«Російська нудьга» у романі Олександра Пушкіна «Євгеній Онєгін» – Пушкін Олександр

Євгеній Онєгін, головний герой однойменного роману у віршах А. С. Пушкіна, зображений молодим джиґуном, що відповідають майже всім критеріям вищого світла, dandy не тільки по манері одягатися, але й по способі життя. Однак світське суспільство не влаштовує Онєгіна, воно обурює його критичний розум

До «Євгенія Онєгіна» протистояння людини й суспільства була показана А. С. Грибоєдовим у його комедії «Горі від розуму». Головна діюча особа цього добутку, Чацкий, як і Онєгін, незадоволений суспільством, у якому народився й живе. На відміну від Онєгіна, Чацкий у міру своїх можливостей намагається змінити щось у фамусовском суспільстві, громогласно критикуючи його. Просвітительські ідеї Чацкого виявилися неплодотворними, однак герой комедії все – таки діє, щоправда, словом. Онєгін же, нехтуючи світло, живе за його законами й не намагається нічого змінити. Він равнодушно нудьгує

Автор показує Євгенія Онєгіна в різній обстановці – у театрі, у кабінеті, на балі, описує його як «забав і розкоші дитя». Пушкіна не обмежується зовнішнім описом побуту, обстановки, він відкриває читачеві внутрішній мир Онєгіна. У душі героя свої конфлікти, комплекси, парадокси. Автор ставить запитання: «Але чи був щасливий мій Євгеній?» Ні, «рано почуття в ньому охолонули…», «… розлюбив він нарешті И лайка, і шаблю, і свинець» і «…ніщо не торкало його…». Це симптоми щиросердечної недуги. Якого? Пушкіна називає його «російською нудьгою», подібної «англійському спліну». Це стан – домінанта в характері Онєгіна

Пушкін писав Плетньову: «Агов, дивися, нудьга гірше холери», – тому що холера вражає тільки тіло, а нудьга вбиває душу. Не через чи цього згодом герой Лермонтова Печорин буде приховувати свою нудьгу? Як і в Онєгіна, у душі Печорина не буде радості, гармонії, благодаті. У чому ж причина цієї хвороби душі? А. Григор’єв у статті «Погляд на російську літературу зі смерті Пушкіна» висловив думку, що нудьга Онєгіна пов’язана з його вродженим, природним критицизмом, властивому російському здоровому глузду. А. Григор’єв зняв із суспільства відповідальність за нудьгу й розчарування Онєгіна. Критик відзначив, що критицизм Євгенія й, отже, нудьга походять від його обдарованості, а не від озлобленості, скептицизму, як у Чайльд Гарольда.

Близький до цієї думки був В. Г. Бєлінський, що вважав, що «озлоблений розум – ознака вищої натури» і, отже, це знак того, що Онєгін морально вище навколишніх. Євгеній Онєгін дізнавався себе в душі «себелюбної й сухий», читаючи роман, і страждав від цієї разючої подібності

Дружба Ленского й Онєгіна показує, що Євгеній не бездушний. Він не демон, не «людська примха», а звичайна людина, «добрий малий», яких на світі чимало. Відмінність Онєгіна від навколишніх у тім, що він не знає, що йому потрібно, зате точно знає, що його не влаштовує, і насамперед те, чим задоволена посередня юрба. Євгеній Онєгін віддається – нудьзі й… позіханню. Цікаво, що Печорин, що, як Чацкий і Онєгін, відкидає суспільство, бореться з долею за кожну хвилину радості й щастя. У Печорина й Онєгіна різні життєві шляхи, але результат один – нудьга й туга

Д. И. Писарєв у статті «Базарів» писав, що Онєгін «занадто багато й рано все взяв від життя, усім об’ївся». Критик затверджує, що Євгеній «носить гарне розчарування». Однак із цією думкою можна не погодитися. Більш імовірно, що нудьга Онєгіна – це не поза, а добровільний тяжкий хрест. Євгеній несе його всюди – у Петербурзі, у селі, у подорожі по Росії. Скрізь його переслідує туга, він тяготиться життям. Онєгін вертається з подорожі і їде в Москву, де зустрічає Татьяну, що змінилася, Ларіну, що був сусідку по селу, чию любов він відкинув. Євгеній Онєгін кається в тім, що не зрозумів, не полюбив Тетяну («…як я помилився, як покараний»), і в тім, що на дуелі вбив свого друга Ленского («закривавлена тінь йому була щодня»). У душі Онєгіна прокидається спрага розуміння й ніжності. Закоханість у Тетяну виліковує Онєгіна від нудьги «Йому пригадалася пора, Коли жорстока нудьга за ним гналася». Євгеній може тепер мріяти, засмучуватися, радуватися – все це доступно тільки духовно здоровій людині

Цікаво зрівняти Онєгіна ще з одним персонажем Пушкіна – з Алеко з поеми «Цыганы». Алеко йде з «неволі задушливих міст» до циганів, але однаково його переслідує нудьга, і він «сумуй таємну причину витлумачити собі не сміливий». Його серце охолонуло, хоча з ним Земфіра й він вільний, як вітер. Алеко егоїстичний, і цим усе сказано. Єдине, що його хвилює, – його права, його волі. Він говорить: «…я, не сперечаючись, Від прав своїх не відмовлюся, Або хоч мщеньем насолоджуся». Так він і робить: за зраду карає Земфіру і її улюбленого, карає смертю. Цікаво помітити, що на совісті Онєгіна смерть близької людини – Ленского, а Печорин убив на дуелі Грушницкого. Видимо, нудьга й егоїзм можуть привести ктрагедии.

Старий сказав про Алеко: «Ти для себе лише хочеш волі…» – це головна ознака «російської нудьги», черствості душі, що так згубна для навколишніх. Таким чином, у добутках «Євгеній Онєгін» і «Цыганы» A. G. Пушкіна розвінчує романтичного героя, зводить його з п’єдесталу. Автор показує, що «російська нудьга» – це далеко не модна поза, не необразлива якість або стан душі, а страшна недуга, що ламає долі багатьом людям, а часом і губить інших, тих, хто волею долі виявляється поруч.