Моє відношення до Чичикову – Гоголь Микола

Коли читаєш добуток «Мертві душі», дуже дивує незвичайно добре відношення Миколи Васильовича Гоголя до Росії й російських людей. З яким стражданням і участю, з якою тривогою він пише про своїх героїв! Яке моє відношення до головного героя добутку? Не знаю. Але точно не любов. Я не люблю його, такі люди мені нецікаві, попросту противні. Чичикову не відмовиш у деякій чарівності, але внутрішній мир цієї людини воістину жахає своєю злиденністю й дріб’язковістю

У кожного з нас є якісь орієнтири, мети, до яких ми прагнемо. Вони визначають весь лад особистості. Гарне життя – от основна мета й орієнтир головного героя. Гарна, тобто сите й бездіяльне життя. Чи не сюди й іде коріннями ця злиденність серця?

Яке цікаве прізвище – Чичиков. У ній є щось горобине. Якась діловитість і суєтна квапливість цієї маленької пташки. Давайте подивимося на Павла Івановича Чичикова ближче. От він зовсім ще маленький, Павлусь: «Темно й скромно походження нашого героя. Батьки були дворяни, але стовповий або особисті – бог відає; особою він на них не походив. Життя при початку глянула на нього якось кисло – неприютно, крізь якимось мутним, занесеним снігом віконце: ні друга, ні товариша в дитинстві, вічний пропис перед очами: «не бреши, послушествуй старшим і носи чесноту в серце» … Але в житті все міняється швидко й жваво». І точно, батько незабаром зникає, давши синові блискуче напуття: «Учися, не дури й не повесничай, а найбільше догоджай учителям і начальникам. Коли будеш догоджати начальникові, те, хоч і в науці не встигнеш і таланту бог не дав, усе підеш у хід і всіх випередиш. З товаришами не водися, вони тебе добру не навчать; а якщо вже пішло на те, так водися з тими, які тебе побогаче, щоб при нагоді могли бути тобі корисними. Не пригощай і не потчевай нікого, а найбільше бережи й збирай копійку – ця річ надійніше всього на світі. Товариш або приятель тебе надме й у лиху перший тебе видасть, а копійка не видасть, у якому би лиху ти не був. Усе зробиш, і все прошибиш копійкою». Підприємець – підприємець душею й серцем, такий він, наш герой!

Талантів особливих у ньому не було, зате який практичний розум: снігур з воску, пряники, дресирована миша. А шкільний учитель! «Здатності й дарування? Це все дурниця, … я дивлюся тільки на поведенье». Як міцно засвоїв Павлусь Чичиков його уроки, як умів підлестити йому (а потім і многим іншим), треух вчасно подати. І нічого в ньому не ворухнеться, ніякої навіть незручності він не почувається

И от вийшов уже зі школи молодий негідник. А далі… Далі блискуча кар’єра. Звичайно, злодійство, підробки, приписки та інше, та інше; але як у нас – те без цього? Зрозуміло, минулого й образливі удари долі, але світила й сіяла спереду зірка заповітного ситого життя. І він не втрачав часу попусту, піднімався – і знову гарне місце, знову хабара й приписки. Дурень – той, хто не вміє з копійки рубля зробити! Став згодом Павло Іванович і обережніше, і навіть мудріше, і удари долі усе рідше й рідше доводилися по ньому

От він у воріт губернського міста NN: гарна невелика ресорна бричка, у ній пан середньої руки: «не красень, але й не дурної зовнішності, ні занадто товстий, ні занадто тонкий; не можна сказати, щоб старо, однак ж і не так, щоб занадто молодий». Ми бачимо навіть не людини, а його контур, щось безформне, але готове в будь – яку мінуту прийняти вигляд, нами що представляється. Однак при одній дуже характерній умові: потрібно бути начальством!

Це людина брехливий, точніше, органічно брехливий; без сумніву, підлий; справжній зрадник (згадаємо старого вчителя). Віртуоз перевтілення, що сполучить у собі приголомшливу цілеспрямованість і дивну малодушність. Хочеться попутно помітити, що П. И. Чичиков далеко не самий потворний персонаж поеми. Більше того, він чи не кращий серед своїх співвітчизників. Розум пана Чичикова, з такою легкістю выстраивающий витончені й гарні комбінації, такий розум належить людині не просто талановитому, але геніальному. Хіба є в поемі хтось ще, хто міг би зрівнятися з ним? Тонкість розуму дозволяє йому легко ставати шановним у будь – якому суспільстві; з ним, що називається, приємно мати справу. Усіх він зачарував, усім сподобався

Цікаво представити життя Павла Івановича після того, як мрії перетворяться в реальність. От дружина – звичайно, дочка «його високопревосходительства»; не дурна й не розумна, а так. От дочки – чарівні панянки, що щебечуть по – французькому. От рясний і щедрий обід. От і кам’яний будинок, один із кращих у якому – небудь містечку. І бали, і прийоми, і карткові столи, і старі знайомі – чиновники містечка. Дуже може бути, що справа буде відбуватися в Москві або Санкт – Петербурзі, неважливо. Чи не так сильно відрізняється головний герой від сучасного йому світського суспільства? Ні, зовсім не відрізняється. Хіба що в молодості був він більше наполегливий: дуже вуж хотілося бути «людиною».

Всі описані якості гідні найглибшої поваги, але ціль, що вони служать – от що викликає сумніву. Я нічого не маю проти ділків. Ці люди, на відміну від багатьох інших, щасливі. Вони знають, чого хочуть від життя, у них є чіткі орієнтири. Рано або пізно, але вони досягають бажаного. Не будь Чичиков таким, який він є, ніколи б він не досяг того ступеня добробуту, до якої прагнув. Все це зрозуміло. Але от ще що обурює: адже Павло Іванович упевнений, що робить не просто гарне, а «богоугодне» (!) справа. Тобто як би ще й про іншихі уболіває! І саме він, Чичиков, став зразком і ідеалом для рядового російської людини!

Отже, я не люблю головного героя. Чому? Так тому, що його немає за що любити. І ненавидіти теж немає за що. Він нейтральний, сірий при всьому своєму неабиякому розумі