Короткий зміст “Дарунок” Набокова по главах

Герой роману – Федір Костянтинович Годунов – Чердынцев, російський емігрант, син знаменитого ентомолога, нащадок аристократичного роду – бідує в Берліні другої половини 20 – х рр., заробляючи частками уроками й публікуючи в російських газетах ностальгічні двенадцатистишия про дитинство в Росії. Він почуває в собі величезний літературний потенціал, йому нудні емігрантські посиденьки, єдиний його кумир серед сучасників – поет Кончеев. З ним він і веде безустанний внутрішній діалог « мовою уяви». Годунов – чердынцев, сильний, здоровий, молодий, повний щасливих передчуттів, і життя його не захмарюється ні бідністю, ні невизначеністю майбутнього. Він постійно ловить у пейзажі, в обривку трамвайної розмови, у своїх снах прикмети майбутнього щастя, що для нього складається з любові й творчої самореалізації

Роман починається з розіграшу: запрошуючи Чердынцева в гості, емігрант Олександр Якович Чернишевський ( єврей – вихрест, він взяв цей псевдонім з поваги до кумира інтелігенції, живе із дружиною Олександрою Яківною, його син недавно застрелився після дивного, надривного «menage, а trois») обіцяє йому показати захоплену рецензію на тільки що що вийшла чердынцевскую книжку. Рецензія виявляється статтею зі старої берлінської газети – статтею зовсім про іншому. Наступні збори в Чернишевських, на якому редактор емігрантської газети публіцист Васильєв обіцяє всім знайомство з новим даруванням, обертається фарсом: увазі тих, що зібралися, у тому числі Кончеева, запропонована философическая п’єса російського німця на прізвище Бах, і п’єса ця виявляється набором великовагових курйозів. Добряга Бах не зауважує, що всі присутні давляться сміхом

На довершення всього Чердынцев знову не зважився заговорити з Кончеевым, і їхня розмова, повна пояснень у взаємоповага й літературній подібності, виявляється грою уяви. Але в цьому першому розділі, що оповідає про ланцюжок смішних невдач і помилок, – зав’язки майбутнього щастя героя. Тут же виникає наскрізна тема «Дарунка» – тема ключів: переїжджаючи на нову квартиру, Чердынцев забув ключі від її в макінтоші, а вийшов вплаще.

У цій же главі белетрист Романов запрошує Чердынцева в інший емігрантський салон, до якоїсь Маргарити Львівні, у якої буває російська молодь; миготить ім’я Зины Мерц (майбутньої улюбленої героя), але він не озивається на перший натяк долі, і зустріч його з ідеальної, йому однією призначеною жінкою відкладається до третього розділу. У другий же Чердынцев приймає в Берліні мати, що приїхала до нього з Парижа. Його квартирна господарка, фрау Стобой, знайшла для неї вільну кімнату. Мати й син згадують Чердынцева – Старшого, батька героя, що пропав без звістки у своїй останній експедиції, десь у Центральній Азії

Мати усе ще сподівається, що він живий. Син, що довго шукав героя для своєї першої серйозної книги, задумує писати біографію батька й згадує про своє райське дитинство – екскурсіях з батьком по околицях садиби, лову метеликів, читанні старих журналів, рішенні етюдів, насолоди уроків, – але почуває, що із цих розрізнених заміток і мріянь книга не вимальовується: він занадто близько, інтимно пам’ятає батька, а тому не в змозі об’єктивувати його образ і написати про нього як про вченого і мандрівнику. До того ж в оповіданні про його мандрівки син занадто поетичний і мрійливий, а йому хочеться наукової строгості. Матеріал йому одночасно й занадто близький, і часом далекий

А зовнішнім поштовхом до припинення роботи стає переїзд Чердынцева на нову квартиру. Фрау Стобой знайшла собі більше надійну, грошову й добромисну пожилицю: ледарство Чердынцева, його творчість бентежили її. Чердынцев зупинив свій вибір на квартирі Маріанни Миколаївни й Бориса Івановича Щеголевых не тому, що йому подобалася ця пара (стара міщанка й бодрячок – антисеміт з московською доганою й московськими ж застільними жартами): його залучило чарівне дівоче плаття, як би ненароком кинуте в одній з кімнат. Цього разу він угадав заклик долі, дарма що плаття належало зовсім не Зине Мерц, дочки Маріанни Миколаївни від першого шлюбу, а її подрузі, що принесла свій блакитний повітряний туалет на переробку. Знайомство Чердынцева із Зиной, що давно заочно закохана в нього по віршах, становить тему третього розділу

У них безліч загальних знайомих, але доля відкладала зближення героїв до слушної миті. Зина уїдлива, дотепна, начитанна, тонка, її страшно дратує жовиальный вітчим (батько її – єврей, перший чоловік Маріанни Миколаївни – була людина музичний, замислений, самотній). Вона категорично противиться тому, щоб Щеголев і мати що – небудь довідалися про її відносини із Чердынцевым. Вона обмежується прогулянками з ним по Берліну, де все відповідає їхньому щастю, резонує з ним; випливають довгі томливі поцілунки, але нічого більше.

Недозволена пристрасть, відчуття що наближається, але щастя, що бариться, радість здоров’я й сили, що звільняється талант – все це змушує Чердынцева почати нарешті серйозну працю, і працею цим по випадковому збігу обставин стає «Життя Чернишевського». Фігурою Чернишевського Чердынцев захопився не по співзвуччю його прізвища зі своєї й навіть не по повній протилежності біографії Чернишевського його власної, але в результаті довгих пошуків відповіді на його питання, що мучить: отчого в післяреволюційній Росії все стало так сіре, нудно й одноманітно? Він звертається до знаменитої епохи 60 – х рр., саме відшукуючи винуватця, але виявляє в житті Чернишевського той самий надлам, тріщину, що не дав йому вибудувати своє життя гармонічно, ясно й струнко. Цей надлам позначився в духовному розвитку всіх наступних поколінь, отруєних облудною простотою дешевого, плоского прагматизму. «Життя Чернишевського», що і Чердынцев, і Набоков нажили собі безліч ворогів і наробили скандал в еміграції (спочатку книга була опублікована без цієї глави), присвячена розвінчанню саме російського матеріалізму, «розумного егоїзму», спроби жити розумом, а не чуттям, не художницькою інтуїцією

Знущаючись із естетики Чернишевського, його ідилічними утопіями, його наївним економічним навчанням, Чердынцев гаряче співчуває йому як людині, коли описує його любов до дружини, страждання в посиланні, героїчні спроби повернутися в літературу й громадське життя після звільнення… У крові Чернишевського є та сама «часточка гноячи», про яку він говорив у передсмертному маренні: невміння органічно вписати в мир, незручність, фізична слабість, а головне – ігнорування зовнішньої принадності миру, прагнення все звести до рацее, користі, примітиву… Цей на вид прагматичний, а насправді глибоко умоглядний, абстрактний підхід увесь час заважав Чернишевському жити, дражнив його надією на можливість суспільної перебудови, у той час як ніяка суспільна перебудова не може й не повинне займати художника, що відшукує в ходах долі, у розвитку історії, у своєму й чужому житті насамперед вищий эстетический зміст, візерунок натяків і збігів

Ця глава написана з усім блиском набоковской іронії й ерудиції. У п’ятому розділі збуваються всі мрії Чердынцева: його книга побачила світло при сприянні того самого добряги Баха, над п’єсою якого він підкочував зі сміху. Її розхвалив той самий Кончеев, про дружбу з яким мріяв наш герой. Нарешті можлива близькість із Зиной: її мати й вітчим їдуть із Берліна (вітчим одержав місце), і Годунов – Чердынцев із Зиной Мерц залишаються вдвох.

Повна радісного щастя, ця глава захмарюється лише оповіданням про смерть Олександра Яковича Чернишевського, що вмер, не вірячи в майбутнє життя. «Нічого ні, – говорить він перед смертю, прислухаючись до плескоту води за завішеними вікнами. – Це так само ясно, якось, що йде дощ». А на вулиці в цей час сіяє сонце, і сусідка Чернишевських поливає квіти на балконі

Тема ключів спливає в п’ятому розділі: свої ключі від квартири Чердынцев залишив у кімнаті, ключі Зины відвезла Маріанна Миколаївна, і закохані після майже весільної вечері виявляються на вулиці. Втім, швидше за все в Грюневальдском лісу їм буде не гірше. Та й любов Чердынцева до Зине – любов, що впритул підійшла до свого щасливого дозволу, але дозвіл це від нас сховане, – не має потреби в ключах і покрівлі