Лірика Марини Цветаевой – Цветаева Марина
«Музика обернулася Лірикою», – писала Цветаева, із вдячністю згадуючи музичні вечори в рідному домі, гру матері на роялі, її спів під гітару дивних по красі романсів
Вірша Цветаевой, що нагадують маленькі музичні п’єси, заворожують потоком гнучких, постійно мінливих ритмів. Інтонаційний лад передає всю складну, часом трагічну гаму почуттів поетеси. Рання Цветаева тяжіє до традиційно – класичного вірша:
Циганська пристрасть розлуки!
Ледве зустрінеш – вуж рвешся ладь.
Я чоло упустило в руки
И думаю, дивлячись у ніч:
Ніхто, у наших листах риючись,
Не зрозумів до глибини,
Як ми віроломні.
Тобто – Як самі собі вірні»
Зріла Цветаева – це пульсуючий, що раптово обривається ритм, уривчасті фрази, буквально телеграфна лаконічність, відмова від традиційної ритмомелодики. «Я не вірю віршам, які ллються, – писала поетеса в цей період. – Рвуться – Так!». Вибір такої поетичної форми був обумовлений глибокими переживаннями, тривогою, що переповняла її душу. Звукові повтори, несподівана рима, часом неточна, сприяють передачі музичної інформації
Площадка. – И шпали. – И крайній кущ
У руці. – Відпускаю. – Пізно
Триматися. – Шпали. – Від стількох вуст
Утомилася. – Дивлюся на зірки.
Так через веселку всіх планет
Пропавши! – уважав – те хто їх?
– Дивлюся й бачу одне: кінець,
Каятися не коштує
…Удалий літературний дебют, щасливий шлюб, народження дочки – усе, що так чи інакше становило радість буття, зненацька піддалося нападу демонічних сил. Імперіалістична війна, відхід С. Эфрона на фронт, передчуття близьких змін, без розуміння, до кращого вони або до гіршого, всі зростаюча тривога:
А цей дзвін там, що кремлівських тяжеле,
Неспинно ходить і ходить у груди;
– Це – хто знає? – не знаю, – бути може,
Повинне бути –
Мені загоститься не дати на російській землі!
И, нарешті, революція: чоловік з білими, вона – у червоній столиці, де її духовна самітність стає нестерпним: «Усе потріпала, порвала, тільки залишилося, що два крила».
Якщо уважно прочитати вірша Цветаевой 1918 – 1921 років, те не можна не помітити, що вона перебувала в духовній опозиції до існуючого укладу життя, не хотіла та й не могла упокоритися з насильством, терором, які були фатальним знаменням часу, не бажала бути мовчазним свідком розгулу ненависті, жахів громадянської війни, що обрушилася «громом на голову, шаблею наголо».
У травні 1922 року М. Цветаева разом з дочкою покинула Росію, направившись у Прагу, де перебував Сергій Эфрон. Почалися довгі роки еміграції. Берлин, Прага, Париж… Емігрантська інтелігенція, що спочатку зустріла Цветаеву з озкритими обіймами, незабаром відхитнулася від її, побачивши в поетесі не тільки опозиціонера, але й викривача. Але духовна самітність, важке, часом злидарське існування не зломили Цветаеву. Набагато важче було переносити тугу за батьківщиною. Повною мірою ця туга відбилася у вірші «Рейки». Але не тільки це почуття володіє поетесою. Тут і гірке почуття безвихідності, і почуття причетності до всього що відбувається, близькості до тих, кого ураган змін розкидав по всій Європі, позбавивши багатьох надії коли – або повернутися в Росію
Ностальгія по батьківщині, часткова, а потім – практично повна духовна ізоляція, що пішла за викриттям і втечею сотрудничали із НКВД Эфрона; невизначеність положення, бажання виїхати в СРСР, щоб бути поруч із чоловіком і дочкою, що находились уже там, Аріадною; передчуття нового лиха, бути може, загибелі, почуття приреченості – от складові трагедії, фінал якої наступив Велабуге.
Н. Гордон, згадуючи розмову з поетесою напередодні від’їзду в Єлабугу, пише: «Одну фразу її я запам’ятала на все життя: «Я не почуваю себе самотньої тільки в бомбосховище».
Розкрила жили: неостановимо,
Невідновно хльостає життя.
Підставляйте миски й тарілки!
Усяка тарілка буде – дрібної,
Миска – плоскої. Через край – і мимо –
У землю чорну харчувати очерет.
Неповоротно, неостановимо,
Невідновно хльостає стих
