Тема революції в поемі Блоку «Дванадцять» – Блок Олександр

Поема «Дванадцять» була написана в 1918 році. Це був страшний час: за чотирма року війни, відчуття волі в дні Лютневої революції, Жовтневий переворот і прихід до влади більшовиків, нарешті, розгін Установчих зборів, першого російського парламенту. Інтелігентами того кола, до якого ставився А. Блок, всі ці події сприймалися як національна трагедія, як погибель російської землі, на цьому тлі явним контрастом пролунала блоковская поема, вона многим його сучасникам здалася не тільки несподіваної, але навіть блюзнірської. Як міг співак Прекрасної Дами створити вірші про толстомордой Катю? Як міг поет, що присвятив такі проникливі ліричні вірші Росії, написати в страшні для неї дні слова: «Пальнемка кулею у Святу Русь»? Питання ці були поставлені після першої публікації поеми «Дванадцять» у газеті «Прапор праці».

Сьогодні всі ці питання встали перед нами з новою силою, поема «Дванадцять» викликала пильний інтерес, ми вдивляємося через неї в минуле, намагаючись зрозуміти сьогодення й угадати майбутнє, зрозуміти позицію поета, що продиктувала йому рядка цього вірша. «Епіграф сторіччя» – так називають блоковскую поему дослідники сучасності, пропонуючи різні варіанти її прочитання. В останні роки тлумачі часом намагаються прочитати вірш «від противного», довести, що Блок у ньому дав сатирові на революцію, а його Христос насправді Антихрист. Однак чи не так це?

Насамперед, А. Блок попереджав, що не слід переоцінювати значення політичних мотивів у поемі «Дванадцять». Вона має більше широкий зміст. У центрі добутку – буйство стихій: природи, музики й стихії соціальної. Сама дія поеми відбувається не тільки в Петрограді 1918 року, «на всьому божому світлі» іде розгул стихійних сил природи, а для поета – романтика, поета – символіста, яким був А. Блок, це символ, що протистоїть найстрашнішому – обивательському спокою й затишку. Ще в циклі «Ямби» (1907 – 1914) він писав: «Немає! Краще сгинуть у холоднечі лютої! Затишку немає. Спокою ні». Тому стихія природи так співзвучна його душі, вона передана в «Дванадцяти» безліччю образів: вітер, сніг, хуртовина, пурга. У цьому розгулі стихій, крізь виття вітру й пурги, А. Блок почуло музику революції. У своїй статті «Інтелігенція й Революція» він призивав: «Всім тілом, всім серцем, всією свідомістю – слухайте революцію». Головне, що почув поет у цій музиці, – її багатоголосся. Воно відбилося в ритміці поеми – вона вся побудована на зміні музичних мелодій. Серед них і бойовий марш, і побутова розмова, і стародавній романс, і частівка (відомо, що А. Блок почав писати свою поему з рядків «Уж я ножичком полосну – полосну», що вразили його своєї звукописью). І за всім цим багатоголоссям, дисгармонією чується потужний музичний напір, чіткий ритм руху, яким закінчується поема

Стихійна в ній і любов. Це темна пристрасть із чорними хмільними нічками, з фатальною зрадою й безглуздою загибеллю Катьки, що вбивають, цілячись у Ваньку, і ніхто не кається в цьому вбивстві. Навіть Петруха, присоромлений своїми товаришами, відчуває недоречність своїх страждань: «Він голівку підкидає,/ Він знову повеселів».

А. Блок дуже точно відчув те страшне, що ввійшло в життя: повне знецінювання людського життя, що не охороняє більше ніякий закон (нікому навіть не спадає на думку, що за вбивство Катьки прийде відповідати). Не втримує від убивства й моральне почуття – моральні поняття гранично знецінилися. Недарма після загибелі героїні починається розгул, тепер усе дозволено: «Замикайте поверхи,/ Нині будуть грабежі!/ Відмикайте льоху – / Гуляє нині голота!». Не в змозі удержати від темних, страшних проявів людської душі й віра в Бога. Вона теж загублена, і Дванадцять, які пішли «у червоній армії служити», самі це розуміють: «Петька! Агов, не задирай!/ Від чого тебе упас/ Золотий іконостас? » І додають: «Алі руки не в крові/ Через Катькиной любові? » Але вбивство діється не тільки через любов, у ньому з’явилася й інша стихія – соціальна. У розгулі, розбої – бунт «голоти». Ці люди не просто бушують, вони прийшли до влади, вони обвинувачують Ваньку в тім, що він «буржуй», вони прагнуть знищити старий мир: «Ми на горі всім буржуям/ Світову пожежу роздуємо…» І от отут виникає саме складне питання, що мучить читачів блоковской поеми й зараз, як три чверті століття назад: як міг А. Блок прославити цей розбій і розгул? Це знищення, у тому числі й культури, у якій він був вихований і носієм якої був сам?

Багато чого в поезії А. Блоку може прояснити те, що поет, будучи завжди далеким від політики, був вихований у традиціях російської інтелігентської культури ХIХ століття із властивими їй ідеями «народопоклонства» і відчуттям провини інтелігенції перед народом. Тому розгул революційної стихії, що здобував часом такі виродливі риси, як, наприклад, згадані поетом разгромы винних льохів, грабежі, убивства, знищення панських садиб зі столітніми парками, поет сприймав як народну відплату, у тому числі й інтелігенції, на якій лежать гріхи батьків. Потерявшая моральні орієнтири, охоплена розгулом темних страстей, розгулом уседозволеності – такий з’являється Росія в поемі «Дванадцять». Але в тім страшному й жорстокому, через що має бути їй пройти, що вона переживає взимку 18 – го року, А. Блоку бачиться не тільки відплата, але й занурення в пекло, і в цьому ж – її очищення. Росія повинна минути це страшне; поринувши на саме дно, піднестися кнебу.

И саме у зв’язку із цим виникає самий загадковий образ у поемі, що з’являється у фіналі, – Христос. Про фінал цьому й образі Христа написано нескінченно багато. Трактували його дуже різноманітно. У дослідженнях минулих років звучало вільне або мимовільне (вірніше, часто підневільне) прагнення пояснити появу Христа в чи поемі не випадковістю, недорозумінням А. Блоком того, хто повинен бути поперед червоногвардійців. Сьогодні вже немає потреби доводити закономірність і глибоко продуманий характер цього фіналу. Та й предугадывается образ Христа в добутку із самого початку – з назви: для тодішнього читача, вихованого в традиціях християнської культури, що изучали закон Божий, число дванадцять було числом апостолів, учнів Христа. Весь шлях, яким ідуть герої блоковской поеми – це шлях з безодні до воскресіння, від хаосу до гармонії. Невипадково Христос іде шляхом «надхуртовинним», а в лексичному ладі поеми після навмисно знижених, брутальних слів з’являються настільки прекрасні й традиційні для А. Блоку:

Ніжною ходою надхуртовинної,