції, Англії й Німеччині книги одна інший замечательнее випливають одна за іншою. Ми не бачимо навіть і перекладів; а якщо й бачимо, те, воля ваша, я все – таки віддаю перевагу оригіналам. Журнали наші цікаві для наших літераторів. Ми примушені всі, звістки й поняття, черпати із книг іноземних; у такий спосіб і мислимо ми мовою іноземному (принаймні всі ті, які мислять і випливають за думками людського роду). У цьому визнавалися мені найвідоміші наші літератори. Вічні скарги наших письменників на зневагу, у якому залишаємо ми російські книги, схожі на скарги російських торговок, що обурюються на те, що ми капелюшка наші купуємо в Сихлера й не задовольняємося добутками костромських модисток. Звертаюся до мого предмета.
Спогаду світського життя звичайно слабкі й незначні навіть в епоху історичну. Однак ж поява в Москві однієї мандрівниці залишило в мені глибоке враження. Ця мандрівниця – m – me de Stael1). Вона приїхала влітку, коли більша частина московських жителів роз’їхалася по селах. Російська гостинність заметушилася; не знали, як почастувати славну іноземку. Зрозуміло, давали їй обіди. Чоловіки й дами з’їжджалися подивитися на неї й були по більшій частині незадоволені нею. Вони бачили в ній п’ятдесятилітню товсту бабу, одягнену не по літам. Тон її не сподобався, мовлення здалися занадто довгі, а рукави занадто короткі. Батько Полины, що знав m – me de Stael ще в Парижу, дав їй обід, на який скликав всіх наших московських розумників. Отут побачила я авторку «Корины». Вона сиділа на першому місці, облокотясь на стіл, згортаючи й розгортаючи прекрасними пальцями трубочку з паперу. Вона здавалася не в дусі, кілька разів приймалася говорити й не могла розговоритися. Наші розумники їли й пили у свою міру й, здавалося, були набагато більше задоволені ухою князя, ніж беседою m – me de Stael. Дами лагодилися. Ті й інші тільки зрідка переривали мовчання, переконані в незначності своїх думок і сторопілі при європейській знаменитості. В усі час обіду Полина сиділа як на голках. Увага гостей розділена було між осетром і m – me de Stael. Чекали від її поминутно bon – mot;2) нарешті вирвалося в їй двусмыслие, і навіть досить сміливе. Усі підхопили його, зареготали, піднявся шепіт подиву; князь був у нестямі від радості. Я глянула на Полину. Особа її палало, і сльози здалися на її очах. Гості встали через стіл, зовсім примирені з m – me de Stael: вона сказала каламбур, що вони поскакали розвозити по місту.
«Що з тобою зробилося, ma chere?3) – запитала я Полину, – невже жарт, трошки вільна, могла настільки тебе збентежити?» – «Ах, мила, – відповідала Полина, – я в розпачі! Як мізерно повинне було здатися наше велике суспільство цій незвичайній жінці! Вона звикла бути оточена людьми, які неї розуміють, для яких блискуче зауваження, сильний рух серця, натхненне слово ніколи не загублені; вона звикла до захоплюючої розмови, вищій освіченості. А тут… Боже мій! Ні однієї думки, жодного чудового слова протягом трьох годин! Тупі особи, тупа важливість – і тільки! Як їй було нудно! Як вона здавалася стомленою! Вона бачила, чого їм було потрібно, що могли зрозуміти ці мавпи освіти, і кинула їм каламбур. А вони так і кинулися! Я згоріла із сорому й готова була заплакати… Але пускай, – з жаром продовжувала Полина, – пускай вона вивезе про нашу світську чернь думка, який вони гідні. Принаймні вона бачила наш добрий простий народ і розуміє його. Ти чула, що сказала вона цьому старому, нестерпному блазневі, що з догоди до іноземки здумав було глузувати з російських борід: «Народ, що, тому сто років, відстояв свою бороду, відстоїть у наш час і свою голову». Як вона мила! Як я люблю її! Як ненавиджу її гонителя!»
Не я одна помітила зніяковілість Полины. Інші проникливі очі зупинилися на ній у ту ж саму мінуту: чорні очі самої m – me de Stael. Не знаю, що подумала вона, але тільки вона підійшла після обіду до моєї подруги й з нею розговорилася. Чрез кілька днів m – me de Stael написала їй наступну записку:
Ma chere enfant, je suis toute malade. Il serait bien aimable a vous de venir me ranimer. Tachez de l’obtenir de m – me votre mere et veuillez lui presenter les respects de votre amie de S.4)
Ця записка зберігається в мене. Ніколи Полина не пояснювала мені своїх зносин з m – me de Stael, незважаючи на всю мою цікавість. Вона була без пам’яті від славної жінки, настільки ж добродушної, як і геніальної.
До чого доводить полювання до лихослів’я! Недавно розповідала я все це в одному дуже чималому суспільстві. «Може бути, – помітили мені, – m – me de Stael була не що інше, як шпигун Наполеонов, а князівна доставляла їй потрібні відомості». – «Помилуйте, – сказала я, – m – me de Stael, десять років гнана Наполеоном, шляхетна добра m – me de Stael, що насилу втекла під заступництво російського імператора, m – me de Stael, друг Шатобриана й Байрона, m – me de Stael буде шпигуном у Наполеона!..» – «Дуже, дуже може статися, – заперечила востроносая графиня Б. – Наполеон був така бестія, a m – me de Stael претонка штука!»
Усі говорили про близьку війну й, скільки пам’ятаю, досить легковажно. Наслідування французькому тону часів Людовика XV було в моді. Любов до батьківщини здавалася педантством. Тодішні розумники звеличували Наполеона з фанатичною підлесливістю й жартували над нашими невдачами. До несчастию, заступники батьківщини були небагато простуваті; вони були осміяні досить забавно й не мали ніякого впливу. Їхній патріотизм обмежувався жорстоким осудженням уживання французької мови в суспільствах, введення іноземних слів, грізними витівками противу Кузнецького мосту й тому подібним. Молоді люди говорили про всім російському із презирством або байдужістю й, жартуючи, пророкували Росії доля Рейнської конфедерації. Словом, суспільство було досить паскудно.
Раптом звістка про навалу й відозва государя вразили нас. Москва схвилювалася. З’явилися простонародні листки графа Растопчина; народ озлобився. Світські баляндрасники присмирніли; дами вструхнули. Гонителі французької мови й Кузнецького мосту взяли в суспільствах рішучий верх, і вітальні наповнилися патріотами: хто висипав з табакерки французький тютюн і став нюхати росіянин; хто спалив десяток французьких брошюрок, хто відмовився від лафіту й прийнявся за кислі щи. Усе закаялися говорити французькою мовою; усі закричали про Пожарського й Минине й стали проповідувати народну війну, збираючись на довгі відправитися в саратовские села.
Полина не могла приховувати своє презирство, як колись не приховувала свого обурення. Така моторна зміна й боягузтво виводили її з терпіння. На бульварі, на Пресненских ставках, вона навмисно говорила французькою мовою; за столом у присутності слуг навмисно оспоривала патріотичні хвастощі, навмисно говорила про численність наполеоновых військ, про його військового генія. Присутні блідли, побоюючись доносу, і поспішали докорити її в прихильності до ворога батьківщини. Полина презирливо посміхалася. «Дай боже, – говорила вона, – щоб всі росіяни любили свою батьківщину, як я його люблю». Вона дивувала мене. Я завжди знала Полину скромн і мовчазної й не розуміла, звідки узялася в їй така сміливість. «Помилуй, – сказала я один раз, – полювання тобі втручатися не в нашу справу. Нехай чоловіки собі б’ються й кричать про політика; жінки на війну не ходять, і їм справи немає до Бонапарта». Ока її заблискали. «Соромся, – сказала вона, – хіба жінки не мають батьківщини? хіба немає в них батьків, братів, мужьев? Хіба кров російська для нас далека? Або ти думаєш, що ми породжені для того тільки, щоб нас на балі вертіли в экосезах, а будинку змушували вишивати по канві собачок? Ні, я знаю, яке вплив жінка може мати на думку суспільне або навіть на серце хоч однієї людини. Я не визнаю приниження, до якого присуджують нас. Подивися на m – me de Stael: Наполеон боровся з нею, як з неприятельскою силою… І дядюшка сміє ще насміхатися над її робостию при наближенні французької армії! «Будьте покійні, пані: Наполеон воює проти Росії, не противу вас…» Так! якщо б дядюшка попався в руки французам, то його б пустили гуляти по Палі – Роялю; але m – me de Stael у такому випадку вмерла б у державній темниці. А Шарлот Корді, а наша Марфа Посадниця? а княгиня Дашкова? чим я нижче їх? Уже, вірно, не смелостию душі й решительностию». Я слухала Полину зі здивуванням. Ніколи не підозрювала я в ній такого жару, такого честолюбства. На жаль! До чого привели її незвичайні якості душі й мужня височина розуму? Правду сказав мій улюблений письменник: II n’est de bonheur que dans les voies communes5) .
Приїзд государя збільшив загальне хвилювання. Захват патріотизму опанував нарешті й вищим суспільством. Вітальні перетворилися в палати дебатів. Скрізь тлумачили про патріотичні пожертвування. Повторювали безсмертне мовлення молодого графа Мамонова, що пожертвував всім своїм маєтком. Деякі маменьки після того помітили, що граф уже не такий завидний наречений, але ми всі були від нього в замилуванні. Полина марила ім. «Ви чим пожертвуєте?» – запитала вона раз у мого брата. «Я не володію ще моїм маєтком, – відповідав мій джиґун. – У мене всього навсе тридцять тисяч боргу: приношу їх у жертву на вівтар батьківщини». Полина розсердилася. «Для деяких людей, – сказала вона, – і честь і батьківщина, усе дрібниця. Брати їх умирають на поле бою, а вони дуріють у вітальнях. Не знаю, чи найдеться жінка, досить низька, щоб дозволити таким фіглярам причинятися перед нею в любові». Брат мій спалахнув. «Ви занадто вимогливі, князівна, – заперечив він. – Ви вимагаєте, щоб усі бачили у вас m – me de Stael і говорили б вам тиради з «Корины». Знайте, що хто жартує з женщиною, той може не жартувати перед особою батьківщини і його ворогів». Із цим словом він відвернувся. Я думала, що вони назавжди посварилися, але помилилася: Поліні сподобалася зухвалість мого брата, вона простила йому недоречний жарт за шляхетний порив обурення й, довідавшись через тиждень, що він вступив у Мамоновский полк, сама просила, щоб я їх помирила. Брат був у захваті. Він відразу запропонував їй свою руку. Вона погодилася, але відстрочила весілля до кінця війни. На інший день брат мій відправився в армію.
Наполеон ішов на Москву; наші відступали; Москва тривожилася. Жителі її вибиралися один за іншим. Князь і княгиня вмовили матінку разом їхати в них скую село.
Ми приїхали в , величезне село у двадцяти верстах від губернського міста. Біля нас була безліч сусідів, большею частию приїжджих з Москви. Усякий день усі бували разом; наше сільське життя походила на міську. Листа з армії приходили майже щодня, бабусі шукали на карті містечка біваку й гнівалися, не знаходячи його. Полина займалася одною политикою, нічого не читала, крім газет, растопчинских афішок, і не відкривала ні однієї книги. Оточена людьми, яких поняття були обмежені, чуючи постійно судження безглузді й новини безпідставні, вона впала в глибоку зневіру; млосність опанувала її душою. Вона отчаивалась у порятунку батьківщини, здавалося їй, що Росія швидко наближається до свого падіння, усяка реляція збільшувала її безнадійність, поліцейські оголошення графа Растопчина виводили її з терпіння. Жартівливий склад їх здавався їй верхи непристойності, а міри, їм прийняті, варварством нестерпним. Вона не осягала думки тодішнього часу, настільки великої у своєму жаху, думки, який сміливе виконання врятували Росію й звільнило Європу. Цілі годинники проводила вона, облокотясь на карту Росії, розраховуючи версти, випливаючи за швидкими рухами військ. Дивні думки приходили їй у голову. Один раз вона мені оголосила про свій намір піти із села, з’явитися у французький табір, добратися до Наполеона й там убити його зі своїх рук. Мені не важко було переконати її в шаленості такого підприємства – але думка про Шарлот Корді довго її не залишала.
Батько її, як уже вам відомо, була людина досить легковажний; він тільки й думав, щоб жити в селі як можна більше по^ – московському. Давав обіди, завів theatre de societe6), де грав французькі proverbes7) і всіляко намагався різноманітити наші задоволення. У місто прибуло кілька полонених офіцерів. Князь зрадів новим особам і випросив у губернатора дозвіл помістити їх у себе…
Їх було четверо – троє досить незначні люди, фанатично віддані Наполеонові, нестерпні горлані, щоправда, що викуповують свою хвалькуватість поважними своїми ранами. Але четвертий була людина надзвичайно примітний.
Йому було тоді 26 років. Він належав гарному будинку. Особа його було приємно. Тон дуже гарний. Ми негайно відрізнили його. Пещення приймав він зі шляхетної скромностию. Він говорив мало, але мовлення його були ґрунтовні. Поліні він сподобався тим, що перший міг ясно їй витлумачити воєнні дії й рухи військ. Він заспокоїв її, засвідчивши, що відступ російських військ була не безглузда втеча й стільки ж турбувало французів, як озлобляло росіян. «Але ви, – запитала його Полина, – хіба ви не переконані в непереможності вашого імператора?» Сеникур (назву ж і його ім’ям, даним йому г – м Загоскиным) – Сеникур, трохи помовчавши, відповідав, що в його положенні відвертість була б скрутна. Полина настійно вимагала відповіді. Сеникур зізнався, що устремління французьких військ у серце Росії могло зробитися для них небезпечно, що похід 1812 року, здається, кінчений, але не представляє нічого рішучого. «Кінчений! – заперечила Полина, – а Наполеон усе ще йде вперед, а ми усе ще відступаємо!» – «Тим гірше для нас», – відповідав Сеникур і заговорив про інший предмет.
Полина, що набридли й боягузливі пророкування, і дурні хвастощі наших сусідів, жадібно слухала судження, засновані на знанні справи й безпристрасності. Від брата одержувала я листа, у яких користі неможливо бути домогтися. Вони були наповнені жартами, розумними й поганими, питаннями про Поліну, вульгарними запевненнями в любові й проч. Полина, читаючи їх, досадувала й знизувала плечима. «Зізнайся, – говорила вона, – що твій Олексій препорожня людина. Навіть у нинішніх обставинах, з полів боїв знаходить він спосіб писати нічого не значущі листи, яка ж буде мені його бесіда протягом тихого сімейного життя?» Вона помилилася. Порожнеча братових листів відбувалася не від його власної незначності, але від забобону, втім самого образливого для нас: він думав, що з жінками повинне вживати мова, пристосована до слабості їхнього понять, і що важливі предмети до нас не стосуються. Така думка скрізь була б неввічливо, але в нас воно й дурно. Ні сумніву, що російські жінки краще освічені, більше читають, більше мислять, ніж чоловіки, зайняті бог знає чим.
Рознеслася звістка про Бородінський бій. Усі тлумачили про нього; у всякого була своя сама вірна звістка, усякий мав список убитим і пораненим. Брат нам не писав. Ми надзвичайно були стривожені. Нарешті один з развозителей усякої всячины приїхав нас сповістити про його узяття в полон, а тим часом пошепту оголосив Поліні про його смерть. Полина глибоко засмутилася. Вона не була закохана в мого брата й часто на нього досадувала, але в цю мінуту вона в ньому бачила мученика, героя, і оплакувала потай від мене. Наскільки раз я застала її в сльозах. Це мене не дивувало, я знала, яке хворобливу участь приймала вона в долі стражденної нашої батьківщини. Я не підозрювала, що було ще причиною її прикрості.
Один раз ранком гуляла я в саду; поруч мене йшов Сеникур; ми розмовляли про Поліну. Я помітила, що він глибоко почував її незвичайні якості й що її краса зробила на нього сильне враження. Я, сміючись, дала йому помітити, що положення його саме романічне. У полоні у ворога поранений лицар закохується в шляхетну володарку замка, торкає її серце й нарешті одержує її руку. «Ні, – сказав мені Сеникур, – князівна бачить у мені ворога Росії й ніколи не погодиться залишити свою батьківщину». У цю мінуту Полина здалася наприкінці алеї, ми пішли до неї назустріч. Вона наближалася швидкими кроками. Блідість її мене вразила.
«Москва взята», – сказала вона мені, не відповідаючи на уклін Сеникура; серце моє стислося, сльози потекли струмком. Сеникур мовчав, потупя ока. «Шляхетні, освічені французи, – продовжувала вона голосом, що тремтить від обурення, – ознаменували своє торжество гідним образом. Вони запалили Москву – Москва горить уже два дні». – «Що ви говорите, – закричав Сеникур, – не може бути». – «Дочекайтеся ночі, – відповідала вона сухо, – може бути, побачите заграву». – «Боже мій! Він загинув, – сказав Сеникур; як, хіба ви не бачите, що пожежа Москви є загибель всьому французькому війську, що Наполеонові ніде, нема чим буде триматися, що він примушений буде скоріше відступити крізь розорену, опустілу сторону при наближенні зими з військом розстроєним і незадоволеним! І ви могли думати, що французи самі изрыли собі пекло! ні, ні, росіяни, росіяни запалили Москву. Жахлива, варварська великодушність! Тепер усе вирішено: ваша батьківу вийшло з небезпеки; але що буде з нами, що буде з нашим імператором…»
Він залишив нас. Полина і я не могли отямитися. «Невже, – сказала вона, – Сеникур прав і пожежа Москви наших рук справа? Якщо так… ПРО, мене можна пишатися ім’ям росіянки! Всесвіт здивується великій жертві! Тепер і падіння наше мені не страшно, честь наша врятована; ніколи Європа не насмілиться вже боротися з народом, що рубає сам собі руки й палить свою столицю».
Ока її так і блищали, голос так і дзенькав. Я обійняла її, ми змішали сльози шляхетного захвату й жаркі моління за батьківщину. «Ти не знаєш? – сказала мені Полина з видом натхненним, – твій брат… він щасливий, він не в полоні – радуйся: він убитий за порятунок Росії».
Я скрикнула й упала без почуттів у її обійми…
