Мир «принижених і ображених» у романі «Злочин і покарання» – Достоєвський Федір

Федір Михайлович Достоєвський вступив у літературу як захисник «принижених і ображених». У його романах показані страшні картини вбогості, самітності, наруги над людиною, нестерпної «духоти» життя

Улюблене місце дії у творах Достоєвського – Петербург. Це місто нетрів, у якому живуть дрібні чиновники, ремісники, міщани, студенти. І автор постійно звертає увагу на духоту, сморід, що панують у місті: «На вулиці жару стояла страшна, до того ж духота, штовханина, усюди известка, лісу, цегла, пил».

Тема «принижен і ображених» має велике значення для розкриття задуму роману. Вона допомагає зрозуміти, з одного боку, одну із причин злочину Родіона Раскольникова, а з іншого боку – втілює найважливішу філософську ідею роману, що протистоїть теорії Раскольникова, – ідею всеспокутуючого страждання

Мир «принижених і ображених» у романі – це мир бідності, доведений до грані вбогості, і тому образливий для людини, що принижує його, що виводить за грань нормального буття. Цей мир представлений насамперед родиною Мармеладовых. Перша зустріч із одним з її представників, Мармеладовым, відбувається вже в другому розділі першої частини роману, коли Розкольників знайомиться з ним у распивочной: «Це була людина років уже за п’ятдесят, середнього росту, з набряклим від постійного пияцтва жовтим, навіть зеленуватою особою й із припухлими століттями, через які сіяли малюсінькі, як щілинки, але одушевлені червонуваті вічка. Але щось було в ньому дуже дивне, у погляді його світилася начебто навіть захопленість, – мабуть, був і досвід і розум, – але в той же час миготіло начебто й божевілля».

З перших же слів Мармеладов висловлює одну з істин цього миру: «Бідність не порок… але вбогість – пороть». Цей мир улаштований саме так. Згадаємо опис комірки Раскольникова. «Це була малюсінька клетушка, кроків у шість довжин, що мала самий жалюгідний вигляд зі своїми жовтенькими, курними й усюди відсталими від стіни шпалерами». Або квартира Мармеладовых, куди той приводить Родіона з распивочной. «Сходи, чим далі, тим ставали темніше… маленькі закоптілі двері… Недогарок висвітлював найбіднішу кімнату… Із внутрішніх приміщень неслися хвилі тютюнового диму».

Мир «принижених і ображених» у романі – це мир самітності, відчуженості, «коли нікуди більше йти». « чиРозумієте, чи розумієте ви, вельмишановний пане, що виходить, коли нікуди більше йти? Немає! Цього ви ще не розумієте!» – говорить Мармеладов Раскольникову. Йому нікуди йти й не до кого. Удома чекають образи, образи від дружини, що не проявляє до нього ні краплі поваги. Тому він і проводить цілі дні в распивочной, де над ним усе сміються. Мармеладов розповідає про своє життя всім, тому що в нього немає нікого, хто б зміг пошкодувати його. І в Раскольникове він угадує людину, здатного зрозуміти інших

Мир «принижених і ображених» – це в той же час мир повної беззахисності, залежності від «хазяїв життя», будь – яких несприятливих обставин, мир самознищення, втрати себе як людей. Саме через цю незахищеність і залежність Сонечка Мармеладова стає повією. Але вона грішить, щоб урятувати своїх близьких. При інших умовах вона б не пішла на цей крок

Сон Раскольникова в Миколаївського мосту – у якімсь ступені відбиття багатовікової дійсності, гноблення, поневолення «приниженої й ображених», жорстокості, на якій тримається мир. Сон здобуває символічне значення. Що вбивається го примхи хазяїна стара, що відробила своє шкапа виражає покірливе страждання, покірність своєї долі

Господарка Мармеладовых Амалия Людвігівна і її відвідувачі – це втілення ідеї влади. Чи не тому вона при кожному зручному випадку заявляє, що вижене Мармеладовых. У сцені смерті Мармеладова Достоєвський говорить, що «мешканці один за іншим прошествовали назад до дверей з тим дивним відчуттям достатку, що завжди зауважується навіть у найближчих людях при раптовому несчастии з їх ближнім і від якого не врятований жодна людина без винятку, незважаючи на саме искреннее їхній жаль і участь». Лужин, один з «право имеющих», фактично купує сестру Раскольникова. І це все той же варіант Соні: для власного порятунку, навіть від смерті, себе не продасть, а за брата, за матір – продає! Але такі закони цього миру: найвища любов, що виражається через найвищу самовідданість, стає предметом купівлі й продажу, перетворюється вбесчестие.

У той же час мир «принижених і ображених» – це мир більших почуттів, де має місце самопожертва, здатність жертвувати собою заради інших. Мармеладов, як тільки познайомився з Катериной Іванівною й довідався про її тяжке становище, відразу ж запропонував їй вийти за нього заміж, «тому що не міг дивитися на таке страждання». Розкольників, ідучи від Мармеладовых, «загріб скільки можна мідних грошей і непримітно поклав їх на віконце». У той момент його не хвилювало, що, може бути, завтра йому самому нема чого буде їсти. Їм рухало почуття жалості, жалю до людей. Згадаємо, як він заступається за дівчинку на бульварі, до якої пристає якийсь франт. Він віддає чи ледве не останні двадцять копійок, щоб городовий проводив дівчинку до будинку. Розкольників дає Катерине Іванівні двадцять рублів, щоб вона змогла влаштувати похорони чоловіка. Верх самовідданості – це Сонечка Мармеладова. Її образ – втілення доброти, жалю. Достоєвський супроводжує її ім’я епітетом «вічний». Він має певне значення й позначає порядок, на якому коштує ненависний Раскольникову мир, що прирікає більшість на роль жертви в ім’я близьких. Це «вічний» порядок речей

Людяність «принижені й ображених» і нелюдські умови життя, у які вони попадають, приводять до нерозв’язних протиріч, щиросердечним тупикам

Мармеладов любить Катерину Іванівну й хоче, щоб вона ставилася до нього хоча б з повагою. Але вона не може побороти свою гордість. Пияцтво Мармеладова – це не тільки вираження розпачу, але це ще й жест людини, нездатного звикнути до страждань, до несправедливості. Катерина Іванівна теж не може звикнути до такого життя. Адже вона була шляхетного походження, «уроджена штаб – офіцерська дочка». Вона «скотилася» на соціальне дно «зверху», із благополучної раніше родини. А такі люди більш гостро почувають несправедливість. Вона увесь час намагається довести шляхетність свого походження, шляхетність почуттів і ображається найменшою неповагою до себе. Катерина Іванівна влаштовує пишні похорони чоловіка, тому що хоче, щоб і в неї все було «як у людей». Вона не може упокоритися зі своєю бідністю: цілими днями стирає, гладить білизну дітей, щоб вони виглядали охайно, учить їх французькому. Божевілля й смерть Катерины Іванівни – це вищий пік трагедії «маленьких людей» внаслідок нерозв’язності всіх протиріч. Слова, з якими вмирає Катерина Іванівна: «Уездили шкапу! Надірвалася!» – перегукуються з тим образом зі сну Раскольникова.

Пияцтво, проституція й злочини – от наслідку неправильно влаштованого життя. Професія повії ввергає Соню в ганьбу й низькість, але мотиви й мети, що спонукали її вступити на цей шлях, самовіддані, піднесені, святі. Достоєвський знаходить у ній, у беззахисному підлітку, викинутому на панель, можливо, у самій забитій, самій останній людині великого столичного міста, джерело власних вірувань, власних дій, продиктованих своєю совістю й своєю волею. Тому вона й змогла стати героїнею в романі, де все побудовано на протистоянні миру й на виборі засобів для такого розпачливого протистояння, саме в середовищі «маленьких людей» черпає Достоєвський одну з найважливіших філософських ідей роману. Нею живе Сонечка. Людина для неї – вінець утвору. «Це людина – те воша?» – вражена вона оцінкою, даної Родіоном Раскольниковым убитої процентщице. Соня живе стражданням, сподівається на спокуту гріха, на «воскресіння». Її добротою в романі воскреє Розкольників, та й вона сама тримається нею. Про таких людей можна сказати: «И світло в тьмі світить…»