Образ улюбленої жінки у творчості Єсеніна – Єсенін Сергій

Лірика Єсеніна нерозривно пов’язана з темою любові, вона немов не існує без цього високого почуття, зверненого до всієї світобудови. Поетична душа не могла не палати пристрастю, не захоплюватися, не любити

Перший поетичний досвід Єсеніна пов’язаний з фольклорними мотивами; саме в країні «березового ситцю» народжується перша любов поета. Вірша, що ставляться до початку десятих років, подібні по загальному настрої з народними піснями, стилізовані під них, повні сільській мелодійності й наспівності («Подражанье пісні», 1910 р.).

Та й пізніше, уже в 1916 – 1919 роках поезія любові зливається воєдино з поезією природи, черпаючи з її цнотливість весняного цвітіння, чуттєвість літньої спеки

Кохана ліричного героя – втілення краси навколишнього світу, краси сільського милого пейзажу. «Зі снопом волось… вівсяних», «із червоним соком ягоди на шкірі» – її «гнучкий стан і плечі» видумала сама природа («Не бродити, не м’яти в кущах багряних…», 1916 р.).

У вірші «Зелена ховається…» (1918 р.) дівчина з’являється вже в образі тонкої берізки, що «задивилася в ставок». Вона розповідає, як «уночі зоряної» «за голі коліна… обіймав» її пастух і «сльози лив», прощаючись «до нових журавлів».

Опис любовного побачення виконано цнотливості й тої ніжності, яку таїть у собі чиста краса природи

Але вже на самому початку двадцятих років у циклі «Москва шинкарська» відбувається різка зміна настроїв і інтонацій. Сільський пісенний ліризм переміняється виразним, різким, що смикає ритмом. Поет «без вороття» залишає «рідні поля» («Так! Тепер вирішено. Без вороття…», 1922). «Коли… світить місяць…чорт знає як», він іде «провулком у знайомий шинок». Тут немає піднесеної любові, немає краси рожевого заходу – лише «шум і гамір у цьому лігвищі моторошному».

Почуття потоптані, залишився лише плотський потяг. І відношення до жінки міняється: вона не струнка дівчина – берізка, а «паршива» повія («Сип, гармоніка. Нудьга… Нудьга…», 1923 р.), що «излюбили», «гумызгали». Вона брудна, дурна й викликає не любов, а ненависть

Однак подібні образи є навмисне, демонстративне вираження стану внутрішнього миру поета. Порочна «шинкарська» любов – поетичний лемент про мерзенність і згубність його виру, що затягує, шинків. І разом з тим Єсенін не відрікається від природної, властивої йому задушевності й ліризму, які підкреслюють трагічність стану душі поета:

Дорога, я плачу,

Прости… прости…

В 1923 році поет вертається із закордонної подорожі. Він разочаровывается в буржуазно – демократичних початках західного миру, розчарувався й у минулих ідеалах. У його лірику виникає мотив жалю про прожитий впустую роки, розтрачених у шинках серед бурлак і повій

Тепер поет «запік про любов», відрікаючись «скандалити» («Заметалася пожежа голубой…», 1923 р.):

Разонравилось пити й танцювати

И втрачати своє життя без оглядки

«Хода ніжна, легкий стан» і волосся «кольором в осінь» – відроджують у ліричному герої «пожежа голубой». Любов як рятівна сила приводить героя до відродження:

Це золото осіннє,

Це пасмо волось білястих –

Усе з’явилося, як спасенье

Неспокійного джиґуна

(«Дорога, сядемо поруч…», 1923)

У вірші «Сукин син» 1924 року поет згадує «дівчину в білому», і його душа оживає:

Снову виплив біль душі

Із цим болем я начебто моложе…

Це пам’ять про чисту, світлу сільську юність. Але після років шинкарського похмурого розгулу повернути «пісню колишню» неможливо: «собака давно здох», але залишився «молодою її син», і, зберігаючи в серце пам’ять про те, як «страждав», поет визнає:

Так, мені подобалася дівчина в білому,

Але тепер я люблю вголубом.

У цей же період поет створює цикл віршів «Перські мотиви» (1924 – 1925 р.), найбільш відомим з яких є «Шаганэ ти моя, Шаганэ!» (1924 р.). Як і весь цикл, воно перейнято романтичним настроєм і світлим смутком:

Там на півночі, дівчина теж,

Може, думає про мене…

Смуток несправджених надій на щастя «до тридцяти років». («Видно, так заведено навіки…», 1925 р.). Герой був готовий горіти «рожевим вогнем», «згоряючи» «разом» з улюбленої. І хоча вона серце «зі сміхом» іншому віддала, проте ця любов, безмовна й трагичная, «дурного поета привела…до почуттєвих віршів».

Будучи відкинутим, ліричний герой залишається вірний колишньому почуттю. Він знаходить знову вірного посланника, як у вірші «Сукин син»; це «милий Джим» («Собаці Качалова», 1925 р.):

Вона прийде, даю тобі поруку

И без мене, у її уставясь погляд,

Ти за мене лизни їй ніжно руку

За всі, у чому був і не був винуватий

У цьому істинно есенинский ліризм, трагичный і піднесено^ – романтичний, відчутно – тонкий і разом з тим звернений до тих почуттям, що зрозумілі й близькі кожному, і тому вірша С. Єсеніна через більше напівстоліття продовжують хвилювати читачів драматизмом ліричних переживань