“Коли рядок диктує почуття…” (по ліриці Пастернаку) – Пастернак Борис

У всім мені хочеться дійти

До самої суті

У роботі, у пошуках шляху,

У серцевій смуті

До сутності минулих днів,

До їхньої причини,

До основаней, до корінь,

До серцевини

Цей вірш Бориса Леонідовича Пастернаку, написане в 1956 – м року, як не можна краще характеризує його як склад його характеру, так і підхід до творчості. У цих тільки вісьмох рядках усе – і обґрунтованість, і спрага пізнання, і відчуття нескінченності питань – і болісне почуття сумніву, недонайденности відповідей, а іноді й неможливості знайти їх.

В 1917 році вийшла третя книга Бориса Пастернаку – “Сестра моя – життя”. Довідавшись про це, Марина Цветаева, підкреслюючи винятковість Пастернаку, сказала, що так не говорять, так до життя не звертаються

Так звертався до життя – до брата сонцю, сестрам птахам, братові власному тілу – середньовічний чернець Франциск Ассизский. Пастернак знав про це. І в наш час світовідчування Пастернаку має певні аналогії

Весь вигляд Пастернаку – живе втілення поезії як удесятеренной сприйнятливості, вирядженої у відповідному почутті (у віршах). “Милий Пастернак, – писала йому Цветаева, – Ви – явище природи. Бог задумав Вас дубом, а зробив людиною, і у Вас ударяють всі блискавки (є – такі дуби!)…”

Художник, поет – живий орган, живий центр сприйняттів. Отже, на першому місці – найвища сприйнятливість, чуйність на моральні враження, а не перетворення життя в життя поета. По переконанню Пастернаку, справжньому мистецтву треба завжди “бути в глядачах і дивитися всіх чистіше, восприимчивей і верней”.

У розумінні Пастернаку мистецтво – явище морального життя. Досягши вищої художньої зрілості, Пастернак повідомляє єдиним завданням мистецтва правду. Багатобічна сприйнятливість Пастернаку (оберігаючи його від естетства) загострила в ньому увага до фактів мистецтва. Музика, поезія, живопис були для нього не вавилонським змішанням мов, не різними мовами, а єдиною мовою мистецтва, у якому всі слова дорівнює йому доступні й дорівнює зрозумілі. Коли Пастернаку знадобилося дати “визначення поезії”, він не знайшов нічого іншого як єдиним поглядом, і слухом, і дотиком – не вибірково, підряд – охопити навколишнє:

Це – круто свист, що налився,

Це – клацання здавлених крижинок,

Це – ніч, що леденить аркуш,

Це – двох солов’їв двобій

Це – солодкий затихлий горох,

Це – сльози всесвіту в лопатках,

Це – з пультів і флейт – Фігаро

Падає градом на грядку…

Уже на самому початку своєї поетичної творчості, при всій тязі до “оригінальності поневоле”, Пастернак, складаючи вірші, що склали книгу “Близнець у хмарах”, шукав у поезії насамперед змістовності. В автобіографії він у напівжартівливої, майже бешкетній формі сам виразив особливість своєї поетичної роботи того часу: “Я нічого не виражав, не відбивав, не відображав, не зображував”.

Людина пізнає мир через власну особистість, пристрасть. Людина пізнає себе через непохитність загального ходу речей. Лікуюча непохитність миру – скільки разів писав про неї Пастернак:

На світі немає туги такий,

Якої сніг би не виліковував

Відкриття миру в Пастернаку завжди є відновлення єдності миру. В “Охоронній грамоті”, згадуючи свої ранні роки, Пастернак докладно описав, як народжується поезія з перебоїв життєвих рядів, із взаємодії одних явищ і почуттів – тих, які забігають уперед, – з іншими, які відстають. На самому початку поетичного шляху, в 1912 році, він знайшов для вираження своєї эстетической позиції дуже ємні слова:

И, як у нечувану віру,

Я в цю ніч переходжу,

Де тополя постаріла – сірий

Завісив місячну межу,

Де ставок як виявлена таємниця,

Де шепотить яблуні прибій,

Де сад висить будівлею пальової

И тримає небо перед собою

Поет у зрілі роки напише:

Я зрозумів життя мета й шаную

Ту мету, як ціль, і ця мета –

Визнати, що мені невмоготу

Миритися з тим, що є квітень,

Що дні – ковальські хутра

И що розтікся смугою

Від ялини в ялини, від вільхи

До вільхи, залізний і косою,

И рідкий, і в сніги доріг,

Як вугілля в пальці коваля,

Із шипеньем впившийся потік

Зорі без краю й кінця

Що в берковец церковний зык,

Що взято дзвонаря у вагарі,

Що від капелі, від сльози

И від поста болять скроні

Ідея безумовного прийняття миру, основна в Пастернаку, – не абстрактно – умоглядної властивості. Багатство миру цілком предметно, “докладно” і осягається крок за кроком. Є в “Сестрі” вірш “Уроки англійського”, з тією же внутрішньою композицією, відкритої навстіж – миру, природі. Використовуючи мотиви шекспірівських трагедій, Пастернак запам’ятав у ньому трагічний і врочистий момент, коли від людини йде суєтність бажань, включаючи вчора ще найважливіше – любов, коли душу відкривається цілому утвору й переймається вічністю

Коли трапилося Дездемоне, –

А жити так мало залишалося, –

Не по любові, своїй зірці, вона –

По вербі, вербі розридалася…

…Коли трапилося співати Офелии –

А гіркота зліз осточортіла –

З якими канула трофеями?

З оберемком верб і чистотілу

Давши страсті із плечей відлягти, як руб’ю,

Входили, із серця замираньем,

У басейн вселеної, стан свій люблячий

Обдати й оглушити мирами

Пастернак майже не писав віршів, які можна конкретно й упевнено назвати пейзажними. В “Сестрі” основні “теми” – природа, любов, мистецтво, – як правило, не існують роздільно, дається складне з’єднання, сплав із цих “тем”. Природа служить наочним еталоном природності й повноти – такий момент в “Сестрі” є присутнім, але він не підкреслений; природа, по суті, – один з образів, навіть синонімів життя; розгалужена, багатошарова метафора “життя – сад” бере участь дорівнює в структурній і філолофсько – ліричній концепції книги. Сприйняття природи в Пастернаку неразюче по точності й проникненню, але природа, будучи найближчим і повним синонімом життя, не є щодо цього чимсь винятковим і єдиним

Відкрите ліричне почуття (любов) або мир речей (аж до інтер’єра) виконують ту ж роль. Життя ширше кожного із цих образно – тематичних рядів, і кожний з них, стаючи безпосереднім “предметом” вірша, як би прагне представити й виразити все життя, тому вони практично взаємозамінні й тим більше повно виявляють життя у своїй сукупності, взаємопроникненні

И друге. Тема природи (усвідомлена саме як тема) майже неминуче породжує в поетів натурфілософські питання: про саморозвиток природи, про початок і кінець людини в ній, про стихію й розум. Тим часом самосвідомість людини – “мислячого очерету” – почуття причетності природі й одночасно віддільності від її – не характерно для Пастернаку, точніше – він не дає цьому почуттю простору, волі, так чи інакше трансформує його.