Короткий зміст Живі й мертві Симонов

Книга перша. ЖИВІ Й МЕРТВІ Двадцять п’ятого червня 1941 р. Маша Артем’єва проводжає свого чоловіка Івана Синцова на війну. Синцов їде в Гродно, де залишилася їхня однорічна дочка й де сам він протягом півтора років служив секретарем редакції армійської газети. Находящийся недалеко від границі, Гродно з перших же днів попадає у зведення, і добратися до міста не представляється можливим. По дорозі в Могильов, де перебуває Політуправління фронту, Синцов бачить безліч смертей, кілька разів попадає під бомбування й навіть веде протоколи допитів, що учиняються тимчасово створеної «трійкою». Добравшись до Могильова, він їде в друкарню, а наступного дня разом з молодшим політруком Люсиным відправляється поширювати фронтову газету. У в’їзду на Бобруйское шосе журналісти стають свідками повітряного бою трійки «яструбків» зі значно переважаючими силами німців і надалі намагаються надати допомогу нашим льотчикам зі збитого бомбардувальника. У результаті Люсин змушений залишитися в танковій бригаді, а Синцов, що одержав поранення, на два тижні попадає в госпіталь. Коли він виписується, з’ясовується, що редакція вже встигла покинути Могильов. Синцов вирішує, що зможе повернутися у свою газету, тільки маючи на руках гарний матеріал. Випадково він довідається про тридцять дев’яти німецьких танків, підбитих у ході бою в розташуванні полку Федора Федоровича Серпилина, і їде в 176 – ю дивізію, де зненацька зустрічає свого старого приятеля, фоторепортера Ведмедика Вайнштейна. Познайомившись із комбригом Серпилиным, Синцов вирішує залишитися в нього в полицю. Серпилин намагається відговорити Синцова, оскільки знає, що приречено на бої в оточенні, якщо в найближчі годинники не прийде наказ відступати. Проте Синцов залишається, а Ведмедик їде в Москву й по дорозі гине.

…Війна зводить Синцова з людиною трагічної долі. Серпилин закінчив громадянську війну, командуючи полком під Перекопом, і до свого арешту в 1937 р. читав лекції в Академії ім. Фрунзе. Він був обвинувачений у пропаганді переваги фашистської армії й на чотири роки засланий у табір на Колиму.

Однак це не похитнуло віри Серпилина в радянську владу. Усе, що з ним відбулося, комбриг уважає безглуздою помилкою, а роки, проведені на Колимі, бездарно загубленими. Звільнений завдяки турботам дружини й друзів, вона вертається в Москву в перший день війни й іде на фронт, не чекаючи ні переатестації, ні відновлення в партії.

176 – я дивізія прикриває Могильов і міст через Дніпро, тому німці кидають проти її значні сили. Перед початком бою в полк до Серпилину приїжджає комдив Зайчиків і незабаром одержує важке поранення. Бій триває три дні; німцям вдається відрізати друг від друга три полки дивізії, і вони приймаються знищувати їх поодинці. Через втрати в командному складі Серпилин призначає Синцова політруком у роту лейтенанта Хорышева. Прорвавшись до Дніпра, німці завершують оточення; розгромивши два інших полки, вони кидають проти Серпилина авіацію. Несучи величезні втрати, комбриг вирішує почати прорив. Умираючих Зайчиків передає Серпилину командування дивізією, втім, у розпорядженні нового комдива виявляється не більше шістисот чоловік, з яких він формує батальйон і, призначивши Синцова своїм ад’ютантом, починає виходити з оточення. Після нічного бою в живі залишається сто п’ятдесят чоловік, однак Серпилин одержує підкріплення: до нього приєднується група солдатів, вынесших прапор дивізії, що вийшли з – під Бреста артилеристи зі знаряддям і маленькою лікаркою Таня Овсянникова, а також боєць Золотарьов і полковник, що йде без документів, Баранів, якого Серпилин, незважаючи на колишнє знайомство, наказує розжалувати в солдати. У перший же день виходу з оточення вмирає Зайчиків.

Увечері 1 жовтня керована Серпилиным група з боями проривається в розташування танкової бригади підполковника Климовича, у якому Синцов, повернувшись із госпіталю, куди відвозив пораненого Серпилина, довідається свого шкільного приятеля. Вышедшие з оточення одержують наказ здати трофейна зброя, після чого їх відправляють у тил. На виїзді на Юхновское шосе частина колони зіштовхується з німецькими танками й бронетранспортерами, початківцями розстрілювати беззбройних людей. Через годину після катастрофи Синцов зустрічає в лісі Золотарьова, а незабаром до них приєднується маленька лікарка. У неї температура й вивих ноги; чоловіка по черзі несуть Таню. Незабаром вони залишають неї на піклування чималих людей, а самі йдуть далі й попадають під обстріл. У Золотарьова не вистачає сил тягти пораненого в голову, що втратив свідомість Синцова; не знаючи, живий або мертвий політрук, Золотарьов знімає з його гімнастерку й забирає документи, а сам іде за підмогою: уцілілі бійці Серпилина на чолі з Хорышевым повернулися до Климовича й разом з ним прориваються через німецькі тили. Золотарьов збирається піти за Синцовим, але місце, де він залишив пораненого, уже зайнято німцями.

Тим часом Синцов опритомнює, але не може згадати, де його документи, чи сам у нестямі зняв гімнастерку з комісарськими зірками або ж це зробив Золотарьов, порахувавши його мертвим. Не пройшовши й двох кроків, Синцов зіштовхується з німцями й попадає в полон, однак під час бомбування йому вдається бігти. Перейшовши лінію фронту, Синцов виходить у розташування стройбата, де відмовляються вірити його «байкам» про загублений партквиток, і Синцов вирішує йти в Особливий відділ. По дорозі він зустрічає Люсина, і той погоджується довезти Синцова до Москви, поки не довідається про зниклі документи. Висаджений недалеко від КПП, Синцов змушений самостійно добиратися до міста. Це полегшується тим, що 16 жовтня у зв’язку з важким положенням на фронті в Москві панують паніка й плутанина. Подумавши, що Маша може усе ще перебувати в місті, Синцов іде додому й, нікого не застав, валиться на матрац і засипає.

…Із середини липня Маша Артем’єва вчиться в школі зв’язку, де неї готовлять до диверсійної роботи в тилу в німців. 16 жовтня Машу відпускають у Москву за речами, тому що незабаром їй має бути приступитися до виконання завдання. Придя додому, вона застає сплячого Синцова. Чоловік розповідає їй про усім, що з ним було за ці місяці, про всім тім жаху, що довелося пережити за сімдесят із зайвим днів виходу з оточення. На наступний ранок Маша вертається в школу, і незабаром неї закидають у німецький тил.

Синцов іде в райком пояснюватися із приводу своїх втрачених документів. Там він знайомиться з Олексієм Денисовичем Малининым, кадровиком із двадцятилітнім стажем, що готовив у свій час документи Синцова, коли того приймали в партію, і більшим авторитетом, що користується в райкомі. Ця зустріч виявляється вирішальної в долі Синцова, оскільки Малинин, повіривши його розповіді, приймає в Синцові живейшее участь і починає клопотати про відновлення того в партії. Він пропонує Синцову записатися в добровольчий комуністичний батальйон, де Малинин старший у своєму взводі. Після деяких дротиків Синцов попадає на фронт.

Московське поповнення відправляють в 31 – ю стрілецьку дивізію; Малинина призначають політруком роти, куди по його протекції зараховують Синцова. Під Москвою йдуть безперервні кровопролитні бої. Дивізія відступає із займаних позицій, однак поступове положення починає стабілізуватися. Синцов пише на ім’я Малинина записку з викладом свого «минулого». Цей документ Малинин збирається представити в политотдел дивізії, а поки що, користуючись тимчасовим затишком, він іде до своєї роти, що відпочиває на руїнах недобудованого цегельного заводу; у розташованій неподалік заводській трубі Синцов за порадою Малинина встановлює кулемет. Починається обстріл, і один з німецьких снарядів попадає усередину недобудованого будинку. За кілька секунд до вибуху Малинина засипає цеглами, що обвалилися, завдяки чому він залишається живий. Вибравшись із кам’яної могили й відкопавши єдиного живого бійця, Малинин іде до заводської труби, у якої вже ціла година чується уривчастий стукіт кулемета, і разом із Синцовим відбиває одну за іншої атаки німецьких танків і піхоти на нашу висоту.

Сьомого листопада на Червоній площі Серпилин зустрічає Климовича; цей останній повідомляє генерала про загибель Синцова. Однак Синцов теж бере участь у параді з нагоди річниці Жовтневої революції – їхню дивізію поповнили в тилу й після параду перекидають за Подольск. За бій на цегельному заводі Малинина призначають комісаром батальйону, він представляє Синцова до ордена Червоної Зірки й пропонує написати заяву про відновлення в партії; сам Малинин уже встиг зробити через политотдел запит і одержав відповідь, де приналежність Синцова до партії підтверджувалася документально. Після поповнення Синцова зараховують командиром взводу автоматників. Малинин передає йому характеристику, яку варто прикласти до заяви про відновлення в партії. Синцов проходить твердження на партбюро полку, однак дивізіонна комісія відкладає рішення цього питання. У Синцова відбувається бурхлива розмова з Малининым, і той пише різкий лист про справу Синцова прямо в политотдел армії. Командир дивізії генерал Орлів приїжджає вручати нагороди Синцову й іншим і незабаром гине від розриву випадкової міни. На його місце призначають Серпилина. Перед від’їздом на фронт до Серпилину приходить удова Баранова й просить повідомити подробиці смерті чоловіка. Довідавшись, що син Барановой іде добровольцем мстити за батька, Серпилин говорить, що її чоловік упав смертю хоробрих, хоча насправді покійний застрелився під час виходу з оточення під Могильовом. Серпилин їде в полк Баглюка й по дорозі проїжджає повз, що йдуть у настання Синцова й Малинина.

На самому початку бою Малинин одержує важке поранення в живіт. Він навіть не встигає толком попрощатися із Синцовим і розповісти про свій лист у политотдел: відновляється бій, а на світанку Малинина разом з іншими пораненими вивозять у тил. Однак Малинин і Синцов зрячи обвинувачують дивпарткомиссию в дротику: партійна справа Синцова запросила інструктор, що раніше ознайомився з листом Золотарьова про обставини загибелі політрука Синцова И. П., і тепер цей лист лежить поруч із заявою молодшого сержанта Синцова про відновлення в партії.

Взявши станцію Воскресенское, полки Серпилина продовжують рух уперед. Через втрати в командному складі Синцов стає командиром взводу.

Книга друга. СОЛДАТАМИ НЕ НАРОДЖУЮТЬСЯ Новий, 1943 р. Серпилин зустрічає під Сталінградом. 111 – я стрілецька дивізія, який він командує, уже шість тижнів як оточили угруповання Паулюса й чекає наказу про настання. Зненацька Серпилина викликають у Москву. Ця поїздка викликана двома причинами: по – перше, планується призначити Серпилина начальником штабу армії; по – друге, його дружина вмирає після третього інфаркту. Приїхавши додому й розпитавши сусідку, Серпилин довідається, що перед тим як Валентина Єгорівна занедужала, до неї приходив її син. Вадим був нерідним для Серпилина: Федір Федорович усиновив п’ятирічної дитини, женившись на його матері, удові свого друга, героя громадянської війни Толстикова. В 1937 – м, коли Серпилина заарештували Вадим відрікся від нього й прийняв прізвище справжнього батька. Відрікся він не тому, що дійсно вважав Серпилина «ворогом народу», а з почуття самозбереження, чого так і не змогла простити йому мати. Вертаючись із похорону, Серпилин зіштовхується на вулиці з Таней Овсянниковой, що перебуває в Москві на лікуванні. Вона розповідає що після виходу з оточення партизанила й була в підпілля в Смоленську. Серпилин повідомляє Тане про загибель Синцова. Напередодні від’їзду син просить його дозволу перевезти в Москву із Читы дружину й дочку. Серпилин погоджується й, у свою чергу, велить синові подати рапорт про відправлення на фронт.

Провівши Серпилина, підполковник Павло Артем’єв вертається в Генштаб і довідається, що його розшукує жінка на прізвище Овсянникова. Сподіваючись одержати відомості про сестру Маші, Артем’єв їде по зазначеному в записці адресі, у будинок, де до війни жила жінка, що він любив, однак зумів забути, коли Надя вийшла заміж за інший.

…Війна почалася для Артем’єва під Москвою, де він командував полком, а до цього він з 1939 р. служив у Забайкалье. У Генштаб Артем’єв потрапив після важкого поранення в ногу. Наслідку цього поранення усе ще дають про себе знати, однак він, тяготячись своєю ад’ютантською службою, мріє скоріше повернутися на фронт.

Таня повідомляє Артем’єву подробиці смерті його сестри, про загибель якої він довідався ще рік назад, хоча не переставав сподіватися на помилковість цих відомостей. Таня й Маша воювали в одному партизанському загоні й були подругами. Вони зблизилися ще сильніше, коли з’ясувалося, що Машин чоловік Іван Синцов виніс Таню з оточення. Махаючи пішла на явку, однак у Смоленську так і не з’явилися; пізніше партизани довідалися про її розстріл. Таня також повідомляє про смерть Синцова, якого Артем’єв давно намагається розшукати. Вражений розповіддю Тани, Артем’єв вирішує допомогти їй: забезпечити продуктами, спробувати дістати квитки до Ташкента, де живуть в евакуації Танины батьки. Виходячи з будинку, Артем’єв зустрічає успевшую вже овдовіти Надю, а повернувшись у Генштаб, у черговий раз просить про відправлення на фронт. Одержавши дозвіл і сподіваючись на посаду начальника штабу або командира полку, Артем’єв продовжує піклуватися про Тане: віддає їй Машини вбрання, які можна буде обміняти на їжу, організує переговори з Ташкентом, – Таня довідається про смерть батька й загибелі брата й про те, що її чоловік Микола Колчин перебуває в тилу. Артем’єв відвозить Таню на вокзал, і, розстаючись із ним, вона раптом починає почувати до цього самотнього, що рветься на фронт людині щось більше, ніж просто подяка. А він, зачудувавшись цій раптовій зміні, замислюється над тим, що ще раз, безглуздо й нестримно, пронеслося його власне щастя, що він знову не довідався й прийняв за чуже. І із цими думками Артем’єв дзвонить Наді.

…Синцов був поранений через тиждень після Малинина. Ще в госпіталі він почав наводити довідки про Машу, Малинину й Артем’єва, але так нічого й не довідався. Виписавшись, він надійшов у школу молодших лейтенантів, воював у декількох дивізіях, у тому числі в Сталінграді, вступив заново в партію й після чергового поранення одержав посаду комбата в 111 – й дивізії, незабаром після того, як з її пішов Серпилин.

Синцов приходить у дивізію перед самим початком настання. Незабаром його викликає до себе комісар полку Левашов і знайомить із журналістами з Москви, в одному йз яких Синцов довідається Люсина. У ході бою Синцов одержує поранення, однак комдив Кузьмич заступається за нього перед командиром полку, і Синцов залишається на передовий.

Продовжуючи думати про Артем’єва, Таня приїжджає в Ташкент. На вокзалі її зустрічає чоловік, з яким Таня фактично розійшлася ще до війни. Уважаючи Таню загиблої, він женився на інший, і цей шлюб забезпечив Колчину броню. Прямо з вокзалу Таня йде до матері на завод і там знайомиться з парторгом Олексієм Денисовичем Малининым. Після свого поранення Малинин дев’ять місяців провів у госпіталях і переніс три операції, однак його здоров’я підірване остаточно й про повернення на фронт, про що так мріє Малинин, не може бути й мови. Малинин приймає в Тане живейшее участь, надає допомогу її матері й, викликавши до себе Колчина, домагається його відправлення на фронт. Незабаром Тане приходить виклик від Серпилина, і вона їде. Придя до Серпилину на прийом, Таня зустрічає там Артем’єва й розуміє, що нічого, крім дружніх почуттів, той до неї не випробовує. Серпилин довершує розгром, повідомивши, що через тиждень, після того як Артем’єв у посаді помічника начальника оперативного відділу прибув на фронт, до нього під видом дружини прилетіла «одна нахабна бабенка з Москви», і від гніву начальства Артем’єва врятувало тільки те, що він, на думку Серпилина, зразковий офіцер. Зрозумівши, що це була Надя, Таня ставить хрест на своєму захопленні й відправляється на роботу в санчастину. У перший же день вона їде приймати табір наших військовополонених і зненацька зіштовхується там із Синцовим, що брав участь у звільненні цього концтабору, а тепер розшукує свого лейтенанта. Розповідь про Машину загибелі не стає для Синцова новиною: він уже про усім знає від Артем’єва, що прочитало в «Червоній зірці» замітку про комбата – колишньому журналісті, і шурина, що розшукав. Повернувшись у батальйон, Синцов застає що приехали ночувати до нього Артем’єва. Визнаючи, що Таня відмінна жінка, на яких треба женитися, якщо не бути дурнем, Павло розповідає про несподіваний приїзд до нього на фронт Наді й про те, що ця жінка, що він колись любив, знову належить йому й буквально домагається стати його дружиною. Однак Синцов, зі шкільної лави живильний до Наді антипатію, бачить у її діях розрахунок: тридцятирічний Артем’єв уже став полковником, а якщо не вб’ють, може стать і генералом.

Незабаром у Кузьмича відкривається стара рана, і командарм Батюк наполягає на його зсуві з 111 – й дивізії. У зв’язку із цим Бережной просить члена військової ради Захарова не відстороняти старого хоча б до кінця операції й дати йому заступника по стройовий. Так в 111 – ю приходить Артем’єв. Приїхавши до Кузьмича з інспекційної. поїздкою, Серпилин просить передати привіт Синцову, про відродження якого з мертвих він довідався напередодні. А через кілька днів у зв’язку із з’єднанням з 62 – й армією Синцову дають капітана. Повернувшись із міста, Синцов застає в себе Таню. Її відрядили до захопленого німецького госпіталю, і вона шукає солдатів для охорони.

Артем’єву вдається швидко знайти загальну мову з Кузьмичем; кілька днів він інтенсивно працює, беручи участь у завершенні розгрому VI німецької армії. Раптово його викликають до комдива, і там Артем’єв стає свідком тріумфу свого шурина: Синцов захопив у полон німецького генерала, командира дивізії. Знаючи про знайомство Синцова із Серпилиным, Кузьмич велить йому особисто доставити полоненого в штаб армії. Однак радісний для Синцова день приносить Серпилину велике горе: приходить лист із повідомленням про смерть сина, що загинув у своєму першому ж бої, і Серпилин усвідомлює, що, незважаючи ні на що, його любов до Вадима не вмерла. Тим часом зі штабу фронту надходить звістка про капітуляцію Паулюса.

Як нагорода за роботу в німецькому госпіталі Таня просить свого начальника дати їй можливість побачити із Синцовим. Встретившийся по дорозі Левашов проводжає її в полк. Користуючись делікатністю Ільїна й Завалишина, Таня й Синцов проводять разом ніч. Незабаром військова рада вирішує розвити успіх і провести настання, у ході якого гине Левашов, а Синцову відриває пальці на покаліченій колись руці. Здавши Ільїну батальйон, Синцов їде в медсанбат.

Після перемоги під Сталінградом Серпилина викликають у Москву, і Сталін пропонує йому перемінити Батюка на посаді командарма. Серпилин знайомиться із удовою сина й маленькою внучкою; невістка робить на нього саме сприятливе враження. Повернувшись так фронт, Серпилин заїжджає в госпіталь до Синцова й говорить, що його рапорт із проханням залишити в армії буде розглянутий новим командиром 111 – й дивізії, – на цю посаду недавно затверджений Артем’єв.

Книга третя. ОСТАННЄ ЛІТО За кілька місяців до початку Білоруської наступальної операції, навесні 1944 р., командарм Серпилин зі струсом мозку й переломом ключиці попадає в госпіталь, а звідти у військовий санаторій. Його лікарем стає Ольга Іванівна Баранова. Під час їхньої зустрічі в грудні 1941 р. Серпилин приховав від Барановой обставини смерті її чоловіка, однак вона все – таки довідалася правду від комісара Шмакова. Учинок Серпилина змусив Баранову багато думати про нього, і коли Серпилин потрапив в Архангельське, Баранова викликалася бути його лікарем, щоб ближче довідатися цієї людини.

Тим часом член військової ради Львів, викликавши до себе Захарова, порушує питання про зняття Серпилина із займаної посади, мотивуючи це тим, що армія, що готується до настання, довгий час перебуває без командуючого.

У полк до Ільїна приїжджає Синцов. Після поранення, із працею відбившись від білого квитка, вона потрапив на роботу в оперативний відділ штабу армії, і теперішній його візит пов’язаний з перевіркою положення справ у дивізії. Сподіваючись на швидку вакансію, Ільїн пропонує Синцову посада начальника штабу, і той обіцяє переговорити з Артем’євим. Синцову залишається з’їздити ще в один полк, коли дзвонить Артем’єв і, сказавши, що Синцова викликають у штаб армії, кличе його до себе. Синцов розповідає про пропозицію Ільїна, однак Артем’єв не хоче розводити сімейність і радить Синцову поговорити про повернення в лад із Серпилиным. І Артем’єв, і Синцов розуміють, що настання не за горами, у найближчих планах війни – звільнення всієї Білорусії, а виходить, і Гродно. Артем’єв сподівається, що, коли з’ясується доля матері й племінниці, йому самому вдасться вирватися хоч на добу в Москву, до Наді. Він не бачив дружину більше напівроку, однак, незважаючи на всі прохання, забороняє їй приїжджати на фронт, тому що в останній свій приїзд, перед Курською дугою, Надя сильно подпортила мужнюю репутацію; Серпилин тоді ледь не зняв його з дивізії. Артем’єв розповідає Синцову, що з начальником штабу Бойко, що виконує під час відсутності Серпилина обов’язку командарма, йому працюється набагато краще, ніж із Серпилиным, і що в нього як у комдива є свої труднощі, оскільки обоє його попередника перебувають тут же, в армії, і часто заїжджають у свою колишню дивізію, що дає багатьом недоброзичливцям молодого Артем’єва привід порівнювати його із Серпилиным і Кузьмичем на користь останніх. І зненацька, згадавши про дружину, Артем’єв говорить Синцову, як погано жити на війні, маючи ненадійний тил. Довідавшись по телефоні, що Синцову має бути поїздка в Москву, Павло передає лист для Наді. Приїхавши до Захарова, Синцов одержує від нього й начштаба Бойко листа для Серпилина із проханням про якнайшвидше повернення на фронт.

У Москві Синцов відразу ж іде на телеграф давати «блискавку» у Ташкент: ще в березні він відправив Таню додому родити, але вже довгий час не має відомостей ні про неї, ні про дочку. Пославши телеграму, Синцов їде до Серпилину, і той обіцяє, що до початку боїв Синцов знову потрапить у лад. Від командарма Синцов відправляється до Наді в гості. Надя починає розпитувати про дрібні подробиці, що стосуються Павла, і скаржиться, що чоловік не дозволяє їй приїхати на фронт, а незабаром Синцов стає мимовільним свідкою з’ясування відносин між Надею і її коханцем і навіть бере участь у вигнанні останнього із квартири. Виправдуючись, Надя говорить, що дуже любить Павла, але жити без чоловіка не в змозі. Распрощавшись із Надею й пообіцявши нічого не говорити Павлу, Синцов іде на телеграф і одержує телеграму від Таниной мами, де сказано, що його новонароджена дочка померла, а Таня вилетіла в армію. Довідавшись ці безрадісні новини, Синцов їде до Серпилину в санаторій, і той пропонує піти до нього в ад’ютанти замість Євстигнєєва, що женилося на вдові Вадима. Незабаром Серпилин проходить медичну комісію; перед від’їздом на фронт він робить Барановой пропозицію й одержує її згоду вийти за нього заміж по закінченні війни. Зустрічаючий Серпилина Захаров повідомляє, що новим командуючим їхнього фронту призначений Батюк.

У переддень настання Синцов одержує відпустку для побачення із дружиною. Таня розповідає про їхню померлу дочку, про смерть свого колишнього чоловіка Миколи й «старого парторга» із заводу; вона не називає прізвище, і Синцов так і не довідається, що це вмер Малинин. Він бачить, що Таню щось гнітить, але думає, що це пов’язане з їхньою дочкою. Однак у Тани є ще одне лихо, про яку Синцов поки не знає: колишній командир її партизанської бригади повідомив Тане, що Маша – сестра Артем’єва й перша дружина Синцова, – можливо, усе ще жива, тому що з’ясувалося, що замість розстрілу її погнали в Німеччину. Нічого не сказавши Синцову, Таня вирішує розстатися з ним.

Відповідно до планів Батюка, армія Серпилина повинна стати рушійною силою майбутнього настання. Під командуванням Серпилина виявляються тринадцять дивізій; 111 – ю виводять у тил, до невдоволення комдива Артем’єва і його начштаба Туманяна. Серпилин же планує використовувати їх тільки при узятті Могильова. Міркуючи про Артем’єва, у якому він бачить досвід, з’єднаний з молодістю, Серпилин ставить у заслугу комдивові й те, що він не любить миготати перед начальством, навіть перед недавно приезжали в армію Жуковым, у якого, як згадав сам маршал, Артем’єв служив в 1939 р. на Халхин – Голі.

Двадцять третього червня починається операція «Багратіон». Серпилин тимчасово забирає в Артем’єва полк Ільїна й передає його наступаючі «рухливій групі», перед якою поставлене завдання закрити супротивникові вихід з Могильова; у випадку невдачі в бій вступить 111 – я дивізія, що перекрила стратегічно важливі Мінське й Бобруйское шосе. Артем’єв рветься в бій, уважаючи, що разом з «рухливою групою» зможе взяти Могильов, однак Серпилин знаходить це недоцільним, тому що кільце навколо міста вже замкнули й німці однаково неспроможні вирватися. Взявши Могильов, він одержує наказ про настання на Мінськ.

…Таня пише Синцову, що вони повинні розстатися, тому що живо Машу, однак настання, що почалося, позбавляє Таню можливості передати цей лист: неї переводять ближче до фронту стежити за доставкою поранених у госпіталі. 3 липня Таня зустрічає «виллис» Серпилина, і командарм говорить, що із закінченням операції пошле Синцова на передову; користаючись із нагоди, Таня розповідає Синцову про Машу. У цей же день вона одержує поранення й просить подругу передати Синцову марним лист, що став. Таню відправляють у фронтовий госпіталь, і по дорозі вона довідається про загибель Серпилина – він був смертельно поранений осколком снаряда; Синцов, як і в 1941 – м, привіз його в госпіталь, але на операційний стіл командарма поклали вже мертвим.

За узгодженням зі Сталіним Серпилина, так і не довідався про присвоєння йому звання генерал – полковника, ховають на Новодівочому цвинтарі, поруч із Валентиною Єгорівною. Захаров, що знає від Серпилина про Барановой, вирішує повернути їй її листа командармові. Провівши до аеродрому труна з тілом Серпилина, Синцов заїжджає в госпіталь, де довідається про Танином поранення й одержує її лист. З госпіталю він є до нового командарма Бойко, і той призначає Синцова начальником штабу до Ільїна. Це не єдина зміна в дивізії – її командиром став Туманян, а Артем’єва, після узяття Могильова генерал – майора, що одержав звання,, Бойко забирає до себе начальником штабу армії. Придя в оперативний відділ знайомитися з новими підлеглими, Артем’єв довідається від Синцова, що Маша, можливо, жива. Приголомшений цією звісткою, Павло говорить, що війська сусіда вже підходять до Гродно, де на початку війни залишилися його мати й племінниця, і якщо вони живі, те все знову будуть разом.

Захаров і Бойко, повернувшись від Батюка, поминають Серпилина, – його операція завершена й армію перекидають на сусідній фронт, Влитву.