Тема «принижених і ображених» у творчості Ф. М. Достоєвського

Тема «принижених і ображених» у творчості Ф. М. Достоєвського сходить до добутків А. С. Пушкіна, Н. В. Гоголя й письменників «натуральної школи» 1840-х років. Достоєвський вніс гідний вклад у розуміння характеру цих героїв, уперше показавши, що внутрішній мир людини дуже складний

У порівнянні з пушкінським Самсоном Вириним («Станційний доглядач») і Євгенієм («Мідний вершник»), гоголівським Башмачкиним («Шинель»), «маленькі люди» Достоєвського теж «принижені й ображені». Але їхня головна подібність – соціальний статус, а по духовному статусі герої Достоєвського зовсім не схожі на своїх літературних побратимів

У романі «Злочин і покарання» Достоєвський так само звертається до теми «принижених і ображених». Вона представлена в різних аспектах: письменник показав як зовнішню сторону їхнього життя (міське й побутове середовище), так і різноманіття доль страждаючим, обділеним життям людей. Автор розкриває багатоплановість і складність миру «принижен і ображених», що виходить у романі на перший план. Адже Мармеладови далеко не єдині представники цього миру: проблема поставлена ширше. ДО «принижен і ображеним» ставляться Розкольників, його мати й сестра, деякі епізодичні персонажі (наприклад, Лизавета).

Доля Раскольникова – одна з можливих шляхів духовного розвитку таких людей. Це один з тих героїв Достоєвського, які протиставляють себе миру й іншим людям, вибирають «бунт» проти суспільства й узаконеної їм моралі. Розкольників переконаний, що «влада дається тільки тому, хто посмітить нахилитися й взяти її», а всі інші зобов’язані підкорятися. Він не захотів бути одним з тих, хто підкоряється. Розкольників «насмілився» збунтуватися – саме це було головним мотивом його злочину. «Я захотів насмілитися й убив… я тільки насмілитися яяхотел. Соня, от вся причина!»

Соня Мармеладова – абсолютно протилежний варіант розвитку характеру «приниженої й ображеного» людини. Вона заперечує бунт і вибирає шлях, найбільш прийнятний для Достоєвського, – шлях смиренності перед Богом. Соня – блудниця з погляду суспільної моралі, але з погляду християнства вона – свята, тому що жертвує собою заради близьких і зберігає Бога у своїй душі

Соня – така ж складна натура, як і Розкольників. Вона живе напруженим духовним життям, страждає від своєї приниженості, її терзає думка про «безчесне й ганебне її положення». Для Раскольникова залишається загадкою, як Соня, з її характером і «тим… розвитком, що вона одержала», могла «залишатися в такому положенні й не збожеволіла», як «отака ганьба й така низькість сполучаються в ній з іншими протилежними й святими почуттями». Але Сонечка знайшла для себе надійну моральну опору: її духовний стрижень – це віра («Що ж би я без Бога була?») і жаліслива любов до Катерине Іванівни і її дітям

Ще один варіант долі «маленьких людей» – доля Мармеладо-Вих, людей, яким «нікуди піти», що зайшли в моральний тупик

Мармеладов – занепалий як у соціальному, так і в моральному змісті людин. Його вигляд досить безглуздий: «Щось було в ньому дуже дивне; у погляді його світилася начебто навіть захопленість, – мабуть, був і зміст, і розум, – але в той же час миготіло начебто й божевілля». У Мармеладове й у його дружині Достоєвський показав фізичну й духовну деградацію «принижене й ображених» (пияцтво Мармеладова, божевілля Катерини Іванівни). Вони не здатні ні до серйозного бунту, ні до смиренності. Їхня гордість настільки непомірна, що смиренність для них неможливо. Вони «бунтують», але їхній бунт трагикомичен. У Мармеладова це п’яні просторікування, «кабачние розмови з різними незнайомцями». Він розповідав Раскольникову, що пропив «навіть панчохи своєї дружини», що б’є його за вихри, і він говорить, що це йому «у насолоду». Але це нав’язливе самобичування Мармеладова нічого загального не має із щирою смиренністю

У Катерини Іванівни «бунт» перетворюється в істерику. Це трагедія, що переходить у майданне грубе дійство. Вона без усякої причини нападає на навколишніх, сама наривається на неприємності й приниження (раз у раз ображає квартирну господарку, у результаті чого неї виганяють на вулицю, іде до генерала «домагатися справедливості», звідки її також з ганьбою виганяють). Катерина Іванівна не тільки оточуючих людей обвинувачує у своїх стражданнях, але й Бога. «На мені немає гріхів! Бог і без того повинен простити… Сам знає, як я страждала!.. А не простить, так і не треба!» – говорить вона перед смертю

Драма сім’ї Мармеладових розвертається в самій брудній частині Петербурга. Достоєвський показує, як безпросвітна вбогість і сам Петербург змушують людей втрачати людський вигляд

Інші персонажі роману, у тому числі й епізодичні (п’яна дівчина, що Розкольників зустрів на бульварі, покірлива Лизавета, що зносила образи сестри, і багато хто інші), доповнюють загальну картину безвихідності, горя й приниження

Лизавета, що стала випадковою жертвою Раскольникова, напевно, у своїй смерті так само, як і Катерина, знайшла полегшення, рятування від повсякденної рабської праці й приниження. Сім’я Мармеладових, Лизавета, люди в злиденних кварталах Петербурга представляють величезну масу принижених і людей, що самопринижуються, для яких навіть смерть стає радістю

Величезну роль у розкритті цього миру перед читачем грає опис міста, обстановка, у якій жили всі ці герої. Петербург у романі не просто місто, тло всього що відбувається, а навіть у якімсь ступені діюча особа. Місто давить на людей. Його шумні й брудні вулиці гнітять людей. А будинку, у яких живуть наші герої?! Кімнати звичайно рисуються в напівтемряві. Все давить на людей у них – давлять стіни, давлять стелі… Всі ці картини невіддільні від людських доль. Ця деталь дуже важлива. Тиск стін і стель на людей символічно. Воно як би підсилює тиск убогості, що штовхає людей на злочини, породжує горе, страждання, божевілля

Таким чином, у романі «Злочин і покарання» перед нами з’являється цілий ряд «принижених і ображених», «маленьких людей». Але мені здається, що автор бачить причину їхніх нещасть і прикростей не тільки в соціальному статусі. Важливою причиною також є самі люди, що розучилися цінувати своє людське достоїнство й, як. Наслідок, що не вміють співчувати іншим. І тільки «краса врятує мир», краса духовна. Тому світорозуміння Достоєвського базується на одній неминущій цінності – на любові до людини, на визнанні духовності людини за головне.