Філософська лірика Олександра Пушкіна – Пушкін Олександр

А. С. Пушкін – найбільший російський поет і прозаїк минулого століття. Він є основоположником нової російської літератури, одним з перших реалістів у нашій Літературі. Саме після нього розкрилися таланти інших письменників і поетів: Лермонтова, Гоголя, Толстого, Некрасова й Достоєвського

Лірика поета многотемна. Але як би не були різноманітні питання, підняті поетом, вони всі пронизані філософським змістом. Пушкіна, будучи освіченою людиною свого часу, все життя замислювався над вічними філософськими питаннями: про зміст людського життя, про добро й зло, про призначення поета й поезії, смерті й безсмерті, вірі й безвір’ї. Це не могло не відбитися на його лірику, тому філософські мотиви пронизують всі його творчість

Своєрідність філософської лірики Пушкіна полягає в тім, що вона носила особистісний, глибоко інтимний характер. Поет усе пропускав через себе, це була філософія, випробувана власним життям, що з’явилося в результаті власних думок і переживань, що відрізняє філософську лірику Пушкіна від лірики Тютчева й Блоку

Над вічними філософськими питаннями поет замислювався ще вчачись у Царскосельском ліцеї. Під впливом Батюшкова він розглядав сенс життя з позицій життєрадісного епікурейства. На його думку, ціль існування людини полягала в насолодах, дружніх гулянках, пропалюванні життя у веселих компаніях друзів:

Смертний, століття твій привиденье:

Щастя жваве лови;

Насолоджуйся, насолоджуйся;

Частіше кубок наливай;

Пристрастю палкої стомлюйся

И за чашею відпочивай!

Так пише шістнадцятирічний поет у вірші «Труна Анакреона» (1815). Схожі думки проглядаються й в інших юнацьких віршах поета:

До краплі наслажденье пийся

Живи безтурботний, байдужий!

Мгновенью життя будь слухняний,

Будь молодий замолоду твоєї!

(«Станси Толстому», 1819)

Звертаючись до свого друга, він проповідує ідеали розваг і насолод, веселощів і дружніх зустрічей. Переломним моментом для Пушкіна стали 20 – е роки. У цей час він почав підводити перші підсумки свого життя й творчості

У південному посиланні поет перебувало під владою романтизму, як всі тодішні молоді люди. Його кумирами стали Наполеон і Байрон. Змінилася й філософія поета. Пушкіна – Романтик бачив мету життя не в нескінченних гулянках, а в здійсненні подвигу. Характерне для романтизму прагнення діяти, героїзм, величні пориви душі відбилися й у лірику поета:

Шукач нових вражень,

Я вас біг, отечески краю;

Я вас біг вихованці насолод,

Хвилинної младости хвилинні

Друзі, –

Так писав Пушкін в елегії «Згасло денне світило» (1820). І в цьому, і у вірші «До моря» (1824) з’являється яскравий романтичний символ – океан. Поет думає, мріє на його березі, він приносить йому натхнення. Пушкіна порівнює людське життя з життям океану. Захоплюючись новими мріями й устремліннями, він відмовляється від колишніх ідеалів, від захоплень своєї юності:

Мені вас не жаль, невірні друзі,

Вінки бенкетів і чаші кругові –

Мені вас не жаль, зрадниці младые,

Замислений, забав цураюся я, –

Пише поет у вірші «Мені вас не жаль, року весни» (1820).

До середини двадцятих років А. С. Пушкін переживає світоглядна криза. Життя починає лякати його, усе менше залишається романтизму, на зміну йому приходить сувора правда життя – реалізм. Він реально тепер дивиться на життя, на її проблеми, але не бачить у ній змісту й високої мети. У вірші «Віз життя» (1823) він порівнює життя з возом, що їде з ранку до ночі, від яскравого початку до темного кінця

Котить як і раніше віз;

Надвечір ми звикли до неї,

И дрімаючи їдемо до нічлігу,

А час жене коней

Ще більш важким часом був період після поразки повстання декабристів. Багато хто зі страчених і засланих минулого близькими друзями поета. Він, не зумівши взяти участь у виступі, відчував провину перед ними. Найжорстокіша миколаївська реакція, самітність в особистому житті лише збільшили ситуацію. У цей час у поета з’являється мотив розпачу. Він особливо трагично дивиться на життя, не бачачи в ній високої мети:

Мети немає переді мною:

Серце порожньо, дозвільний розум,

И млоїть мене тоскою

Однозвучний життя шум

Важко повірити, що вірш «Дарунок даремний, дарунок випадковий» (1828) написано Пушкіним у свій двадцять дев’ятих днів народження. Тоді ж автор починає замислюватися над філософськими проблемами смерті й безсмертя, зміні поколінь, про добро й зло. Так, у вірші « чиБроджу я уздовж вулиць гучних…» (1829) він говорить про те, що рано або пізно, далеко від будинку або «у сусідній долині» умре, але хоче, щоб його життя, мрії, справи перейшли до нового покоління, щоб нове покоління продовжувало жити, любити, мріяти

Дитини ль милого пещу,

Уже я думаю: прости!

Тобі я місце уступаю:

Мені час жевріти, тобі цвісти

Проблему добра й зла Пушкін розглядає й у вірші «Анчар» (1828), у якому оповідає про «древо отрути» – анчарі, що є філософським образом – символом, втіленням зла, яким люди розпоряджаються по своєму бажанню, розсилаючи загибель «до сусідів у далекі межі». Але неправильним буде затверджувати, що в цей період Пушкін повністю відмовляється від бажання жити, хоче вмерти, тому що не бачить мети в житті. У вірші «Елегія», написаному в 1830 році, він саме затверджує зворотне:

Мій шлях сумовитий. Обіцяє мені праця й горе

Прийдешнього хвилюється море.Ъ

Але не хочу, про други, умирати:

Я жити хочу, щоб мислити

Истрадать.

Поет, незважаючи на всі труднощі й прикрості, хоче продовжувати жити, творити, і тоді, на його думку, до кінця життя він, може бути, знайде й гармонію, і щастя, і любов. Міркуючи про розум і божевілля, Пушкін розуміє, що страшнее божевілля нічого ні, тому з такою силою він і викликує:

Не дай мені бог зійти сума.

Ні, легше ціпок і торба;

Ні, легше праця й глад. («Не дай мені бог збожеволіти». 1833)

Пушкін уважає, що ціль його життя як поета – «дієсловом палити серця людей». Він зобов’язаний своєю майстерністю, своїм поетичним словом служити людям, наставляти їх на шлях щирий

Міркуючи над філософською проблемою зміни поколінь, про старий і новому, поет знаходить відповідь у гармонії природи. Він розуміє, що час невблаганно рухається вперед, сповільнити його хід неможливо, рано або пізно на його місце прийдуть інші

Здраствуй, плем’я

Младое, незнайоме! не я

Побачу твій могутній пізній

Вік, –

Пише він у вірші «Знову я відвідав…» (1835).

Підбиваючи своєрідний підсумок свого життя, Олександр Сергійович Пушкін за півроку до смерті пише вірш «Я пам’ятник собі спорудив нерукотворний…» (1836). У ньому він підбиває підсумок своїм міркуванням про місце поета в житті, оцінює свій внесок у літературу, міркує про те, яку пам’ять після себе він залишить нащадкам:

Ні, весь я не вмру – душу

У заповітній лірі

Мій порох переживе й тленья

Утече –

И славний буду я, доки в підмісячному світі

Живий буде хоч один пиит.

Автор розуміє безсмертя не як фізичне існування, а як слід у пам’яті нащадків. Розглядаючи філософську лірику Пушкіна, можна привести ще безліч прикладів. Філософськими роздумами пронизана й любовна, і цивільна лірика, і вірші про дружбу й природу, про призначення поета й поезії в суспільстві. Пушкіна, як людина мислячий, що розвивається, у різні періоди свого життя по – різному розуміла й осмислював вічні філософські проблеми, що знайшло відбиття в еволюції його світогляду й творчого методу