Основний конфлікт у трагедії Олександра Пушкіна “Борис Годунов” – Пушкін Олександр

Сам Пушкін вклав у вуста народу – одного з головних діючих осіб драми”Борис Годунов” слова, які визначають суть конфлікту цього літературного твору:

Об страшне, небачене горе!

Прогневали ми бога, згрішили:

Владыкою собі царевбивцю

Ми нареклися

Пушкін задумав “Бориса Годунова” як історико – політичну трагедію. Драма “Борис Годунов” протистояла романтичній традиції. Як політична трагедія вона звернена була до сучасних питань: ролі народу в історії й природи тиранічної влади

Якщо в “Євгенію Онєгіні” струнка композиція проступала крізь “собранье строкатих глав”, те тут вона маскувалася собраньем строкатих сцен. Для “Бориса Годунова” характерно жива розмаїтість характерів і історичних епізодів. Пушкіна порвав із традицією, при якій автор закладає в основу доведену й закінчену думку й далі прикрашає її “епізодами”.

З “Бориса Годунова” і “Циган” починається нова поетика: автор як би ставить експеримент, результат якого не вирішений. Зміст добутку – у постановці питання, а не в рішенні його. Декабрист Михайло Лунін у сибірському посиланні записав афоризм: “Одні твору повідомляють думки, інші змушують мислити”. Свідомо або несвідомо, він узагальнював пушкінський досвід. Попередня Література “повідомляла думки”. З Пушкіна здатність літератури “змушувати мислити” зробилася невід’ємною приналежністю мистецтва

В “Борисі Годунове” переплітаються дві трагедії: трагедія влади й трагедія народу. Маючи перед очами одинадцять томів “Історії…. Карамзина, Пушкін міг обрати й інший сюжет, якби його метою був осуд деспотизму царської влади. Сучасники були вражені нечуваною сміливістю, з якої Карамзин зобразив деспотизм Грозного. Рилєєв думав, що Пушкіну саме тут варто шукати тему нового добутку

Пушкін обрав Бориса Годунова – правителя, стремившегося здобути народну любов і не далекого державної мудрості. Саме такий цар дозволяв виявити закономірність трагедії влади, далекої народу

Борис Годунов у Пушкіна плекає прогресивні плани й хоче народу добра. Але для реалізації своїх намірів йому потрібна влада. А влада дається лише ціною злочину, – щабля трону завжди в крові. Борис сподівається, що вжита в благо влада надолужить цей крок, але безпомилкове етичне почуття народу змушує його відвернутися від “царя Ірода”. Покинутий народом, Борис, всупереч своїм благим намірам, неминуче робиться тираном. Вінець його політичного досвіду цинічний урок:

Милості не почуває народ:

Твори добро – не скаже він спасибі:

Грабуй і страти – тобі не буде гірше.

Деградація влади, покинутої народом і далекої йому, – не випадок, а закономірність (“… государ досужною порию/Донощиків допитує сам”). Годунов передчуває небезпеку. Тому він поспішає підготувати сина Феодора до керування країною. Годунов підкреслює значення наук і знань для того, хто править державою:

Учися, мій син: наука скорочує

Нам досвіди скороминучого життя –

Коли – небудь, і незабаром може бути,

Всі області, які ти нині

Зобразив так хитро на папері,

Усе під руку дістануться твою –

Учися, мій син, і легше і ясніше

Державна праця ти будеш осягатися

Цар Борис уважає, що надолужив свою провину (смерть Дмитра) умілим керуванням державою. У цьому його трагічна помилка. Добрі наміри – злочин – втрата народної довіри – тиранія загибель. Такий закономірний трагічний шлях відчуженої від народу влади

У монолозі “Досяг я вищої влади” Борис зізнається в злочині. Він зовсім щирий у цій сцені, тому що його ніхто не може чути:

И все нудить, і голова кружляється,

И хлопчики криваві в очах…

И радий бігти, так нікуди… жахливо!

Так, жалюгідний той, у кому совість нечиста

Але шлях народу трагичен. У зображенні народу Пушкін далекий і просвітительський оптимізм, і романтичних скарг на чернь. Він дивиться “поглядом Шекспіра”. Народ присутній на сцені протягом всієї трагедії. Більше того, саме він відіграє вирішальну роль в історичні конфліктах

Однак позиція народу суперечлива. З одного боку, народ у Пушкіна має безпомилкове моральне чуття, – виразниками його в трагедії є юродивий і Пимон – Літописець. Так, спілкуючись у монастирі з Пимоном, Григорій Отрепьев містить:

Борис, Борис! Усе перед тобою тріпотить,

Ніхто тобі не сміє й нагадати

Про жеребі нещасної дитини –

А тим часом пустельник у темній келії

Тут на тебе донос жахливий пише:

И не підеш ти від суду мирського,

Як не підеш від божого суду

Образ Пимона чудовий по своїй яскравості й неординарності. Це один з деяких образів ченця – літописця в Російській літературі. Пимон повний святої віри у свою місію: ретельно й правдиво запам’ятовувати хід росіянці історії

Так відають нащадки православних

Землі рідної минулу долю,

Своїх царів великих поминають

За їхні праці, за славу, за добро –

А за гріхи, за темні деянья

Рятівника смиренно благають

Пимон наставляє молодого послушника Григорія Отрепьева, радячи йому упокорювати страсті молитвою й постом. Пимон зізнається, що в молодості й сам віддавався гучним бенкетам, “потехам юного років”.

Вір ти мені:

Нас видали зачаровує слава, розкіш

И жіноча лукава любов

Я довго жил і многим насолодився;

Але з тої пори лише відаю блаженство,

Як у монастир господь мене привів

Пимон був свідком смерті царевича Димитрия в Угличу. Він розповідає подробиці случившегося Григорію, не знаючи, що той задумав стати самозванцем. Літописець сподівається, що Григорій стане продовжувачем його справи. У мові Пимона звучить народна мудрість, що все розставляє по своїх місцях, усьому дає свою строгу й вірну оцінку

З іншого боку, народ у трагедії політично наївний і безпомічний, легко передоручає ініціативу боярам: “… те відають бояри, / Не нам чету”. Зустрічаючи обрання Бориса із сумішшю довіри й байдужості, народ відвертається, довідавшись у ньому “царя Ірода”. Але протиставити влади він може лише ідеал гнаного сироти. Саме слабість самозванця обертається його силою, тому що залучає до нього симпатії народу. Обурення проти злочинної влади перероджується в бунт в ім’я самозванця. Поет сміло вводить у дію народ і дає йому голос – Мужика на амвоні

Народ, народ! У Кремль!

У царські палати! Ступай!

В’язати Борисова щеняти!

Народне повстання перемогло. Але Пушкін не закінчує цим своєї трагедії. Самозванець увійшов у Кремль, але, для того щоб зійти на трон, він повинен ще зробити вбивство. Ролі перемінилися: син Бориса Годунова, юний Федір – тепер сам “гнана дитина”, кров якого з майже ритуальною фатальністю повинен пролити, що піднімається по щаблях трону самозванець

В останній сцені на ґанок будинку Бориса виходить Мосальский зі словами “Народ! Марія Годунова й син її Феодор отруїли себе отрутою. Ми бачили їхні мертві трупи (Народ у жаху мовчить.) Що ж ви мовчите? Кричите так здраствує цар Димитрий Іванович!”

Жертва принесена, і народ з жахом зауважує, що на престол він звів не скривдженого сироту, а вбивцю сироти, нового царя Ірода

Фінальна ремарка: “Народ мовчить” багато про що говорить. Ця фраза символізує й моральний суд над новим царем, і майбутню приреченість ще одного представника злочинної влади, і безсилля народу вирватися із цього кола