Природа в російській літературі XX століття – інші твори по сучасній літературі

(1 варіант)

Неможливо відкрити газету й не прочитати в ній статтю про чергове екологічне нещастя. Статтю про вмирання Волги, джерелі озонового шару й про багатьох інших страшних речах! Соромно сказати, але скандинави приїжджають до нас зі своєю питною водою, а держава не може врятувати опромінених людей, і це роблять за кордоном. Ми повинні визнати, що настав той момент, коли природа, змушена захищатися від агресії людини, починає його знищувати. Знищувати по – різному: небувалими повенями, катастрофічними землетрусами, що загрожує підвищенням середньорічної температури

Але найстрашніше, що робить природа з людиною, – це те, що вона позбавляє його розуму. Людина діловито підрубує сук, на якому сидить, не усвідомлюючи цього. Але ж без чистої води й повітря, без родючої, живої землі людство приречене на повільну й болісну смерть. І з якою же вбивчою сталістю люди забруднюють саме повітря, воду й землю!

чиДавно це почалося? З того самого моменту, як людина пішла по шляху цивілізації. Але ж були часи, коли природа й людина розуміли один одного, були єдиним цілим

Перший з найбільших пам’ятників, що дійшли до нас, давньоруської літератури – «Слово об полицю Игореве» – містить дивні епізоди, що свідчать про традицію зображення людини в єдності з усім навколишнім світом. Невідомий древній автор «Слова» говорить про те, що природа приймає саму активну участь у людських справах. Скільки попереджень про неминучий трагічний фінал походу князя Ігоря вона робить: і лисиці гавкають, і дратується лиховісна небувала гроза, і кривавий був схід і захід сонця

Цю традицію донесли до нас багато майстрів художнього слова. Думаю, не буде перебільшенням сказати, що багато класичних добутків, будь те «Євгеній Онєгін» А. С. Пушкіна або «Мертві душі» Н. В. Гоголя, «Війна й мир» Л. Н. Толстого або «Записки мисливця» И. С. Тургенєва, зовсім немислимі без чудових описів природи. Природа в них бере участь у вчинках людей, допомагає формуванню світогляду героїв

Таким чином, можна констатувати той факт, що, говорячи про Російську літературу попередніх сторіч, і в тому числі XIX століття, ми в першу чергу мали на увазі той або інший ступінь єдності, взаємозв’язку між людиною й природою

Говорячи ж про Літературу радянського періоду, ми змушені міркувати переважно про екологічні проблеми, що виникли на нашій планеті

Примітно, що ще А. П. Чехов, міркуючи про причини несчастливости, «недотепистости» людини, уважав, що при нинішніх взаєминах між людиною й природою людина приречена бути нещасним при будь – якій соціальній системі, будь – якому рівні матеріального благополуччя. Чехів писав: «Людині потрібно не три аршини землі, не садиба, а вся земна куля, вся природа, де на просторі він міг би виявити всі властивості й особливості свого вільного духу».

И не дивно, що багато письменників приділяли темі природи так багато уваги

З письменників – прозаїків можна виділити П. Бажова, М. Пришвіна, В. Біанкі, К. Паустовского, Г. Скребицкого, И. Соколова – Микитова, Г. Троепольского, В. Астафьева, В. Белова, Ч. Айтматова, С. Залигіна, В. Распутіна, В. Шукшина, В. Солоухина й інших

Багато поетів писали про красу рідної землі, про дбайливе відношення до матері – природи. Це Н. Заболоцкий, Д. Кедрин, С. Єсенін, А. Яшин, В. Луговской, А. Т. Твардовский, Н. Фляків, С. Евтушенко й інші віршотворці

Ще Сергій Єсенін у вірші «Сорокоуст, описував дивовижний двобій між «красногривым лошам» і «чавунним поїздом», що персоніфікують природний початок і жорстока ковзанка цивілізації:

Милий, милий, смішний дурило,

Ну куди він, куди він женеться?

Неужель він не знає, що живих коней

Перемогла сталеві кінноти?

Єсенін кровно відчував єдність із Батьківщиною, природою, які були для нього єдиним нероздільним цілим, написав унікальні, єдині у світовій поезії по ступені розуміння природи вірші: «Зелена зачіска», «Лисиця», «Відговорив гай золота…», «Я покинув рідний будинок…», «Пісня про собаку», «Корова», «Клен ти мій опалий…» і інші добутки. Єсенін прекрасно почував, що настання цивілізації на мир живої природи веде до необоротних, страшних наслідків. Особливо яскраво ця думка виражена у вірші «Мир таємничий, мир мій древній…»:

Мир таємничий, мир мій древній,

Ти, як вітер, затих і присів

От здавили за шию село

Кам’яні руки шосе.

Особливо гостра й пильна увага до проблеми екологічного нещастя, варварському відношенню людини до природи, до «братів нашим меншим» приділяли у своїй творчості такі сучасні письменники, як Ч. Айтматов («Плаха», «Буранний полустанок») і В. Распутін («Останній строк», «Живи й помни», «Прощання із Запеклої», «Пожежу»).

У повістях Валентина Распутіна «Прощання із Запеклої» і «Пожежу» ми спостерігаємо трагічний конфлікт між людиною й природою. Фактично другий добуток продовжує тему першого, котре, у свою чергу, є логічним продовженням усього попередньої творчості письменника

Матера – це не просто земля, острів, певна територія, що повинні затопити. Матера – це образ – символ. У ньому звучить і щось материнське, владний^ – владне – ласкаво – владне, і зрілість, і змужнілість, матерость. «Але від краю до краю, від берега до берега вистачало в ній і роздолля, і багатства, і краси, і дикості, і всякої тварини по парі – усього, відділившись від материка, тримала вона в статку – чи не тому й звалася славетним ім’ям Матера?»

Матера – це частина материка, залишки зникаючого, що витісняється часом шару історії, народного життя. Триста років стояло село Матера, а скільки років острову, на якому вона коштує, ніхто не знає. І от люди вирішують, що проблему забезпечення району електроенергією можна вирішити, тільки затопивши її, як у свій час були затоплені сотні більших і малих сіл, сіл, станиць, хуторів, міст

Один з героїв повести, Андрій, утішає стару жительку Матеры Дар’ю: «Наша Матера на електрику піде, теж користь буде людям приносити».

Як будуть жити на новому місці, у кам’яних мішках – квартирах жителі острова Матера? Чи приживуться, чи будуть щасливі й спокійні?

Примітно, що знищенню села противляться не тільки люди, сама природа як би віддаляє останній строк затоплення Матеры, продляє їй на кілька днів життя – посилає в дні останніх польових робіт заливні дощі, дає можливість Дар’ї і її односільчанам попрощатися з рідною землею, де поховані їхні батьки, де залишаються їх корінь

Про те, як складається доля от таких переселенців, оповідає інший добуток В. Распутіна – «Пожежа».

Відірвані від колишніх корінь люди, такі, як Іван Петрович Егоров, що колись жив у селі Егоровке, виявившись у селищі Сосновке, жити там не можуть. Сосновка як би виштовхує їх. Причому чим нравственнее, краще виявляється людина, тим швидше й неотвратимее цей процес відбувається

З’ясовується, що відрив від рідної землі, милої серцю природи, втрата почуття малої батьківщини, землі, на якій коштує твій будинок, приводить до страшних наслідків: розладу в душі, розколу в родині, втраті інтересу кжизни.

Звичайно, Іван Петрович Егоров не єдиний у селищі чимала людина. Ми переймаємося симпатією й до інших персонажів повести: Борисові Тимофійовичу Водникову, А. Бронникову, дядькові Хампо, Семенові Кольцову, дружині Івана Петровича. Процеси корозії душі їх практично не торкнулися. В екстремальній ситуації, який у повісті є пожежа, кожний показує себе в щирому світлі. Не випадково, звичайно, що кульмінацією всього добутку є саме природне явище. Саме воно допомагає розкриттю характерів людей Одні мародерствують, знущаються із загального лиха, а для інших навіть під час пожежі існує тільки один моральний «устав» – «чужого не торкни». Таким чином, пожежа є переломним моментом у житті людей

Отже, письменник Валентин Распутін затверджує, що тоді, коли колишні хлібороби починають займатися невластивим ним справою, коли вони кидають рідні місця, те навіть природа повстає проти цього й починаються страшні процеси, «вызверяющие» людей

Природа, що людина у своїй гордині кинувся скоряти, не прощає йому насильства над собою. І величезна заслуга літератури полягає в тому, що вона б’є тривогу, бореться за людину, намагається розбудити його душу від спячки, у черговий раз говорить йому про можливість того щастя, про яке писав Сергій Єсенін:

Щасливий тим, що цілував я жінок,

М’яв квіти, валявся на траві

И звірина, як братів наших менших,

Ніколи не бив по голові

Добре б, на стіг посміхаючись,

Мордою місяця сіно жувати…

Де ти, де, моя тиха радість

Всі люблячи, нічого не бажати?

(2 варіант)

Протягом сторіч письменники й поети російської літератури піднімають споконвічну проблему – це взаємозв’язок природи з навколишнім світом, з людиною. Тому не випадково Чингиз Торекулович Айтматов у своєму романі «Буранний полустанок» показує головного героя, Едигея Жангельдина, на тлі степів, холодних і байдужих до людини. На думку Айтматова, природа становить основу людського буття. Саме відношення людини до природи автор уважає мірилом його моральності

Їде Зарипа, у яку закоханий Едигей. Він у розпачі й зганяє свій біль на Каранаре: «Люто, нещадно хльостав він Буранного Каранара, наносячи удар за ударом».

Цим учинком Едигей руйнує не тільки гармонію, що існує між природою й людиною, але й губить щось людське в самому собі, і природа, як би засуджуючи вчинок Едигея, стає байдужої до героя, робить його самотні» у цьому степу

Зовсім іншим ми бачимо Едигея в історії із золотим мекре. Риба потрібна йому, як здається Едигею, щоб у його будинку були щастя й радість. Укубале, своїй дружині, він показує мекре зі словами: «…я його впросив». Це говорить про те, що потрібно завжди надходити по справедливості, до чого б це не ставилося. Джерела цього в народній мудрості, у народному досвіді, що говорить про те, що єдність людства й природи – це основа існування людини на землі

Коли в романі «Плаха» люди розоряють вовче лігвище, тим самим порушуючи гармонію природи, втручаючись у неї, природа платить їм тим же: вовчиця Акбара несе людського дитинчати. Цю же проблему взаємозв’язку природи й людини, їхні єдиноборства й протиборства, ставить Віктор Петрович Астафьев у своєму оповіданні в розповідях « Цар – Риба».

Герой розповіді « Цар – Риба», Игнатьич, все життя займався браконьєрством. Посварившись зі своїм братом, він вирішує піймати за допомогою самолова цар – рибу, осетра незвичайної краси, величезних розмірів. Своєю вагою риба тягне за собою під воду Игнатьича. Сплітаючись воєдино, вони борються один з одним, кожний за своє життя. Автор як би хоче поміняти місцями людину й рибу, ще раз глянути з боку на те зло, що він часом може заподіяти їй, і в цьому авторська позиція Астафьева.

«Щось рідкісне, первісне» було в цій рибі. Цар – Риба – прародителька, що виступає як символ живої природи

Коли Игнатьичу стає зовсім важко, він згадує свого діда, перекази, які від нього почув. Дід говорив, що тій людині, у якого на душі є гріх, не повинна попастися цар – риба. «А ежли у вас, робяты, за душею… тяжкий гріх, сором який, варначество – не в’яжіться із царью – рыбой… Ненадійна справа варначье». Кожна людина зробила якийсь гріх. Игнатьич не є виключенням. По – перше, він все своє життя займався браконьєрством, загубив багато риби. По – друге, ще в молодості він погано надійшов з однією дівчиною, Глашкой Куклиной, Нанесена їй образа каменем лежала на душі Игнатьнча все життя

Як могло трапитися, що людина виявилася в полоні в риби? Автор уважає, що його погубила жадібність: «…забувся в людині людин! Жадібність його обуяла!»

Мир природи таїть у собі дух справедливої відплати, про яке волають страждання цар – риби, пораненої людиною. Зустріч із рибою – це година розплати за гріхи, за те, що Игнатьич забув у собі людини, за знищення їм навколишнього середовища. Це також і сцена каяття. Герой заново переосмислює своє життя

В. Астафьев так само, як і Ч. Айтматов, уважає, що, знищуючи навколишній світ, людина знищує в першу чергу самого себе, тому що людина, по Астафьеву, – це органічна, природна частина природи. І це знищення не тільки фізичне, але й моральне, моральне

Герой розповіді «Крапля» виявляється на природі й бачить на таловом листку краплю роси. Ця крапля наповнює «молодими силами вічний рух рік. Вона «завмерла, боячись обрушити мир своїм падінням». Цим автор говорить про те, що крихкість цієї краплі, гармонії природи – це й крихкість людського існування. Тому гармонія людини й природи повинна зберігатися як можна довше.

Авторська думка полягає в зіставленні недовговічного, минаючого людського життя й вічного, нескінченного існування навколишнього світу, природи

Пафос «Оповідання в розповідях» Астафьева полягає в шаленій боротьбі проти байдужності, бездушшя, хижацтва стосовно природи. Поетичний символ стійкості в цій боротьбі – туруханская лілія, скромна тайгова квітка

Неповторну принадність і різноманіття природи рідного краю розкривають у своїх добутках багато письменників: И. А. Бунін, А. И. Куприн, К. Г. Паустовский, М. М. Пришвін. Кожна зустріч із природою – це зустріч із прекрасний, незвіданим, це дотик до таємниці. Із прилучення до миру краси рідної природи починається любов людини Кродине.

(3 варіант)

Говорити про екологію зараз – значить говорити вже не про зміну життя, як колись, а про її порятунок. Треба рятувати ріки, які перетворюються в стічні канави з виродливими стовщеннями водоймищ, рятувати ґрунту від ерозії й руйнівних ярів, рятувати «зелені моря» тайги, рятувати саме повітря від всі забруднення, що підсилюється

Наші сучасні письменники, особливо такі, як Распутін, Астафьев, Залигін, Белов, Айтматов і інші, першими виступили з вимогою рішення екологічних проблем. Такі виступи були небезпечні. Так, наприклад, у такому – те року таке – те письменник – агроном підготував нарис про тяжкий стан ґрунтів і вод. Багато років треба було письменникові на збір матеріалу. Після декількох кампаній нарис був розглянутий у відповідних інстанціях, а потім було ухвалене рішення: «Письменник… завдав величезної шкоди авторитету Радянського Союзу», Про подальші дії «відповідних інстанцій», думаю, говорити нема рації. Чимало перетерпіли Распутін, Залигін і інші, що робили опір злу – міністерствам і відомствам, що своєкорисливо захищали свої інтереси, а не інтереси держави, народу. Але тривожна совість не дозволила Распутіну упокоритися з «скоренням Сибіру» людьми, які зводили на сибірській ріці саму велику у світі ГЕС, ставили на березі уникальнейшего озера Байкал лесопо – жирающее чудовисько під абревіатурою ЛПК, змушували потомствених оленярів розводити свиней, позбавивши місцевих жителів пасовищ, мисливських угідь, морського звіра

Про величезну шкоду природі, людині, нанесеному «будівництвами століття», кампанією проти безперспективних сіл, що пожежею пронеслася по всій країні, сьогодні говорить художня Література, зокрема Валентин Распутін у повістях «Прощання із Запеклої, і «Пожежа».

«Пожежа» – своєрідне продовження «Прощання із Запеклої». Якщо Матеру знищує «море, що розлилося,» – водоймище, то загибель Сосновки – від розкладання усередині, від розмивання порушених моральних підвалин

Селище Сосновка, де живуть колишні селяни шести затоплених сіл – бідолах, більше схожий на селище бивуачного типу. І тут живуть, «не пускаючи глибоко корінь, не охорашиваясь і не облаштовуючись із прицілом на дітей і онуків, а аби тільки літо перелетовать, а потім і зиму перезимувати». Селяни, позбавлені корінь, і тимчасові робітники ліспромгоспу засвоїли психологію архаровців, людей, позбавлених почуття хазяїна землі, свого праці, а тому байдужих до всякої справи. Люди байдужні до своїх будинків («у старих селах і житті не могли уявити собі без зелені під вікнами, тут і полисадники не виставляли»), до свого селища, у якому бачать тимчасове пристановище (хоча живуть тут більше двадцяти років), ктайге.

Думаючи тільки про план, бездушно й по – хижацькому вирубують «щороку багато сотень гектарів тайги, розорюючи ліворуч і праворуч величезні простори… і техніка пішла така, що ніякого подроста після себе не залишить». Той же самовал, щоб дібратися до кубатуристой лесине, витопче й видавить навколо всі подчистую. План збезлісив тайгу. Тайга стає схожої на лису гору. Навіщо рекорди й перевиконання плану, думає головний герой повести, якщо після них залишаються одні пустища?

Распутін показує, що безжалісне відношення до середовища перебування веде до бездуховності, до занепаду моральності. Повість «Пожежа» пронизана тривогою із приводу втрати жителями Сосновки багатьох важливих людських якостей, моральних норм, які формувалися століттями людської праці на землі. Небезпечна ущербність душі людської з особою силою виявилася в екстремальних обставинах, коли в Сосновке, на її складах, зайнялася пожежа. Тривога письменника не даремна, тому що не ними чи, не цими втраченими моральними законами, « чине цими грудьми єдиної рятувалися й рятувалися в старому селі у війну й у лихі післявоєнні роки». А тепер усе перемінилося, «можна сказати, перевернулося з ніг на голову, і те, за що трималися ще недавно усім миром, що було загальним неписаним законом, твердінню земний, перетворилося в пережиток, у якусь ненормальність і чи ледве не в зрадництво».

Про екологію природи, про екологію духу, про важкі наслідки втрати моральних підвалин сучасною людиною пише В. Распутін у повісті «Пожежа», одному із самих тривожних добутків у нашій літературі

Відчуттям реальної небезпеки кінця, катастрофічності миру пронизаний роман Ч. Айтматова «Плаха». Руйнування миру природного обертається в Айтматова небезпечною деформацією людини, особистості. Причому відбувається це всюди! Адже те, що відбувається в Моюнкумской савані, є проблемою глобального, а не місцевого значення. Така проблема виникла на результаті XX століття перед людиною всюди: у Європі й Азії, в Америці й Африці. Руйнуючи природу, людина руйнує й себе, природу в самому собі. Порушення природних зв’язків людини й природи веде до загальної катастрофи

Роман «Плаха» починається темою вовків, що потім переростає в тему загибелі Моюнкумской савани. Загибель осягає Моюнкумы з вини людини, що уривається сюди як хижак, злочинець, палачески безглуздо нищівний все живе, що є в савані: і сагайдаків, і вовків

Злочинне браконьєрство зведене в ранг Державної політики, тому що відстріл сагайдаків ведеться для виконання плану мясосдачи: «вимога моменту – хоч з – під землі, але дати план; рік, що завершує п’ятирічку, що скажемо народу, де план, де м’ясо, де виконання зобов’язань». І от вертольоти женуть сагайдаків туди, де їх чекають мисливці, а вірніше, расстрельщики. «На всюдиходах – «уазиках» расстрелыщики погнали сагайдаків далі, розстрілюючи їх на ходу з автоматів, в упор, без прицілу, косили начебто сіно на городі. А за ними рушили вантажні причепи – кидали трофеї один за одним у кузови, і люди збирали дармовий урожай. Сцена страшне, зухвале таке ж здригання, як і фашистські катівства

Після моюнкумской трагедії на знищення приречене й природне середовище перебування вовків, що й визначає в Айтматова страшне завершення єдиноборства синьоокої вовчиці Акбары з людиною. Убивши вовчицю, нещасний Бостон убиває й свого сина, і для нього наступає кінець світла

Це не просто літературний хід. Це знову трагічна закономірність самого життя, у якій сьогодні, як ніколи колись, усе взаємозалежно й нерозривно: руйнуючи й знищуючи природу, людство позбавляє життя майбутні покоління, а це і його кінець

Роман Ч. Айтматова як лемент, як розпачливий заклик, звернений до кожного: одуматися, усвідомити свою відповідальність за все, що так гранично загострилося й згустилося у світі. Землю треба рятувати: погроза ядерної й екологічної катастрофи ставить сьогодні людство в тої фатальної риси, за якої немає буття: « чиВрятуємося? Чи протриває життя в наших нащадках?» от питання, що звучать у добутках наших сучасних письменників. І набатним дзвоном наша література волає до людей, кожному: порятунок миру й людських цінностей через совість, каяття, жертву, сміливість кожного бути в поле воїном

Відмітна риса сучасної літератури – її «наближеність» до життя, її публицистичность. І саме в цій рисі таїться те зерно, що дасть життя новим реаліям і мировоззрениям. Не можна не відзначити, що тема природи одержує в сучасній публіцистиці більше розширене, глобальне значення. Це тема не тільки про саму природу, а про її взаємозв’язок з людиною. Усе у світі ціло, нерозривно й взаємозалежно. От цю думку й розвивають у своїх добутках сучасні письменники, щоб показати читачеві: тільки при врахуванні цього закону можна «освоювати» природу