Автор і герой у романі Лермонтова «Герой нашого часу» – Лермонтов Михайло

У передмові до другого видання роману Лермонтов називає Печорина «портретом, складеним з пороків усього нашого покоління». Автор не відокремлює себе від свого покоління, і між ним і Печориным дійсно є подібності, і їх чимало. Проте, Печорин – це не Лермонтов, і щоб у цьому переконатися, звернемося до лірики Лермонтова, а точніше – до його ліричному героєві

Відомо, що Лермонтов протягом всього свого життя залишався романтиком. І хоча в пізній ліриці багато віршів сугубо реалістичних (наприклад, «Бородіно» 1837 р.), мабуть, що романтичне сприйняття миру так чи інакше вплинуло на все, що створював поет. І, відповідно, його ліричний герой несе в собі романтичні настрої, з якими зв’язані мотиви, характерні для романтичної творчості

Характер ліричного героя Лермонтова, самотньої й гордої, неабиякої людини, визначився вже в ранній ліриці. Йому немає місця в суспільстві, він не знаходить розуміння серед друзів, любов приносить йому лише одні страждання. Із цим зв’язаний основний мотив у поезії Лермонтова – мотив трагічної самітності:

Як дивно життя сіяй окови

Нам на самоті тягнути

Ділити веселощі – усі готові –

Ніхто не хоче смуток ділити

Ці слова перегукуються зі словами Печорина: «От люди! Всі вони такі: знають заздалегідь всі дурні сторони вчинку, допомагають, радять, навіть схвалюють його, бачачи неможливість іншого засобу, – а потім умивають руки й відвертаються з обуренням від того, хто мав сміливість взяти на себе весь тягар відповідальності».

Мотив самітності повною мірою виявився в любовній ліриці. Примітно, що в Лермонтова практично немає віршів, присвячених взаємному почуттю, тоді як Печорин сам не в змозі любити: «Як би жагуче я не любив жінку, якщо вона мені дасть тільки відчути, що я повинен на ній женитися, – прости любов! Моє серце перетворюється в камінь і ніщо його не розігріє знову».

Ліричний герой Лермонтова найчастіше людина, що жагуче бажає любові, але її не одержує. Показово щодо цього вірш «Жебрак»:

Так я молив твоєї любові

Зі слізьми гіркими, з тоскою;

Так почуття кращі мої

Обмануті навік тобою

Однак неможливо до кінця зрозуміти Печорина, що, незважаючи ні на що, нітрохи не менше хоче бути улюбленим: адже про його минуле практично нічого не відомо. Можна лише припустити, що він придушив у собі здатність любити, подібно ліричному героєві Лермонтова у вірші «Я не принижуся перед тобою…». Там це визначається як відповідь на зраду:

Почну обманювати безбожно,

Щоб не любити, як я любив, –

Иль жінок поважати можливо,

Коли мені ангел змінив?

Мотив самітності звучить і в лірику, присвяченій дружбі. Дружні відносини здаються Лермонтову чимсь ненадійним, недовговічним:

«До кращих днів!» – перед прощанням,

Потисши мені руку, ти сказав;

И довго ці дні я чекав,

Але був обманутий ожиданьем.

Проте, він жагуче бажає теперішньої дружби так само, як і любові: зустрівши людини гідного, вона знову готовий вірити:

Я думав: у світлі немає друзів!

Немає дружби ніжно – постійної,

И безкорисливої, і простій;

Але ти з’явився, гість незваний,

И знову мені повернув спокій

У цьому й складається розходження між ним і Печориным, якому нема чого вірити, тому що він давно вже «розгадали» формулу дружби: «Ми один одного незабаром зрозуміли й зробилися приятелями, тому що я до дружби не здатний: із двох друзів завжди один раб іншого, хоча часто жоден з них у цьому собі не зізнається…». Подібне скептичне відношення до дружби властиво людям, уже зовсім у ній зневіреної, до яким і належить Печорин. Однак не можна сказати напевно, що подібна доля не чекає й ліричного героя Лермонтова

Мотив самітності в поета часто по – різному інтерпретується. Так, наприклад, він може виявитися як мотив в’язниці. Існує цілий «тюремний цикл», у який входять такі вірші, як «В’язень», «Сусід», «Сусідка», «Полонений лицар» і інші. Вірша «тюремного циклу» часто перегукуються із соціальною лірикою. Почуття несвободи, духоти й самітності – от, що їх поєднує. У юрбі, де «комусь руку подати», нітрохи не краще, ніж у в’язниці. Адже там

При шумі музики й танцю

При дикому шепоті затверджених мовлень,

Миготять образи бездушних людей,

Приличьем стягнуті маски

Конфлікт Печорина із суспільством також очевидний. Його самітність у соціальному середовищі зв’язано в першу чергу з тим його особливим положенням, що він у ній зайняв: в «Герої нашого часу», мабуть, немає жодного людини, що міг би встати на один рівень із Печориным. Усі здаються слабкіше, дрібніше його; він парирує будь – які зауваження, з достоїнством відповідає на самі несподівані погрози, виглядає людиною рішучим, здатним відповідати за свої вчинки, чого многим з інших персонажів явно не вистачає

Це й не дивно: Печорин зображено як щирого романтика, тобто якоюсь мірою «надлюдин». Але саме це й ускладнює взаємини героя з іншими людьми, вони виявляються просто не в змозі його зрозуміти. Втім, і йому самому далеко не все в собі зрозуміло: «Я часто себе запитую, навіщо я так завзято домагаюся любові молоденької дівчинки, що звабити я не хочу й на якій ніколи не женюся?»

Але в кожному разі, перевага Печорина над іншими має безпосереднє відношення до одному з основних романтичних мотивів – мотиву вибраності, що також знаходить своє вираження в лірику Лермонтова. По суті, всі інші романтичні мотиви є наслідком саме цієї якості особистості романтика. Наприклад, самітність ліричного героя Лермонтова цілком закономірно пояснити його відчуттям своєї вибраності, про що сам він неодноразово говорить:

Ні, я не Байрон, я інший,

Ще невідомий обранець,

Як він гнаний миром мандрівник,

Але тільки з русскою душею

Цей вірш 1832 року примітно в багатьох відносинах. По – перше, у ньому мотив самітності сполучається ще й з мотивом мандрівництва, також характерним для романтизму в цілому й для Печорина, зокрема. По – друге, із цього вірша видно, що в ліричного героя Лермонтова є те, що геть – чисто відсутній у Печорина, а саме почуття Батьківщини

Патріотичний початок є одне з основних відмінностей між Лермонтовим і Печориным. «Дивна любов» поета до Вітчизни – це все – таки любов, тоді як Печорин взагалі не вимовляє цього слова. Для нього характерно всеосяжне, воістину демонічне заперечення всього, а тому позитивне відношення до чого б те не було просто неможливо.

Для Лермонтова демонізм – одна з постійних домінант його творчості, недарма над поемою «Демон» він працював майже все життя. І все – таки в пізній творчості він «від нього відскіпався – віршами», як сказано в незакінченій «Казці для дітей», що й дало можливість для появи нових мотивів, таких, як мотив примирення, згоди зі світобудовою:

Тоді упокорюється душі моєї тривога,

Тоді розходяться зморшки на чолі, –

И щастя я можу осягнути на землі,

И в небесах я бачу Бога…

Нічого цього не дано Печорину, а тому його бентежна душа ніде не знаходить собі місця. Для Лермонтова ж мотив мандрівництва має яскраво виражений зв’язок з патріотичним мотивом і мотивом изгнанничества, змушеного розриву з Батьківщиною, як у віршах «Дубовий листок відірвався від гілки рідної…», «Хмари» і інших

И все – таки Печорин «скажено женеться за життям», як сказав про нього Бєлінський, і тому мотив дії – це ще одна сполучна ланка між автором і героєм. Лермонтовский «діяльний геній» не раз проявлявся в його віршах:

Мені потрібно діяти, я щодня

Безсмертним зробити б бажав, як тінь

Великого героя, і зрозуміти

Я не можу, що значить відпочивати

И може бути, головна відмінність автора від його героя в тім, що поет знаходить свою справу, свій спосіб діяти – це і є його творчість. У Печорина такої справи в житті не виявляється, а тому виникає почуття приреченості, неминучості безславного кінця, того, що життя його проходить зрячи: «Навіщо я жив? Для якої мети я народився? А, вірно, вона існувала, і, вірно, було мені призначення високе, тому що я почуваю в душі моєї сили неосяжні… Але я не вгадав цього призначення».

Для ранньої лірики Лермонтова теж дуже характерний мотив приреченості, відчуття нерозгаданості свого призначення. Але в зрілій творчості його життєвий шлях визначається темою пророчого служіння, що продовжує пушкінську лінію в розкритті теми поета й поезії. Лермонтовский Пророк упевнений у своєму призначенні, але він занадто добре знає, як важка ця місія, а тому трагізм його існування у світі залишається недозволеним:

Проголошувати я став любові

И правди чисті ученья:

У мене всі ближні мої

Кидали скажено камені

Трагізм існування у світі визначає й долю Печорина, і це поєднує не тільки автора й героя, але і є характерною рисою всього покоління 30 – х років ХIХ століття в Росії. Це риса часу, героєм якого став Печорин, а найбільш яскравим втіленням у житті – Лермонтов

Таким чином, ми бачимо, що, намалювавши в особі Печорина портрет усього покоління, Лермонтов, будучи його частиною, має багато загального зі своїм героєм. Однак між ними немає й не може бути знака рівності, оскільки особистість автора богаче й ширше, і йому було дано багато в чому визначити подальші шляхи не тільки російської літератури, але російської суспільної свідомості