Філософські теми лірики Тютчева – Тютчев Федір

(1 варіант)

Центральною темою творчості Федора Івановича Тютчева, уперше в історії російської літератури, є “граничні підстави буття”, суспільні питання мироустройства. Ліричний герой його поезії не вважається виразником якоїсь обумовленої філософської теорії, він всього – на – всього задається “проклятими”, не привабливими відповідями питаннями: що є людина? Для чого він занедбаний у мир? Для чого створена сама природа? У чому загадка природного буття? Трагічне почуття безперспективності світоглядного пошуку знайшло відбиття у відомому тютчевском чотиривірші:

Природа – сфінкс. І тим вона верней

Своєю пробою губить людини,

Що, може статися, ніякий від століття

Загадки немає й не було в їй

Ф. И. Тютчев, на мій погляд, був одним з найбільш проникливих у Російській літературі поетів – філософів. Його вірші не можна назвати лірикою в чистому виді, тому що в них виражаються не просто почуття ліричного героя, але, насамперед, філософська система автора – мислителя. Поет “має потребу у витягу з миру всього відповідній своїй натурі”. У філософських поетичних творах Федора Тютчева, на відміну від філософських трактатів, є присутнім не розвиток думки, не розгорнута аргументація, її підтверджувальна, а її позначення, декларування ідеї, що виражається словом у поезії, тобто дається комплекс думок у переживанні, в емоційних, художніх, “відчутних” образах. Зміст буття відкривається безпосередньо через образи

З одного боку, автор указує на наявність у природному бутті вищих духовних початків:

Не те, що мнете ви, природа:

Не зліпок, не бездушний лик

У ній є душу, у ній є воля,

У ній є любов, у ній є мова…

У ряді тютчевских віршів природа дійсно одушевлена: струмки “говорять” і “передвіщають”, джерело “шепотить”, вершини беріз “марять”, море “ходить” і “дихає”, поле “відпочиває”. З іншого боку, автор говорить про глухоту природи до благань своїх дітей, про її байдужість як до смерті людини, так і до його страждань і страстей

Зрівняємо вірш Тютчева “Від життя тієї, що бушувала тут…” с філософською елегією Пушкіна “Знову я відвідав…”. Як і Тютчев, Пушкін пише про невблаганний біг відведеного людині часу (“…багато перемінилося в житті для мене”, “…сам… перемінився я”), про величну неспішність природи (“…здається, вечор ще бродив я в цих гаях”). Але в Пушкіна з образами дерев зв’язується ідея наступності поколінь і, пов’язана з нею, ідея безсмертя всякого буття – і природного, і людського: як дерево продовжує себе в інших деревах (“младая гай”, “зелена родина” тісниться біля “застарілих” корінь сосон), так і людина не вмирає у своїх нащадках. Звідси філософський оптимізм заключної частини вірша:

Здраствуй, плем’я

Младое, незнайоме! не я

Побачу твій могутній, пізній вік…

Тютчевские дерева персоніфікують бесстрастность, самодостатність природи, її байдужість до духовного життя людей:

Красуються, шумлять, – і немає їм справи,

Чий порох, чию пам’ять риють корінь їх.

Природа не просто позбавлена душі, пам’яті, любові – вона, по Тютчеву, вище й душі, і любові, і пам’яті, і людини, як творець вище свого утвору:

…перед нею ми смутно усвідомимо

Себе самих – лише грезою природи

Тут, як і в ряді інших віршів, звучить мотив безодні (хаосу) – один із ключових мотивів тютчевской лірики. У вірші “Від життя тієї, що бушувала тут…” безодня мислиться як одна із частин або одна з функцій фізичного миру. З моторошнуватою іронією пише поет:

Природа знати не знає про колишній…

По черзі всіх своїх дітей,

Здійснюючий свій подвиг марний,

Вона дорівнює привітає своєї

ЩоВседопомагає й миротворною безоднею

У творчій спадщині Тютчева є чимало світлих і радісних віршів, у яких виражені побожні, захоплені почуття, викликані красою миру (“Весна”, “Літній вечір”, “Ранок у горах”, “Ні, мого до тебе пристрастья…”, “Зима недарма злиться…”). Така знаменита “Весняна гроза”, наповнена торжествуючими інтонаціями, що радіє звучанням симфонії фарб і звуків, енергією відновлення життя:

Гримлять розкати молоді,

От дощик бризнув, пил летить,

Зависли перлини дощові,

И сонце нитки золотиться

Однак буття людини у світі, буття самої природи сприймаються поетом як пролог до невідворотної катастрофи. Звідси трагізм звучання таких віршів поета, як “Бачення”, “Безсоння”, “Як океан объемлет куля земний”. В “Безсонні” Тютчев малює образ часу. На початку вірша “годин одноманітний бій” осмисленийі як “глухі стогони” часу, як його мова, “дорівнює чужого й виразний кожному”; наприкінці – як “металу голос похоронний”. Нагадування про невблаганний рух часу змушує людини побачити себе (і людство в цілому) вартої “на краю землі”, відчувати своя буттєва самітність у світі (“…ми… покинуті на нас самих”).

Сьогодення значення хаосу в лірику Ф. И. Тютчева – це небезпека знищення, прірва, через яку потрібно пройти для досягнення абсолютного злиття зі світобудовою. Нудьга, що опановує при зустрічі з неясними проявами хаосу – зневіра й страх смерті, жах перед знищенням, але й у подоланні їх досягається блаженство. У лірику Ф. И. Тютчева образно сформульоване міркування про те, що стихія безладдя дозволяє нам, стикаючись із нею, осягнути всю глибину безодні, що відгороджує нас від воістину всесвітнього буття, думка, що зло й гріх не вважаються антитезами добра й святості – це всього – на – всього етапи до збагнення істини. Протиставлення хаосу й зробленого початку світобудови поет знаходить не в образах “дня й ночі”, а в образах безмовності, заспокоєння. Спека, бунтівливість і зіткнення їх з тишею, умиротворенням – це зіткнення манливої й буйної краси життя зі спокійною і ясною красою безсилля й умирання. Отже, хаос – втілення подолання всього земного й тлінного. Виходить, у лірику Ф. И. Тютчева, “самої нічної душі російської поезії”, розкривається нам незаймана краса божественного миру, объемлющего собою все суще – живе й мертве, безладдя й гармонію, у битві між якими й тече “зле життя з її заколотним жаром”:

Збиток, изнеможенье, і на всім

Та лагідна посмішка зів’янення,

Що в істоті розумному ми кличемо

Піднесеною соромливістю страждання

(2 варіант)

Тютчев, як і більша частина російського суспільства 20 – х рр. XIX в., виявляв цікавість до класичної німецької філософії, зокрема – до філософії Шеллинга. Від цього захоплення з’явилися в лірику Тютчева мотиви з’єднання частки із загальним, зіставлення душі й космосу (у вірші “Тіні сизі змішали…” можна побачити такий рядок: “Усе в мені і я у всім”).

Тютчев – насамперед, лірик, причому романтико – філософського напрямку. Він принципово не допускав соціальності у своїх віршах, і тому так багато уваги приділяється в них міркуванням про “вічні питання”. Основою його лірики можна вважати розуміння миру як сполучення гармонії й хаосу. Із цієї системи ( гармонія – хаос) можна виділити мотив життя й смерті, зокрема, дуже цікавив поета питання про безсмертя. По Тютчеву, безсмертя дароване лише богам, “бессмертье їх чужо праці й тривоги” (“Два голоси”), смертним же призначена боротьба. Лише той зі смертних, “хто відвідав цей мир у його мінути фатальні”, хто став свідком “високих видовищ”, може бути допущений у божественну раду й стать безсмертним (“Цицерон”).

Що ж залишиться після них, борців, на землі? Про людську пам’ять Тютчев умовчує, але наголошує на тім, що природа байдужа абсолютно до усім (що є важливим мотивом філософської лірики Тютчева).

Природа знає не знає про колишній,

Їй далекі наші примарні роки,

И перед нею ми смутно усвідомимо

Себе самих – лише грезою природи

(“Від життя тієї, що бушувала тут…”)

Взагалі про природу в Тютчева варто сказати окремо. У кожному з віршів вона присутня в тім або іншому виді, але, в основному, є не пасивним пейзажем, а живою, діючою силою. Часто сила ця спрямована проти людини (або, як говорилося вище, байдужа до нього). Тютчев указує на безпорадність людини перед природою:

Перед стихійною вражою силою

Мовчачи, руки опустя,

Людина коштує уныло,

Безпомічне дитя

(“Пожежі”)

Для природи буйство – нормальний стан, людині ж воно несе смерть. Примітно те, що у вищевказаному вірші людин коштує “мовчачи, руки опустя”, – це доводить, що він нічого не може, стихія природи йому непідвласна, а те, із чим людина впоратися не може, для нього – хаос. Тому, навіть коли природа сама по собі гармонічна, є “созвучье повне в природі” (“Співучість є в морських хвилях…”), він виявляється із природою не владу.

Але природу Тютчева розглядає й з іншої сторони. На його думку, її явища, руху, що відбуваються в ній, як ніщо інше підходять для вираження власних почуттів (не можна не помітити в такому розумінні відносин людини із природою типового принципу романтизму).

Так, у любовній ліриці можна відзначити наступну особливість: Тютчев бачить подібність між деякими моментами в житті і якихось подіях у природі. Наприклад, зустріч із колишньої коханої, що розбудила колишні почуття, уподібнена в Тютчева дням пізньої осені, “коли повіє раптом весною” (“КБ”). Характерно для Тютчева й повне ототожнення природних явищ (у тому числі – часу доби) з тим або іншим почуттям або чимсь, що має відношення до людини в цілому. У вірші “Остання любов” поет дорівнює “любов останню” до “зорі вечернею”, у вірші “Я очі знав…” бачить в очах “чарівну, жагучу ніч”. Крім того, тютчевская любовна лірика примітна тим, що в ній теж просвічує мотив гармонії й хаосу. Про перший вужі було сказано (почуття, страсті породжують життя), а хаос – у руйнівності страстей, як, наприклад, у вірші “ПРО, як убийственно ми любимо…”.

У гармонії або хаосі, людина приречена на самітність, що, втім, не гнітить його. У Тютчева є присутнім популярний мотив “людин і суспільство”, але протиставлення це приймає не звичний соціальний зміст. Нерозуміння в Тютчева обумовлене тим, що “чужа душа потемки”, почуття іншого, на думку поета, не можна побачити. Причина одна: “Думка виречена є неправда” (ця ідея перефразована багатьма поетами – романтиками, як, наприклад, Жуковським: “И лише мовчання зрозуміло говорить”). Цей рядок – з вірша “Silentium!”, що стали своєрідним гімном самітності

Як серцю висловити себе?

Іншому як зрозуміти тебе?

чиЗрозуміє він, чим ти живеш?

Тютчев пропагує мовчання, замикання на собі, у своєму роді егоцентризм. На його думку, людина повинен уміти “жити в собі самому”:

Є цілий мир у душі твоєї

Таємничо – чарівних дум, –

И цей внутрішній мир протипоставлений зовнішньому, “зовнішньому шуму”. Здається, цей вірш можна зіставити, у цілому, з особливістю творчості Тютчева: поет, як ми вже відзначали, принципово не обертав уваги у своїх віршах на соціальні теми, по – перше, а по – друге, писав він для себе, і йому було не важливо, читають його чи ні. Імовірно, тому його вірші настільки глибокі й наповнені філософськими міркуваннями