Велика земна любов у лірику Ганни Ахматовій – Ахматова Ганна

Ахматова – сама характерна героїня свого часу, виявлена в нескінченній розмаїтості жіночих доль: коханки й дружини, удови й матері, що змінювала й кинутої. По вираженню А. Коллонтай, Ахматова дала “целую книгу жіночої душі”. Ахматова “вилила в мистецтві” складну історію жіночого характеру переломної епохи, його джерел, ламання, нового становлення. Герой ахматовской лірики (не героїня) складний і багатоликий. Його навіть важко визначити в тому розумінні, як визначають, скажемо, героя лірики Лермонтова. Це він – коханець, брат, друг, що став у нескінченній розмаїтості ситуацій: підступний і великодушний, убиваючий і що воскрешає, перший і останній

Здатність Ахматової вийти до того, що “серце знає”, – головне у віршах Ахматової:

Я бачу всі,

Я все запам’ятовуюся

Але це “всі” освітлено в її поезії одним джерелом світла. Є центр, у якому зводиться увесь світ її поезії, він виявляється її основним нервом, її ідеєю й принципом. Це любов. Стихія жіночої душі неминуче повинна була почати з такої заяви себе в любові. Герцен сказав один раз як про велику несправедливість в історії людства про те, що жінка “загнана в любов”. У відомому змісті вся лірика (особливо рання) Ганни Ахматової “загнана в любов”. Але тут же насамперед і відкривалася можливість виходу. Саме тут очікувалися справді поетичні відкриття, такий погляд на мир, що дозволяє говорити про поезію Ахматової як про нове явище в розвитку російської лірики двадцятого століття. У її поезії є й “божество”, і “натхнення”. Зберігаючи високе значення ідеї любові, пов’язане із символізмом, Ахматова повертає їй живий і реальний, аж ніяк не відвернений характер:

Ця зустріч ніким не оспівана,

И без пісень сум улігся

Наступило прохолодне літо,

Немов нове життя почалося

Зводом кам’яним здається небо,

Уражене жовтим вогнем,

И потрібніше насущного хліба

Мені єдине слово онем.

Ти, росою окропляющий трави,

Звісткою душу мою оживи,

– Не для пристрасті, не для забави,

Для великої земної любові

“Велика земна любов” – от рушійний початок всієї лірики Ахматовій. Саме вона змусила по – іншому – уже не символистски й не акмеистски, а, якщо скористатися звичним визначенням, реалістично – побачити мир

Та п’ята пора року,

Тільки його славослов

Дихай останньою волею,

Тому, що це – любов

Високе небо злетіло,

Легкі очертанья речей,

И вже не святкує тіло

Річницю сумуй своєї

У цьому вірші Ахматова назвала любов “п’ятою порою року”. Із цього – те незвичайного, п’ятого часу, побачені нею інші чотири, звичайні. У стані любові мир бачиться заново. Загострено й напружені всі почуття. І відкривається незвичайність звичайного. Людина починає сприймати мир з удесятеренной силою, дійсно досягаючи у відчутті життя вершин. Мир відкривається в додатковій реальності:

Адже зірки були крупніше,

Адже пахнули інакше трави

Тому стих Ахматовій так предметен: він повертає речам первозданний зміст, він зупиняє увагу на тім, повз що ми у звичайному стані здатні пройти равнодушно, не оцінити, не відчути:

Над засохлої повиликою

М’яко плаває бджола

Тому ж відкривається можливість відчути мир по – детски свіжо. Такі вірші, як “Мурка, не ходи, там сич”, не тематично задані вірші для дітей, але в них є відчуття зовсім дитячої безпосередності. І ще одна пов’язана з тим же особливість. У любовних віршах Ахматової багато епітетів, які колись знаменитий російський філолог А. Н. Веселовский назвав синкретичними і які народжуються із цілісного, нероздільного, злитого сприйняття миру, коли око бачить мир невідривно від того, що чує в ньому вухо; коли почуття матеріалізуються, опредмечиваются, а предмети одухотворяються. “У страсті розпеченої добела”, – скаже Ахматова. І вона ж бачить небо, “уражене жовтим вогнем” – сонцем, і “люстри безжиттєва спека”.