Рецензія на збірник віршів Миколи Рубцова «Подорожник» – Фляків Микола

За свою недовгу – у тридцять п’ять років – життя Микола Фляків встигло залишити помітний слід у душі читача як поет, закоханий у свою Вітчизну, і громадянин. З появою його першого збірника віршів «Зірка полів» читач почула вільну й сильну, істинно поетичну мову, глибоку, як серпневе небо, і сумну, як осіння далечінь, що мрячить

Писати свої чисті, смутні й світлі вірші поетові допомагало найглибше почуття, виражене Н. Рубцевим з такою ємністю й визначеністю, – любов до Батьківщини. Це була невигубна, болісна й всепоглинаюча ніжність до її зелених лугів і золотавих осінніх лісів, її повільним водам і терпким ягодам – усьому, без чого не мислив він ні свого життя, ні своєї творчості

Вирослим сиротою, він знав одну – єдину матір – Росію і їй присвятив свої кращі пісні, кращі мінути підйому й натхнення

Підвищена ранимость, сором’язливість і цнотливість уживались у ньому з безоглядним російським молодецтвом; довірливість і відкритість душі сусідили з важкою замкнутістю, а нерідко й із хворобливою підозрілістю… Але от він ставав ясний і добрим, як сонячний ранок. Ходив по вулицях, посміхаючись знайомим, нахилявся з якоюсь розмовою до дітей, дарував цукерки або жовті листи. І діти, безпомилково почуваючи доброту, тяглися до нього й радувалися

Метуть по вечірній землі січневі заметілі, гойдаються зі сторони убік мерзлякуваті берези, і крізь холодну імлу світять зимові вогні. Шумить рвучкий вітер і несе уздовж нерівної дороги сухий перекітний сніг, але крізь весь цей невгаваючий шум отчетливее й болючіше проступає такий знайомий і близький глухуватий, але виразний рубцовский голос:

Навіщо ж, як сторожові,

На ці грізні ліси

В упор дивляться очі живі,

Мої опівнічні очі?

Ні, вони дивляться не тільки «на грізні ліси», вони дивляться у твою душу. Немов нічна заметіль і хуртовина – самий підходящий час для цього, тому що в такі годинники душу чуйні й оголена, беззахисна й самотня. Микола Фляків народився із цим почуттям батьківщини, йому не треба було неї шукати. Він багато об’їхав земель і багато чого бачив, але не було для нього родней і ближче північної й убогої на врожаї, але щедрої на щиросердечне тепло землі. Не зрячи він говорив у своїй «Зірці полів»:

Зірка полів горить, не вгасаючи,

Для всіх тривожних жителів землі,

Своїм променем привітним стосуючись

Всіх міст, що піднялися вдалині.

Але тільки тут, в імлі заледенілої,

Вона сходить яскравіше й повній,

И щасливий я, поки на світі білому

Горить, горить зірка моїх полів…

Думка поета завжди велика й історична, хоча й не висловлюється впрямую, у чоло. Вона розчинена в самій тканині вірша, природно розвиваючись у ній і йдучи в нескінченність. У Миколи Рубцова, якщо можна так виразитися, «розумна душа». його почуття, Що Переповняло, його любов і ніжність до рідної землі сприяли ранньому повзрослению серця й визріванню власного світогляду. Драматичне, а часом і трагічне сприйняття навколишнього світу додало його поезії той ступінь серйозності й дійсності, що з повним правом дозволяє говорити про близькість Миколи Рубцова до традицій поетичної класики. Іде час і відкриває нам щиру ціну всього, що створено Миколою Михайловичем Рубцевим. І час, що звичайно віддаляє збіглих, цього разу – навпроти – немов би наближає до нас особистість цього неабиякого російського лірика