Автор і його ідеї в оповіданнях Шукшина (творчість у житті шукшинских героїв) – Шукшин Василь

В. М. Шукшин часто міркував про творчість, замислювався над питаннями про соціальний статус і мотиви творчості, про роль творчості в житті людини, про природу творчості, про творчість і псевдотворчестве. Сама творча діяльність Шукшиним небагато ідеалізується. Шукшина творча особистість дивує й захоплює. Марнославство, заздрість, жадібність, користь і т.п., на його думку, рушійними силами творчості не можуть бути

Художник не починає книгу з дурними намірами; дійсно, художник хоче заробити гроші – вони потрібні йому, але не через гроші він творить (“Моральність є правда”). Той, хто хоче себе показати, не забирається далеко, а “норовить ближче до більших доріг або зовсім – на людську площу, там помітять” (“Майстер”). Звичайно, творчість для шукшинских героїв – це й шлях самоствердження, і спосіб маніфестації власної значимості, і демонстрація власних здатностей, але все це второстепенно й не визначає суті творчості. У Мони Квасова (“Завзятий”) відчуття “власної величі” і “величезності” зробленого винаходу виникає тільки після народження й оформлення ідеї. Трапляється й інакше: спочатку – єдине бажання показати себе, тільки мрії й плани (“И розгулялися ж коні в поле”, “Ширше крок, маэстро!”). Але не виходить нічого із мріянь, і “неусвідомлений акт творчості” гасне, так і не почавшись. Костянтин Смородин (“П’єдестал”) “творить” зі спраги слави й визнання. “Смородину ж дуже хотілося “вибухнути” – щоб про нього заговорили, заговорили про його картини, малюнки…”. Але одного честолюбства виявляється недостатньо; творчість, породжене марнославством, ілюзорно; для теперішньої творчості необхідно ще щось, незрозуміле, що вислизає, таємниче

Всі шукшинские персонажі у своїй творчості виходять за сформовані рамки, “загрібають проти плину”, змушені добувати визнання своїм ідеям і доводити власну значимість. “Постійно битким чолом об людську дурість і тупість” Князєв усюди “сунеться зі своїми зошитами”, йому говорять, що це дурниця, нісенітниця, марення, намагаються відговорити, але все безглуздо. Моню Квасова переконують і відговорюють від витівки винайти вічний двигун. Семен Рись сперечається з фахівцями, що доводять недоцільність відновлення красуні – церкви. Тільки в постійній конфронтації можливе творчість, що стає виходом (або спробою виходу) з деякої сформованої системи принципів і цінностей, її перетворенням, налагодженням нових міжособистісних відносин

Для Шукшина творчість настільки священна й таємниче, що він сумнівається у своєму праві творити й ставить запитання, що буде задавати собі все життя: “А що я таке знаю, чого не знають інші, і що дає мені право розповідати? Я знаю, як буває в степу раннім літнім ранком: зелений тихий світанок. У низинах легкий, як подих, туман. Тихо. Можна лягти особою в пахучу вологу траву, обійняти землю й слухати, як у її груди глибоко ворушиться величезне серце. Багато чого розумієш у такі мінути…” (“Недільна туга”). Право на творчість дає зрозуміле й відчуте “багато чого”, а знання лише допомагає це “багато чого” зрозуміти. Майже еротичний характер наведеного фрагмента дозволяє припустити, що “багато чого” – це любов: любов до матері – природі, до матері – землі, до людей, на ній живучої. Любов виявляється рушійною силою творчості. Дійсно, “творчі герої” Шукшина люблять: Моня Квасов, що вперто винаходить вічний двигун, любить людей, хоча знає, що вони сміються над його впертістю (“Завзятий”). У Васеки, годинниками працюючі над фігуркою Разіна, “перехоплювало горло від любові й горя … Він любив свої рідні краї, гори свої, Захарыча, мати … всіх людей. І любов ця палила й мучила – просилася із грудей. І не розумів Васека, що потрібно зробити для людей. Щоб заспокоїтися”. (“Стенька Разін”). Немає творчості без любові, як “немає письменника без щирої тривожної думи про людину, про добро, про зло, про красу…” (“Як я розумію оповідання”).

У декількох шукшинских оповіданнях (“Недільна туга”, “Артист Федір Грай”, “Дах над головою”) показані зразки псевдомистецтва, створені по устояним “творчих моделях”. Є багато “схем творчості”, “творчих штампів”, і художник звертається часто саме до них, адже схема зручна: вона вже випробувана, відпрацьована, визнане, її застосування захищає від випадків і гарантує успіх у публіки, тому що саме ця схема, це рішення в цей момент є “творчим”. Але саме в цьому – те й полягає небезпека для теперішнього мистецтва й творчості, оскільки “все зручне заважає мистецтву”, схема “гне автора в баранячий ріг” (“Моральність є правда”). Запрограмована схема завжди несе в собі “заданість, з якої не вистрибнути”, обмежує “широту осмислення життя”, “іде слідами життя або, що ще гірше, по дорогах літературних подань про життя”, не дає міркувати й міркувати (“Якби знати…”).

У чудових творах Василя Шукшина важливе місце займає проблема конфликтности соціального буття творчої особистості. “Творчого героя” від навколишній автор відразу ж відокремлює й указує на чудності його характеру, напряму думок, поводження. Навіть виглядом відрізняються ці герої. Семен Рись зовсім не богатир на вид – довгий, худий, носатий. Васека – довгий і нескладний, з більшим качиним носом. Білявий і вилицюватий Моня Квасов із глибокими маленькими вічками й великою нижньою щелепою, що сильно виділяється й підкреслює його впертий характер. Так автор встановлює зв’язок: творець – суспільство, що часто переростає у відкритий конфлікт

У Шукшина до своїм “творчим” героям різне відношення: добре або глузливе співчуття, искреннее повага, жаль, ворожість, однак всі ці почуття з відтінком непідробленого здивування. Творчість… Так і залишилася творчість для Шукшина великою й незбагненною таємницею