Короткий зміст “Энеиды” – Антична література

Коли на землі починалося століття героїв, то боги дуже часто сходили до смертних жінок, щоб від них народжувалися богатирі. Інша справа богині: вони лише зрідка сходили до смертних чоловіків, щоб народжувати від них синів. Так, від богині Фетиды був породжений герой «Энеиды» – Еней. Поема починається в самій середині шляху Енея. Він пливе на захід, між Сицилією й північним берегом Африки – там, де саме зараз фінікійські вихідці будують місто Карфаген. Тут – Те й налітає на нього страшна бура, наслана Юноной: на її прохання бог Эол випустив на волю всі підвладні йому вітри. «Хмари раптові небо й світло викрадають у погляду, Морок на хвилі наліг, грім гримнув, блискавки блищать, Неизбежимая смерть отовсюду стала троянцам. Стогнуть канати, і вслід летять корабельників лементи. Холод Енея скував, підіймає він руки до світил: «Тричі, четырежды той блаженний, хто під стінами Трої Перед очами батьків у бої зустрів зі смертю…»

Енея рятує Нептуна, що розганяє вітри, розгладжує хвилі. Проясняється сонце, і останні сім кораблів Енея з останніх сил підгортають до незнайомого берега. Це Африка, тут править молода цариця Дидона. Злий брат вигнав неї з далекої Фінікії, і тепер вона з товаришами по втечі будує на новому місці місто Карфаген. «Щасливі ті, для кого встають уже міцні стіни!» – викликує Еней і дивується возводимому храму Юноны, розписаному картинами Троянської війни: поголоска про неї долетіла вже й до Африки. Дидона привітно приймає Енея і його супутників – таких же втікачів, як вона сама. На честь їх справляється бенкет, і на цьому бенкеті Еней веде свою знамениту розповідь про падіння Трої

Греки за десять років не змогли взяти Трою силою й вирішили взяти її хитрістю. За допомогою Афіни (Мінерви) вони вибудували величезного дерев’яного коня, у підлогою чреве його сховали кращих своїх героїв, а самі покинули табір і весь флот зникли за ближнім островом. Був пущений слух: це боги перестали допомагати їм, і вони відплили на батьківщину, поставивши цього коня в дарунок Мінерві – величезного, щоб троянцы не ввезли його у ворота, тому що якщо кінь буде в них, то вони самі підуть войною на Грецію й здобудуть перемогу. Троянцы радіють, ламають стіну, увозять коня через пролам. Провидець Лаокоон заклинає їх не робити цього – «бійтеся ворогів, і дарунки що приносять!» – але з моря випливають два велетенські Нептуновы змії, накидаються на Лаокоона й двох його синів, душать кільцями, уражають отрутою: після цього сумнівів не залишається ні в кого. Кінь у місті, на втомлених від свята троянцев опускається ніч, грецькі вожді вислизають із дерев’яного чудовиська, грецькі війська нечутно підпливають через острів – ворог вгороде.

Еней спав; у сні йому є Гектор: «Троя загинула, біжи, шукай за морем нове місце!» Еней вибігає на дах будинку – місто палає із всіх кінців, полум’я злітає до неба й відбивається в море, лементи й стогони з усіх боків. Він скличе друзів для останнього бою: «Для переможених спасенье одне – не мріяти про спасенье!» Вони б’ються на вузьких вулицях, на їхніх очах волокут у полон царівну Кассандру, на їхніх очах гине старий цар Приам – «відсічена від плечей голова, і без ім’я – тіло». Він шукає смерті, але йому є мати – венера: «Троя приречена, рятуй батька й сина!» Батько Енея – старезний Анхис, син – хлопчик Асканий – Дзиґ; з неспроможним старцем на плечах, ведучи неспроможної дитини за руку, Еней залишає місто, що валить. З уцілілими троянцами він ховається на лісистій горі, у далекій затоці будує кораблі й залишає батьківщину. Потрібно плисти, але куди?

Починаються шість років скитаний. Один берег не приймає їх, на іншому бушує чуму. На морських роздоріжжях лютують чудовиська старих міфів – Скилла з Харибдою, хижі гарпії, одноокі киклопы. На суші – скорботні зустрічі: от сочиться кров’ю чагарник на могилі троянського царевича, от удова великого Гектора, що исстрадались у полоні, от кращий троянський пророк нудиться на далекій чужині, от відсталий воїн самого Одиссея – кинутий своїми, він прибивається до колишніх ворогів. Один оракул шле Енея на Крит, іншої – в Італію, третій загрожує голодом: «Будете гризти власні столи!» – четвертий велить зійти в царство мертвих і там довідатися про майбутнє. На останній стоянці, у Сицилії, умирає старезний Анхис; далі – бура, карфагенский беріг, і розповіді Енея кінець

За справами людей стежать боги. Юнона й Венера не люблять один одного, але тут вони подають один одному руки: Венера не хоче для сина подальших випробувань, Юнона не хоче, щоб в Італії піднявся Рим, що загрожує її Карфагену, – нехай Еней залишиться в Африці! Починається любов Дидоны й Енея, двох вигнанців, сама людяна у всій античній поезії. Вони з’єднуються в грозу, під час полювання, у гірській печері: блискавки їм замість смолоскипів, і стогони гірських німф замість шлюбної пісні. Це не на добре, тому що Енею писана інша доля, і за цією долею стежить Юпітер. Він посилає в сні до Енея Меркурія: «Не смій баритися, тебе чекає Італія, а нащадків твоїх чекає Рим!» Еней болісно страждає. «Боги велять – не своєї тебе залишаю я волею!..» – говорить він Дидоне, але для люблячої жінки це – порожні слова. Вона молить: «Залишися!»; потім: «Забарися!»; потім: «Побійся! Якщо буде Рим і буде Карфаген, то буде й страшна війна меж твоїми й моїми нащадками!» Марне. Вона бачить із палацової вежі далекі вітрила Энеевых кораблів, складає в палаці похоронне багаття й, зійшовши на нього, кидається на меч

Заради невідомого майбутнього Еней покинув Трою, покинув Карфаген, але це ще не все. Його товариші утомилися від скитаний; у Сицилії, поки Еней справляє поминальні ігри на могилі Анхиса, їхньої дружини запалюють Энеевы кораблі, щоб залишитися тут і нікуди не плисти. Чотири кораблі гинуть, що утомилися залишаються, на трьох останніх Еней досягає Італії

Тут, біля підніжжя Везувію, – вхід у царство мертвих, тут чекає Енея старезна пророчиця Сивилла. Із чарівною золотою галуззю в руках сходить Еней під землю: як Одиссей запитував тінь Тиресия про своє майбутнє, так Еней хоче запитати тінь свого батька Анхиса про майбутнє своїх нащадків. Він перепливає Аидову ріку Стикс, через яку людям немає повернення. Він бачить нагадування об Троє – тіней друга, покаліченого греками. Він бачить нагадування про Карфаген – тінь Дидоны з раною в груди; він говорить: «Проти волі я твій, цариця, берег покинув!..» Але вона мовчить. Ліворуч від нього – Тартар, там мучаються грішники: богоборці, батьковбивці, клятвопорушники, зрадники. Праворуч від нього – поля Блаженних, там чекає його батько Анхис. У середині – ріка забуття Літа, і над нею вихром кружляються душі, яким призначено в ній очиститися й з’явитися на світло. Серед цих – те душ Анхис указує синові на героїв майбутнього Рима: і Ромула, засновника міста, і Августа, його возродителя, і законодавців, і тираноборцев, і всіх, хто затвердить владу Рима над усім миром. Кожному народу – свій дарунок і борг: грекам – думка й краса, римлянам – справедливість і порядок: «Одушевлену мідь нехай викують краще інші, Вірю; нехай переведуть живі з мармуру лики, Будуть у судах говорити пречервоній, руху неба Циркулем визначать, назвуть висхідні зірки; Твій же, римлянин, борг – повновладно народами правити! От мистецтва твої: пропонувати миру закони, Ниспроверженных щадити й ниспровергать непокірливих».

Це – далеке майбутнє, але на шляху до нього – близьке майбутнє, і воно нелегке. «Страждав ти на море – будеш страждати й на суші, – говорить Енею Сивилла, – чекає тебе нова війна, новий Ахілл і новий шлюб – із чужинкою; ти ж, лиху всупереч, не здавайся й прямуй смелее!» Починається друга половина поеми, за «Одиссеей» – «Илиада».

У дні шляху від Сивиллиных Аидовых місць – середина италийского берега, устя Тибру, область Лаций. Тут живе старий мудрий цар Латин зі своїм народом – латинами; поруч – плем’я рутулов з молодим богатирем Турном, нащадком грецьких царів. Сюди припливає Еней; висадившись, втомлені подорожани вечеряють, виклавши овочі на плоскі коржі. З’їли овочі, з’їли коржа. «От і столів не залишилося!» – жартує Дзиґ, син Енея. «Ми в мети! – викликує Еней. – Збулося пророцтво: «будете гризти власні столи». Ми не знали, куди пливемо, – тепер знаємо, куди приплили». І він посилає послів до царя Латину просити миру, союзу й руки його дочки Лавинии. Латин радий: лісові боги давно віщали йому, що дочка його вийде за чужоземця й потомство їх скорить увесь світ. Але богиня Юнона в люті – ворог її, троянец, узяв гору над її силою й от – от спорудить нову Трою: «Будь же війна, будь загальна кров меж тестем і зятем! Якщо небесних богів не схилю – пекл споруджу! »

У Лации є храм; коли мир – дверей його замкнені, коли війна – розкриті; поштовхом власної руки розорює Юнона залізні двері війни. На полюванні троянські мисливці помилково зацькували ручного царського оленя, тепер вони латинам не гості, а вороги. Цар Латин у розпачі складає влада; молодий Турн, сам сватавшийся до царівни Лавинии, а тепер відкинутий, збирає могутню рать проти прибульців: отут і велетень Мезенций, і невразливий Мессап, і амазонка Камілла. Еней теж шукає союзників: він пливе по Тибру туди, де на місці майбутнього Рима живе цар Евандр, вождь грецьких поселенців з Аркадії. На майбутньому Форумі пасеться худоба, на майбутньому Капитолии росте терник, у бідній хатині цар пригощає гостя й дає йому в допомогу чотириста бійців на чолі зі своїм сином, юним Паллантом. А тим часом мати Енея, Венера, сходить у кузню свого чоловіка Вулкана, щоб той скував її синові божественно міцна збруя, як колись Ахіллові. На щиті Ахілла був зображений увесь світ, на щиті Енея – весь Рим: вовчиця з Ромулом і Ремом, викрадення сабінянок, перемога над галлами, злочинний Катилина, доблесний Катон і, нарешті, торжество Августа над Антонієм і Клеопатрою, жваво пам’ятне читачам Вергілія. «Радий Еней на щиті картинам, не знаючи подій, і піднімає плечем і славу, і долю нащадків».

Але поки Еней удалечині, Турн із италийским військом підступає до його стана: «Як упала древня Троя, так нехай упаде й нова: за Енея – його доля, а за мене – моя доля!» Двоє друзів – троянца, хоробрі й красені Нис і Евриал, ідуть на нічну вилазку крізь ворожий стан, щоб добратися до Енея й призвати його на допомогу. У безмісячному мороці безшумними ударами пролагают вони собі шлях серед сплячих ворогів і виходять на дорогу – але тут на світанку застигає їхній ворожий роз’їзд. Евриал попадає в полон, Нис, – один проти трьохсот – кидається йому на виторг, але гине, голови обох вздеты на піки, і розлютовані италийцы йдуть на приступ. Турн підпалює троянські зміцнення, уривається в пролом, трощить ворогів десятками, Юнона вдихає в нього силу, і тільки воля Юпітера кладе межу його успіхам. Боги схвильовані, Венера і Юнона винять один одного в новій війні й заступаються за своїх улюбленців, але Юпітер помахом їх зупиняє: якщо війна почата, «…нехай кожному випаде частка Битвенных лих і удач: для всіх однаковий Юпітер. Доля дорогу знайде».

Тим часом нарешті – те вертається Еней з Паллантом і його загоном; юний Асканий – Дзиґ, син Енея, кидається з табору на вилазку йому назустріч; війська з’єднуються, закипає загальний бій, груди в груди, нога до ноги, як колись під Троєю. Палкий Паллант рветься вперед, робить подвиг за подвигом, сходиться, нарешті, з непереможним Турном – і падає від його списа. Турн зриває з його пояс і перев’яз, а тіло в збруї шляхетно дозволяє соратникам винести з бою. Еней кидається мстити, але Юнона рятує від нього Турна; Еней сходиться з лютим Мезенцием, ранить його, юний син Мезенция Лаві заслоняє собою батька, – гинуть обоє, і вмираючий Мезенций просить поховати їх разом. День кінчається, два війська ховають і оплакують своїх полеглих. Але війна триває, і як і раніше першими гинуть самі юні й квітучі: після Ниса й Евриала, після Палланта й Лавса приходить чергу амазонки Камілли. Виросла в лісах, що присвятив себе мисливиці Діані, з луком і секирою б’ється вона проти наступаючих троянцев і гине, убита дротом. Бачачи загибель своїх бійців, чуючи скорботні ридання старого Латина і юної Лавинии, почуваючи наступаючу долю, Турн шле гінця до Енея: «Відведи війська, і ми вирішимо нашу суперечку двобоєм». Якщо переможе Турн – троянцы йдуть шукати нову землю, якщо Еней – троянцы засновують тут своє місто й живуть у союзі з латинами. Поставлено вівтарі, принесені жертви, вимовлені клятви, два лади військ коштують по двох сторони поля. І знову, як в «Илиаде», раптом перемир’я обривається. У небі є знамення: орел налітає на лебедину зграю, вихоплює з її видобуток, але біла зграя обрушується з усіх боків на орла, змушує його кинути лебедя й примушує тікати. «Це – наша перемога над прибульцем!» – кричить латинський гадатель і мече свій спис у троянський лад. Війська кидаються один на одного, починається загальна сутичка, і Еней і Турн марне шукають один одного в що борються. юрбах

А с небес на них дивиться, страждаючи, Юнона, теж почуваючи наступаючу долю. Вона звертається до Юпітера з останнім проханням: «Будь що буде з волі долі й твоєї, – але не дай троянцам нав’язати Італії своє ім’я, мова й вдача! Нехай Лаций залишиться Лацием і латины латинами! Троя загинула – дозволь, щоб і ім’я Трої загинуло!» І Юпітер їй відповідає: «Так буде так». Із троянцев і латинов, з рутулов, етрусків і Евандровых аркадян з’явиться новий народ і рознесе свою славу по всьому миру

Еней і Турн знайшли один одного: «сшиблись, щит із щитом, і ефір наповнюється громом». Юпітер коштує в небі й тримає ваги з жеребами двох героїв на двох чашах. Турн ударяє мечем – меч ламається об щит, викуваний Вулканом. Еней ударяє списом – спис простромлює Турну й щит і панцир, він падає, поранений у стегно. Піднявши руку, він говорить: «Ти переміг; царівна – твоя; не прошу пощади для себе, але якщо є в тобі серце – пошкодуй мене для мого батька: і в тебе адже був Анхис!» Еней зупиняється з піднятим мечем – але отут погляд його падає на пояс і перев’яз Турна, які той зняв з убитого Палланта, недовгого Энеева друга. «Ні, не підеш! Паллант тобі мстить!» – викликує Еней і простромлює серце супротивника; «і обійняте холодом смертним Тіло покинуло життя й зі стогоном до тіней відлітає». Так кінчається «Энеида».