Короткий зміст Відлига Эренбург И. Г

У клубі великого промислового міста – аншлаг. Зал набитий битком, люди коштують у проходах. Подія неабияке: опублікована роман молодого місцевого письменника. Учасники читацької конференції хвалять дебютанта: трудові будні відбиті точно і яскраво. Герої книги – воістину герої нашого часу.

А от про їх «особисте життя» можна посперечатися, уважає один із провідних інженерів заводу Дмитро Коротеев. Типового тут ні на гріш: не міг серйозний і чесний агроном полюбити жінку вітряну й кокетливу, з якої в нього немає загальних духовних інтересів, на додачу – дружину свого товариша! Любов, описана в романі, схоже, механічно перенесена зі сторінок буржуазної літератури!

Виступ Коротеева викликає палка суперечка. Більше інших збентежені – хоча й не виражають цього вголос – найближчі його друзі: молодий інженер Гриша Савченко й учителька Лена Журавльова (її чоловік – директор заводу, що сидить у президії конференції й відверто задоволений різкістю критики Коротеева).

Суперечка про книгу триває на дні рождениия Соні Пухової, куди приходить прямо із клубу Савченко. «розумна людина, а виступав за трафаретом! – гарячиться Гриша. – Виходить, що особистому – не місце в літературі. А книга всіх зачепила за живе: занадто часто ще ми говоримо одне, а в особистому житті надходимо інакше. По таких книгах читач знудьгувався!» – «Ви праві, – киває один з гостей, художник Сабурів. – Настав час згадати, що є мистецтво!» – «А по – моєму, Коротеев прав, – заперечує Соня. – Радянська людина навчилася керувати природою, але він повинен навчитися керувати й своїми почуттями…»

Лені Журавльової не з ким обмінятися думкою про почутий на конференції: до чоловіка вона вже давно охолонула, – здається, з того дня, коли в розпал «справи лікарів» почула від нього: «Надто довіряти їм не можна, це безперечно». Зневажливе й нещадне «їм» потрясло Лену. І коли після пожежі на заводі, де Журавльов показав себе молодцем, про нього з похвалою відгукнувся Коротеев, їй хотілося крикнути: «Ви нічого не знаєте про нього. Це бездушна людина!»

От ще чому засмутило її виступ Коротеева а клубі: вуж він – те здавався їй таким цільним, гранично чесним і на людях, і в бесіді віч – на – віч, і наодинці із власною совістю…

Вибір між правдою й неправдою, уміння відрізнити одне від іншого – до цього призиває всіх без винятку героїв повести час «відлиги». Відлиги не тільки в суспільному кліматі (вертається після сімнадцяти років висновку вітчим Коротеева; відкрито обговорюються в застілля відносини із Заходом, можливість зустрічатися з іноземцями; на зборах завжди перебувають сміливці, готові суперечити начальству, думці більшості). Це й відлига всього «особистого», що так довго прийнято було таїти від людей, не випускати за двері свого будинку. Коротеев – фронтовик, у житті його було чимало гіркоти, але і йому цей вибір дається болісно. На партбюро він не знайшов у собі сміливості заступитися за провідного інженера Соколовского, до якого Журавльов випробовує ворожість. І хоча після нещасливого партбюро Коротеев змінив своє рішення й прямо заявив про цьому завотделом горкома КПРС, совість його не заспокоїлася: «Я не вправі судити Журавльова, я – такий же, як він. Говорю одне, а живу по – іншому. Напевно, сьогодні потрібні інші, нові люди – романтики, як Савченко. Звідки їх взяти? Гіркий колись сказав, що потрібний наш, радянський гуманізм. І Горького давно ні, і слово «гуманізм» зі звертання зникло – а завдання залишилося. І вирішувати її – сьогодні».

Причина конфлікту Журавльова із Соколовским – у тім, що директор зриває план будівництва житла. Бура, у перші весняні дні налетевшая на місто, що зруйнувало кілька старих бараків, викликає відповідну буру – у Москві. Журавльов їде по терміновому виклику в Москву, за новим призначенням (зрозуміло, зі зниженням). У краху кар’єри він винить не буру й тим більше не самого себе – збіглу від нього Лену: відхід дружини – аморалка! У старі часи за таке… І ще винуватий у случившемся Соколовский (чи не він поспішив повідомити про бур у столицю): «Шкода все – таки, що я його не вгробив…»

Була бура – і унеслась. Хто про неї згадає? Хто згадає про директора Івані Васильовичі Журавльові? Хто згадує минулу зиму, коли з бурульок падають голосні краплі, до весни – рукою подати?..

Важк і довгим був – як шлях через сніжну зиму до відлиги – шлях на щастя Соколовского й « лікаря – шкідника» Віри Григорівни, Савченко й Соні Пухової, акторки драмтеатру Танечки й брата Соні художника Володі. Володя проходить свою спокусу неправдою й боягузтвом: на обговоренні художньої виставки він обрушується на друга дитинства Сабурова – «за формалізм». Каючись у своїй низькості, просячи прощення в Сабурова, Володя зізнається собі в головному, чого він не усвідомлював занадто довго: у нього немає таланта. У мистецтві, як і в житті, головне – це талант, а не гучного слова про ідейність і народні запити.

Бути потрібної людям прагне тепер Лена, що знайшла знову себе з Коротеевым. Це почуття випробовує й Соня Пухова – вона зізнається самої собі в любові до Савченко. У любові, що перемагає випробування й часом, і простором: ледь встигли вони із Гришей звикнути до однієї розлуки (після інституту Соню розподілили на завод у Пензі) – а отут і Грише має бути неблизький шлях, у Париж, на стажування, у групі молодих фахівців.

Весна. Відлига. Вона відчувається всюди, її відчувають усе: і ті, хто не вірив у неї, і ті, хто її чекав – як Соколовский, що їде в Москву, назустріч із дочкою Машенькой, Мэри, балериною із Брюсселя, зовсім йому не знайомій і самої рідний, з якої він мріяв побачитися все життя