Драма «гарячого серця» у п’єсі Островського «Безприданниця» – Островський Олександр

Через всю творчість А. Н. Островського проходить образ великої російської ріки Волги як символ краси, сили й мощі рідного краю. Точно в кошмарі, обступають нас у п’єсах Островського страшні лики «темного царства», і лише Волга вільно несе свої води, убираючи в себе й красу, «яка в природі розлита», і красу «гарячого серця», змученого неволею, що жадає світла, повітря, звільнення

У хвилях Волги знайшла своє єдино можливе звільнення Катерина, майже через два десятиліття на березі тої ж казково прекрасної ріки знайшла смерть Лариса, людина «гарячого серця» з п’єси «Безприданниця». У поетиці Островського із чудовою майстерністю злилися дві стихії: жорстока реалістична стихія «темного царства» і романтична, прояснена схвильованість «гарячого серця».

Мир диких і кабаних в «Безприданниці» перетерпів істотні зміни. Тут «значні особи в місті» – європеїзовані ділки Мокій Парменыч Кнурів і Василь Данилыч Вожеватов; неосвічену Кабаниху перемінила розважлива Харита Ігнатіївна, мати Лариси Огудаловой, спритно торгуючою красою дочки. Тут блищить пан – судновласник Сергій Сергійович Паратов (відбулося зближення між торговельним станом і дворянством, ніколи сторонившимся підприємництва). Але за зовнішнім лиском цих хазяїв життя – тяжкий подих безсердечного миру купівлі – продажу, цинічного торгу, нещадного приобретательства. І Кнурову й Вожеватову байдуже те, що відбувається в душі Лариси, дівчина – безприданниця для них є лише товаром, її красу вони попросту грають в орлянку. Карандышев перед фатальним пострілом говорить Ларисі: «Вони не дивляться на вас, як на жінку, як на людину… вони дивляться на вас, як на річ». І героїня погоджується, вона нарешті прозріває й розуміє своє місце в цьому суспільстві: «Річ… так, річ! Вони праві, я річ, я не людина…» Смертельно поранена жінка дякує вбивці, вона не хоче жити у світі, у якому «ні від кого… не бачила співчуття, не чула теплого, серцевого слова. Але ж так жити холодно».

Жінка палкого серця, Лариса шукає любові, у ній немає ніякого розрахунку, вульгарності: «Адже в Ларисі Дмитрівні земного, цього життєвого, ні», – зауважує Кнурів

Але її любов зганьблена, для Паратова вона лише розвага, вид спорту: «Я любові шукала й не знайшла. На мене дивилися й дивляться, як на забаву». Постріл Карандышева приносить їй рятування від страшної життєвої пастки: адже вона вже була готова прийняти умови багатія Кнурова: «…Уже тепер у мене перед очами заблищало золото, заблискали діаманти… Я не знайшла любові, так буду шукати золото».

Золото – той же вир, і в нього вже була готова кинутися Лариса. Так цинічна й жорстока влада торгашеського миру вбиває «гаряче серце» жінки, що не знайшла людини, гідного високих почуттів

У цьому «темному царстві» краса – проклін, краса – загибель, або фізична, або духовна