Роман про російську революцію (по романі Пастернаку «Доктор Живаго») – Пастернак Борис

Чотири товстих журнали із щільним шрифтом лякали, але я «мужньо» підступив до них. Два рази, запасшись терпінням, я починав роман. Двічі відкладав, не впоравшись із достатком імен і епізодів у його початку. Книга вабила, як не взята висота. Нарешті втретє – вчитався. Книга захопила, схвилювала, скорила мене. Коли я вчитуюся в якийсь добуток, то довго живу створеним автором миром. Так і тепер. Я й дотепер під враженням від «Доктора Живаго».

Революція відкрилася мені з нової, дуже важливої сторони, з позицій прав особистості, прав кожної людини. Чим відрізняється зображення революції й громадянської війни в цій книзі від того, що я зустрічав раніше? Це не бачення боротьби зі стана червоних, як в «Розгромі», «Чапаєві», «Школі» і т.д. Це й не зображення її зі стана білих, як в «Тихому Доні», «Ходінні по борошнах», «Бігу» і т.д. Ні, це оповідання про події, побачених очами людини, що не хоче втручатися в братовбивчу війну, якому далека жорстокість, що хоче просто жити: мати родину, любити й бути улюбленим, лікувати людей, писати вірші. Роман названий по ім’ю головного героя Юрія Андрійовича Живаго.

…Якщо тільки можна, Авва Отче,

Чашу цю мимо пронеси, –

Так писав він в одному з віршів, виражаючи своє відношення до революції й війни

Юрій Андрійович – син мільйонера, що розорився, що покончили із собою. Мати рано вмерла. Виховувався в дядька, що був людиною «вільних, позбавлених упереджень проти чого б те не було незвичного… у нього було дворянське почуття рівності з віємо живучої». Блискуче закінчивши університет, Юрій жениться на коханій дівчині Тоні, дочці професора й онученяті діяльного фабриканта. У нього улюблена робота. Він стає прекрасним лікарем. Ще в університеті прокинулася в нього любов до поезії й філософії. Народжується син. Всі, здається, прекрасно. Але неминуче уривається війна, Юрій їде на фронт лікарем

Перша світова війна – переддень і джерело подій ще більш кривавих, страшних, переломних. Героїня роману Лариса вважаємо, що війна «спричиняла всього, всіх наступних, що донині осягають наше покоління нещасть». Цю думку автор підтверджує долею багатьох героїв. Про одному з більшовиків, Тарасюке, майстру на всі руки, розповідають: «Т же саме трапилося з ним на війні. Вивчив і її як усяке ремесло… Усяка справа стає в нього пристрастю. Полюбив і військове, Бачить, зброя – це сила, вивозить його. Самому схотілося стати силою. Збройна людина – це вже не просто людина. За старих часів такі йшли зі стрільців у розбійники. Отыми в нього тепер гвинтівку, спробуй». Дуже характерна доля одного червоного партизана, Памфіла Палых. Він відкрито зізнається Юрію Андрійовичу; «Багато я вашого брата у витрату пустив, багато, на мені крові панської, офіцерської, і хоч би що». Але, видимо, жорстокість не для всіх проходить даром. Страшна його доля. Почуваючи відплату за зроблене, вона починає божеволіти в тривозі за дружину й дітей. Нарешті, збожеволівши, убиває всю родину, що безумно любив,

Страшно кінчається й життя Антипоза – Стрельникова, що була вчителя, добровольцем збіглі на фронт. У цивільну він став більшим воєначальником, слава його гриміла по Сибіру й Уралу. «Він став плекати думку стати коли – небудь суддею між життям і її темними початками, що перекручують, вийти на її захист і помститися за неї. Розчарування озлобило його. Резолюція його озброїла». За жорстокість і фанатизм йому дали прізвисько Расстрельников. Але Стрельников не був партійцем, щирі лідери революції не любили його. Тому, коли він виконав свою роль, його хочуть зрадити трибуналу, Зацькований переслідуваннями, він зізнається Живаго: «А ми життя прийняли як військовий похід, ми камені перевертали заради тих, кого любили. І хоча ми не принесли їм нічого, крім горя, ми волоском їх не скривдили, тому, що виявилися ще більшими мучениками, чим вони». Так пояснюється безглуздість стількох жертв. Стрельников убиває себе. Він нікому вже не потрібний

Усього кілька років прожив після цивільної і Юрій Андрійович, тому що ніяк не міг пристосуватися до нових умов, які прекрасно підійшли, наприклад, його колишньому двірникові. Він не може служити, тому що від нього вимагають не свіжих думок і ініціативи, а лише «словесний граніт до звеличування революції й влада предержащих». Він задихається в новому часі. Його трагедія – трагедія мільйонів, трагедія думаючої й інтелігенції, що почуває Росії

Роман Б. Пастернаку – це, я гадаю, насамперед книга про високу любов. Але любов ця горить на тлі таких страшних подій, піддається таким жорстоким випробуванням, що не витримує. Спочатку насильно розлучають Живаго з родиною, мобилизовывают, відправляють за кордон. Потім погроза трибуналу змушує його розстатися з іншою любов’ю – Ларой. Опис любові Юрія й Лариси – це гімн взаєморозуміння жінки й чоловіки. Це можна вчити напам’ять, вивчати в школі, читати вголос на весіллях. Це ідеал відносини чоловіка й жінки друг кдругу.

Але життя невблаганне. «Доктор згадав минулу осінь, розстріл заручників, криваву колошматину й человекоубоину, що не передбачалося кінця, Бузувірства біл і червоних суперничали по жорстокості, поперемінно зростаючи одне у відповідь на інше, точно них перемножували. Від крові нудило, вона підступала до горла й кидалася в голову, нею запливали ока». Революція, війни – це не тільки доля країни, це зламані особисті долі. Це загублений будинок, загублені улюблені, загублений спокій, уклад життя, нарешті. І про це роман, Міркування й міркування про революцію в романі доводять, що це не «свято пригноблених», а тяжка й кривава смуга в історії нашої країни. І сьогодні, через багато десятиліть, важко сказати, що ж дала вона, в ім’я чого лилася кров, розділилася країна, давши початок величезному російському зарубіжжю, що увібрало в себе кращі російські розуми, залишивши «куховарок» управляти державою, послабивши генофонд великої держави…

Висновок, що я зробив з роману, можна висловити так: усяка влада повинна прагнути до того, щоб люди були щасливі. Але щастя не можна нав’язати силою. Щастя кожна людина шукає сам, готового для всіх його бути не може. І не можна заради навіть найвищих ідей жертвувати людськими життями, радостями, правами, якими люди наділені вже в силу своєї появи в цьому світі. І хочеться, щоб нинішні наші зміни принесли якнайменше лих

У книзі є дуже глибока думка. Розповідаючи про Стрельникове, автор пише: «А для того, щоб робити добро, його принциповості бракувало безпринципності серця, що не знає загальних випадків, а тільки частки і яке велико тим, що робить мале». Я розумію це так, що варто думати не тільки про загальне, а тому нічийному благу, але насамперед робити добро конкретним людям, як би мало воно не було. Із крапель збирається море. І так здраствує «безпринципність серця»!