Покарання Раскольникова – Достоєвський Федір

По вулицях Петербурга йде парубок. Високий, стрункий, він чудово гарний собою, але важко повірити в це, бачачи його виснажену, змучену особу, брудний, зім’ятий, зношений одяг. А погляд… Якийсь зацькований, усунутий… Це Родіон Романович Розкольників іде «робити явку з винної». Він злочинець, убивця. На його совісті життя двох беззахисних жінок. Як, чому це трапилося?

Багато питань народжує роман Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання» – книга великого болю за людину й велику тривогу про нього, об нього майбутньому

Заголовок дуже точно вказує на зміст добутку. Зроблено страшний злочин: парубків, змучений принизливою бідністю, змушений залишити університет, що боїться зустрічі із квартирною господаркою, тому що нема чим заплатити за кімнатку – «шафа», що мріє облагодіяти злиденн і нещасних, убиває «марну», шкідливу бабу процентщицу, а заодно (так вуж вийшло) і її необразливу сестру. Він збирається за допомогою старухиных грошей зробити багато добра для знедолених, для улюблених матері й сестри, закінчити університет і все життя чесно трудитися, допомагаючи людям

Але навіть не це головна причина його злочину. Розкольників створює теорію про право «сильної особистості», індивідуалістичну теорію «надлюдини». Історія, уважає він, доводить, що споконвіку існували дві категорії людей: перша – «тварини тремтячі», які безмовно й покірно приймають будь – який порядок речей, будь – які моральні норми й закони, і друга – люди, сміло моральні норми, що порушують, і порядок, прийнятий більшістю, в ім’я нових законів. При цьому великі особистості (будь те Ликург або Наполеон) не зупиняються перед жертвами, насильством, кров’ю й історія їх виправдує. Розкольників, природно, зараховує себе до другої групи, до «вибраних». Його протест проти жорстокого, несправедливого миру отруєний отрутою індивідуалізму, прагненням панування. «Воля й влада, а головне, – влада! Над всею дрожащею твариною й над всім мурашником!.. От ціль!..» Він зізнається Сонечке:

«От що: я хотів Наполеоном зробитися, того й убив… Не для того, щоб матері допомогти, я вбив – дурниця! Не для того я вбив, щоб, діставши кошти й влада, зробитися благодійником людства. Дурниця! Я просто вбив, для себе вбив, для себе одного… Мені треба було довідатися… чи воша я, як всі, або людина? Чи зможу я переступити або не смогу? Чи тварина я тремтяча або право маю?..»

Отже, перед нами не кримінальник, а «ідейний» злочинець. Далі, здавалося б, письменник повинен був показати, як держава покарала людини, що нарушили його закони. У цьому й полягало б «покарання» героя роману. Але в геніального Достоєвського всі інакше. Письменник змушує задуматися про те, які страшні наслідки можуть мати й для окремої людини, і для всього суспільства індивідуалістичні «ідеї» про право надлюдини веліти «тремтячою твариною». Вчинивши злочин, Розкольників зненацька для себе розуміє, що, немов «ножицями, відрізав себе від усього й всіх». Найбільше на світі любив він матір і сестру – і от, з відразою до них і до себе, відчув, що починає ненавидіти їх, «фізично ненавидіти», що він втратив право на людські почуття: дружбу, любов. «Я принцип убив!» – говорить Розкольників. Так, він хотів убити принцип гуманізму, звільнити себе від людяності, совісті, людинолюбства. До самого кінця роману він так і не зможе зрозуміти логічно, у чому неправильність його «ідеї», що продовжує здаватися йому арифметично точної. Але всією своєю «натурою» він не вірить більше в справедливість цієї «ідеї». Ми бачимо нестерпні борошна Раскольникова, що розуміє, що злочин роз’єднав його з людьми. Для нього справжнє катування – усвідомлювати, що тепер він чужий людям, що його доля – жах і порожнеча, агонія й смерть людської душі. Він жадібно чіпляється за будь – яку соломинку надії на те, що можна ще жити, почувати себе людиною. Після смерті Мармеладова він, як йому здалося, одержав цю можливість, взявши на себе турботу про його родину, одетях.

Але Розкольників занадто «поспішив з висновком». Придя додому й побачивши там приїхали до нього матір і сестру, він зрозумів, що не сміє обійняти їх, говорити з ними. Переживання було таким гострими й таким болісним, що він «ступив крок, похитнувся й звалився на підлогу в непритомності».

Дійсність відразу показала йому, що він не зможе жити по – людськи після вчиненого, що він втратив зв’язки з людьми, роз’єднаний з ними. Все життя Раскольникова перетворюється в безперервне катування. Кожне слово – удар, рана, біль. Самітність серед людей – це і є найстрашніше покарання за злочин. Каторга повинна здатися раєм у порівнянні з таким борошном. Ні, не вдалося Родіонові Романовичу вбити принцип, перебороти в собі людини! На це натякає й страшний сон Раскольникова, у якому він знову вбиває бабу, знову й знову опускає на її голову сокира, а вона сміється над ним

Незбутньої була надія на повернення до людей. А розуміння того, що й ненавидимый їм Лужин живе по його теорії («усе дозволено»), і зі страшним, аморальним Свидригайловым вони «одного поля ягоди», приводить Раскольникова на грань божевілля. Перед ним – тупик, тому що він людина, тому що його «натура» виявилася набагато вище, людяніше теорії, їм створеної. Це прекрасно бачить розумний Порфирій Петрович. У його словах: « Збрехав – Те він незрівнянно, а на натуру – те й не зумів розрахувати», – ключ до розуміння трагедії «ідейного» убивці. Раскольникову здається: вся погано те, що він помилився, зараховуючи себе до «вибраного», «владарям», що він виявився слабким, «твариною тремтячої», як усе. Але автор роману, а слідом за ним і читач бачать інше: «натура» героя вище, людяніше, шляхетніше його «ідеї».

Нехай Розкольників і не зізнається собі в цьому, але моральними мученнями, роз’єднаністю з людьми, самітністю він покарав себе так, як ніякий суд не покарає. Я думаю, саме тому про суд над убивцею в романі сказано мимохідь. Адже внутрішній суд уже свершился, а вирок юридичний не має значення для героя. Його вирок у тім, що перемогла «правда» Соні Мармеладовой, її готовність смиренно, покірно нести свій хрест

От чому він іде «робити явку з винної». От чому від жалю до нього, що нещадно наказали себе, що прагне будь – що – будь повернутися до людей, стискується серце читача. Болем за людину, але й гордістю за його невигубну душу проникнуть великий роман Ф. М. Достоєвського. У нещадному покаранні, якому піддав себе Розкольників, – надія на його повернення до людей, на нове життя. Той, хто здатний так покарати себе, не безнадійний, він може відродитися й прийти до гуманізму, до людяності – з такою думкою ми закриваємо книгу