Короткий зміст Що робити? Чернишевський Н. Г

11 липня 1856 р. у номері однієї з більших петербурзьких готелів знаходять записку, залишену дивним постояльцем. У записці сказано, що про її автора незабаром почують на Ливарному мосту й що підозр ні на кого мати не повинне. Обставини з’ясовуються дуже незабаром: уночі на Ливарному мосту стріляється якась людина. З води виловлюють його прострелений кашкет.

У той же самий ранок на дачі на Кам’яному острові сидить і шиє молода дама, наспівуючи жваву й сміливу французьку пісеньку про робочих людей, яких звільнить знання. Кличуть її Віра Павлівна. Служниця приносить їй лист, прочитавши яке Віра Павлівна ридає, закривши особу руками. молода людина, Що Ввійшла, намагається неї заспокоїти, але Віра Павлівна безутішна. Вона відштовхує парубка зі словами: «Ти в крові! На тобі його кров! Ти не винуватий – я одна…» У листі, отриманому Вірою Павлівною, говориться про те, що пишучий його сходить зі сцени, тому що занадто любить «вас обох»…

Трагічній розв’язці передує історія життя Віри Павлівни. Дитинство її пройшло в Петербурзі, у багатоповерховому будинку на Горохової, між Садовою й Семеновским мостом. Батько її, Павло Костянтинович Розальский – керуючий будинком, мати дає гроші під стан. Єдина турбота матері, Марьи Олексіївни, стосовно Верочке: скоріше видати її заміж за богатого. Недалека й зла жінка робить для цього все можливе: запрошує до дочки вчителя музики, наряджає її й навіть водить у театр. Незабаром гарну смагляву дівчину зауважує хазяйський син, офіцер Сторешников, і відразу вирішує спокусити її. Сподіваючись змусити Сторешникова женитися, Марья Олексіївна вимагає, щоб дочка була до нього прихильна, Верочка ж усіляко відмовляється від цього, розуміючи щирі наміри ловеласа. Їй вдається абияк обманювати матір, роблячи вигляд, що вона заманює залицяльника, але довго це тривати не може. Положення Верочки в будинку стає зовсім нестерпним. Дозволяється ж воно несподіваним образом.

До Верочкиному брата Феде запрошений учитель, студент – медик випускного курсу Дмитро Сергійович Лопухів. Спочатку молоді люди ставляться друг до друга насторожено, але потім починають розмовляти про книги, про музику, про справедливий напрям думок і незабаром почувають розташування друг до друга. Довідавшись про тяжке становище дівчини, Лопухів намагається їй допомогти. Він шукає їй місце гувернантки, що дало б Верочке можливість оселитися окремо від батьків. Але пошуки виявляються безуспішними: ніхто не хоче брати на себе відповідальність за долю дівчини, якщо вона втече з будинку. Тоді закоханий студент знаходить інший вихід: незадовго до закінчення курсу, щоб мати досить засобів, він залишає навчання й, зайнявшись частками уроками й перекладом підручника географії, робить Верочке речення. У цей час Верочке сниться перший її сон: вона бачить себе випущеної із сирого й темного підвалу й розмовляє з дивною красунею, що називає себе любов’ю до людей. Верочка обіцяє красуні, що завжди буде випускати з підвалів інших дівчин, замкнених так само, як була замкнена вона

Молоді знімають квартиру, і життя їх іде добре. Правда, квартирній господарці здаються дивними їхні відносини: «миленька» і «миленький» сплять у різних кімнатах, входять друг до друга тільки після стукоту, не показуються один одному неодягненими й т.п. Верочке із трудом вдається пояснити господарці, що такими й повинні бути відносини між чоловіками, якщо вони не хочуть набриднути один одному.

Віра Павлівна читає книжки, дає приватні уроки, господарює. Незабаром вона затіває власне підприємство – швальню. Дівчини працюють у майстерні не по найманню, а є її співвласницями й одержують свою частку від доходу, як і Віра Павлівна. Вони не тільки трудяться разом, але разом проводять вільний час: їздять на пікніки, розмовляють. У другому своєму сні Віра Павлівна бачить поле, на якому ростуть колосся. Вона бачить на цьому полі й бруд – вірніше, два бруди: фантастичну й реальну. Реальний бруд – це турбота про самому необхідний (така, которою завжди була обтяжена мати Віри Павлівни), і з її можуть вирости колосся. Фантастичний бруд – турбота про зайвому й непотрібному; з її нічого путнього не виростає.

У подружжя Лопухових часто буває кращий друг Дмитра Сергійовича, його колишній однокурсник і духовно близький йому людина – Олександр Матвійович Кірсанов. Обоє вони «грудьми, без зв’язків, без знайомств, пролагали собі дорогу». Кірсанов – людина вольовий, мужній, здатний і на рішучий учинок, і на тонке почуття. Він скрашує розмовами самітність Віри Павлівни, коли Лопухів буває зайнятий, возить її в Оперу, що обоє люблять. Втім, незабаром, не пояснюючи причин, Кірсанов перестає бувати у свого друга, чим дуже кривдить і його, і Віру Павлівну. Вони не знають щирої причини його «охолодження»: Кірсанов закоханий у дружину друга. Він знову з’являється в будинку, тільки коли Лопухів занедужує: Кірсанов – лікар, він лікує Лопухова й допомагає Вірі Павлівні доглядати за ним. Віра Павлівна перебуває в повнім сум’ятті: вона почуває, що закохано в друга свого чоловіка. Їй сниться третій сон. У цьому сні Віра Павлівна за допомогою якоїсь невідомої жінки читає сторінки власного щоденника, у якому сказане, що вона випробовує до чоловіка подяка, а то тихе, ніжне почуття, потреба якого так у ній велика.

Ситуація, у яку потрапили троє розумних і чималих «нових людей», здається нерозв’язною. Нарешті Лопухів знаходить вихід – постріл на Ливарному мосту. У день, коли отримане ця звістка, до Віри Павлівні приходить старий знайомий Кірсанова й Лопухова – Рахметов, «особлива людина». «Вищу натуру» розбудив у ньому у свій час Кірсанов, що приоится студента Рахметова до книг, «які потрібно читати». Походити з багатої сім’ї, Рахметов продав маєток, гроші роздав своїм стипендіатам і тепер веде суворий спосіб життя: почасти через те, що вважає для себе неможливим мати те, чого не має проста людина, почасти – з бажання виховати свій характер. Так, один раз він вирішує спати на цвяхах, щоб випробувати свої фізичні можливості. Він не п’є вина, не доторкається до жінок. Рахметова часто називають Никитушкой Ломовим – за те, що він ходив по Волзі з бурлаками, щоб наблизитися до народу й придбати любов і повагу простих людей. Життя Рахметова обкутане покривом таємничості явно революційної користі. У нього багато справ, але все це не його особисті справи. Він подорожує по Європі, збираючись повернутися в Росію року через три, коли йому там «потрібно» буде бути. Цей «екземпляр дуже рідкої породи» відрізняється від просто «чесних і добрих людей» тим, що виявляє собою «двигун двигунів, сіль солі землі». Рахметов приносить Вірі Павлівні записку від Лопухова, прочитавши яку вона робиться спокойною й навіть веселою. Крім того, Рахметов пояснює Вірі Павлівні, що відмінність її характеру з характером Лопухова було занадто велике, того вона й потягнулася до Кірсанова. Заспокоївшись після розмови з Рахметовым, Віра Павлівна їде в Новгород, де через кілька тижнів вінчається з Кірсановим. Про відмінність характерів Лопухова й Віри Павлівни говориться й у листі, що вона незабаром одержує з Берліна, Якийсь студент – медик, нібито гарний знайомий Лопухова, передає Вірі Павлівні його точні слова про те, що той став почувати себе краще, розставшись із нею, тому що мав похилість до самоти, що ніяк неможливо було при житті з товариською Вірою Павлівною. Таким чином, любовні справи влаштовуються усім на втіху. Сімейство Кірсанових має приблизно такий же спосіб життя, що колись сімейство Лопухових. Олександр Матвійович багато працює, Віра Павлівна їсть вершки, приймає ванни й займається швальнями: їх тепер у неї дві. Точно так само в будинку існують нейтральні й ненейтральні кімнати, і в ненейтральні кімнати дружини можуть зайти тільки після стукоту. Але Віра Павлівна зауважує, що Кірсанов не просто надає їй вести той спосіб життя, що їй подобається, і не просто готовий підставити їй плече у важку мінуту, але й жваво цікавиться її життям. Він розуміє її прагнення займатися якою – небудь справою, «якого не можна відкласти». За допомогою Кірсанова Віра Павлівна починає вивчати медицину. Незабаром їй сниться четвертий сон. Природа в цьому сні «ллє аромат і пісню, любов і млість у груди». Поет, чоло й думка якого осяяні натхненням, співає пісня про зміст історії. Перед Вірою Павлівною проходять картини життя жінок у різні тисячоріччя. Спочатку жінка – рабиня кориться своєму панові серед наметів номадів, потім афиняне поклоняються жінці, все – таки не визнаючи її рівної собі. Потім виникає образ прекрасної дами, заради якої бореться на турнірі лицар. Але він любить її тільки доти, поки вона не стає його дружиною, тобто рабинею. Потім Віра Павлівна бачить замість особи богині власна особа. Риси його далекі від досконалості, але воно осяяно сяйвом любові. Велика жінка, знайома їй ще по першому сні, пояснює Вірі Павлівні, у чому зміст жіночої рівноправності й волі. Ця жінка виявляє Вірі Павлівні й картини майбутнього: громадяни Нової Росії живуть у прекрасному будинку із чавуну, кришталю й алюмінію. З ранку вони працюють, увечері веселяться, а «хто не напрацювався вдосталь, той не приготував нерв, щоб почувати повноту веселощів». Путеводительница пояснює Вірі Павлівні, що це майбутнє варто любити, для нього варто працювати й переносити з нього в сьогодення все, що можна перенести. У Кірсанових буває багато молодих людей, однодумців: «Недавно з’явився цей тип і швидко распложается». Все це люди чималі, працьовиті, що мають непорушні життєві принципи й володіють «холоднокровною практичністю». Серед них незабаром з’являється сімейство Бьюмонт. Катерина Василівна Бьюмонт, уроджена Полозова, була однієї із самих багатих наречених Петербурга. Кірсанов один раз допоміг їй розумною радою: з його допомогою Полозова розібралася в тім, що людина, у який вона була закох
ана, недостоин неї. Потім Катерина Василівна виходить заміж за людину, що називає себе агентом англійської фірми Чарльзом Бьюмонтом. Той прекрасно говорить російською мовою – тому що нібито до двадцяти років жив у Росії. Роман його з Полозовой розвивається спокійно: обоє вони – люди, які «не бісяться без причини». При зустрічі Бьюмонта з Кірсановим стає зрозуміло, що ця людина – Лопухів. Сімейства Кірсанових і Бьюмонт почувають таку духовну близькість, що незабаром поселяються в одному будинку, разом приймають гостей. Катерина Василівна теж улаштовує швальню, і коло «нових людей» стає в такий спосіб усе ширше.