Повний зміст Білий вождь

Глава I

Це трапилося в глибині Американського континенту, більш ніж за тисячу миль від обох океанів.

Підніміться із мною геть на ту гору й з її снігової вершини подивитеся навколо.

От ми вже на найвищому гребені. Що ж ми бачимо?

На північ, перетинаючи тридцять паралелей, до самих берегів Північного Льодовитого Океану, тягнуться гори. Вони безладно нагромаджуються на півдні: ланцюги їх те розходяться, то сплітаються у вузол. І на заході теж гори; їхні нерівні обриси чітко вимальовуються в небі, а в підніж розкинулися широкі плоскогір’я.

А тепер звернемося на схід. Ні однієї гірської вершини! Ні однієї – на скільки вистачає око й ще на тисячі миль. Геть та темна лінія, що встає на обрії, – це лише скелястий край іншого плоскогір’я, такої ж прерії, тільки піднятої ледве вище над рівнем моря.

Де ж ми? На якій вершині? На Сьерра – Бланка, що мисливці називають "Іспанський пік". Ми на західній окраїні Великих Рівнин.

На сході очей не зустрічає ніяких ознак цивілізації. Можна їхати цілий місяць і однаково не зустріти їх. На півночі, на півдні – лише гори так гори.

Не те на заході. У підзорну трубу ви розглянете вдалечині оброблені поля, що простягнулися уздовж берегів блискаючої на сонце ріки. Це поселення Нової Мексики, оазис, що харчується водами Рио дель Норте. Але події, про які піде мова, розгорнулися не тут.

Гляньте знову на схід – і місце дії буде перед вами. Від підніжжя гори, на якій ми коштуємо, простирається далеко на схід плоскогір’я. Тут немає передгір’їв, воно впритул підходить до гірському кряжу; один крок – і під ногами у вас уже не рівна земля, а скелястий, що поростив сосною схил.

Плоскогір’я це не назвеш одноманітним. Місцями, де розрослася невисока густа трава, воно яскраво – зелене, але більша частина його марна, точно пустеля Сахара. От лежить бурим, випаленим сонцем земля, на якій не видно ні травинки, а там – руді піски, а ще далі все бело, як сніг, що покриває вершину, на якій ми коштуємо, – це на поверхню проступила сіль.

Убога рослинність не одягає землю зеленим убранням. Листи агави поцятковані багряними плямами, тьмяна зелень кактусів здається ще безжизненней тому, що вони суцільно покриті колючками, Гострі листи юки посерели від пилу й нагадують зв’язування заржавлених багнетів; низькоросла, хирлява акація майже не дає тіні, і під нею ледь можуть укритися більші темні ящірки й гримучі змії. Те отут, те там самотньо коштує карликова пальма з голим стовбуром і пучком листів на вершині; вона надає пейзажу щось африканське. Око завжди швидко утомлюється від картини, де предмети здаються кутаст і колючими, а тут так виглядають не тільки дерева, але й всі рослини, і навіть у кожної травички свої шипи.

З якою радістю обертаєш погляд до чудесної долини, що йде до сходу від підніжжя гори! Як не схожа вона на це марне плоскогір’я! Вона суцільно вистелена килимом яркою зелені, засіяним квітами, які блискають всіма фарбами, немов дорогоцінні камені. Так і ваблять до себе тінисті гаї, де сплітають свої галузі тополя, китайське дерево, дуб, верба. Спустимося ж під їхній покров.

От ми й у краю плоскогір’я, а долина усе ще далеко внизу, до її щонайменше тисяча футів, але зі скелі, що нависає над нею, можна оглянути поглядом всю її на багато миль. Вона таке ж плоска, як і плоскогір’я, що лежить вище; і, дивлячись на неї зверху, уявляєш собі, що тут земна кора пролунала й частина плоскогір’я, опустившись долілиць, торкнулася самих джерел життєдайної сили землі, який позбавлене високе плоскогір’я.

По обох сторони долини, на скільки вистачає око, простягнулися стрімкі скелі; вони спускаються крутими тысячефутовыми уступами й майже неприступні; піднятися на них можна лише в деяких місцях. Ширина долини десять миль, а кам’яні стіни, що обгороджують її, однакової висоти й схожі один на одного, як близнюки. Похмур і дикі, нависають вони над привітною, сяючою долиною, і вона нагадує прекрасну картину в грубій, сокирній рамі.

Ріка ділить долину надвоє; срібною змійкою вона ізвивається те вправо, те вліво, немов їй любо струменіти меж цих яскравих і веселих берегів. Нескінченні вигини, спокійний плин свідчать про те, що ложі її майже гладке. Берега її поростили лісом, але не суцільно: тут він тягнеться широкою смугою, там по самому краї берега коштують рідкі дерева, тільки – но затінюючи ріку, а геть видніється зелений луг – він утік до самої води.

Те отут, те там розкидані невеликі гаї. Вони всі різні: одні зовсім круглі, інші – довгастий або овальні, а треті вигнуті, як ріг достатку. Подекуди дерева ростуть поодинці; їхня пишна крона говорить про те, що природа не пошкодувала на неї сил. Ця долина наводить на думку про прекрасний парк, насадженому рукою людини, і дерев тут саме стільки, щоб прикрасити парк, не приховуючи його принадності.

Невже тут немає палацу або замка, що доповнив би картину? Ні, ні палацу, ні якого – небудь житла; жоден димок не піднімається до неба. Ні душі не видно в цьому дикому раї. Тут бродять череди оленів, у тінистих гаях відпочивають величні лосі, але людей тут немає. Бути може, нога людини ніколи…

Але немає! Наш супутник говорить зовсім інше. Слухайте:

"Це долина Сан – Ильдефонсо. Зараз вона ненаселена, але були часи, коли неї населяли цивілізовані люди. Майже посередине долини там і отут видні якісь безладні купи. На них буйно розрослися бур’янисті трави, дерева, але вдивитеся – і ви зрозумієте, що це руїни міста.

Так, колись на цьому місці був великий, богатый місто. Тут стояла міцність, і на вежах її розвівався іспанський прапор. Була тут і місія, заснована батьками єзуїтами, а по всій долині, навколо міста, оселилися багаті власники рудників і асиенд. Усюди діловито снував народ, усюди кипіли страсті – любов і ненависть, честолюбство, жадібність і помста. Серця, що горіли ними, давно вже перестали битися, і справи, ними породжені, жоден літописець не запам’ятав на папері. Вони живуть лише в розповідях, у легендах, схожих більше на вимисел, чим на минуле.

И, однак, цим легендам не більше ста років. Сто років тому з вершини цієї гори можна було побачити не тільки поселення Сан – Ильдефонсо, але й ще безліч міст, селищ, сіл, а нині на їхньому місці не помітиш і слідів людського житла. Самі імена цих міст забуті, і їхня історія похована серед руїн.

Індіанці жорстоко помстилися вбивцям Монтесумы.[1] Якби сакси дозволили цій війні, цієї помсти бушувати ще сторіччя… ні, навіть півстоліття, від нащадків Кортеса й від його воїнів – завойовників не залишилося б і сліду на землі Анауака[2].

Слухайте ж легенду Сан – Ильдефонсо!"

Глава II

Мабуть, у жодній країні немає стільки релігійних свят, як у Мексиці. Уважається, що церковні свята допомагають звернути місцеве населення в християнську віру, тому на мнимосвятой мексиканській землі святцы значно розширені. Рідкий тиждень обходиться без свята з усіма його атрибутами: отут і корогви, і процесії, і священики в урочистому одяганні, точно для подання "Писарро"[3], і духові рушниці, і феєрверки, і всюди оголюють голови й прямо в пилу схиляють коліна простодушні жителі. Всі разом це дуже нагадує лондонські ходи на згадку "порохової змови"[4] і майже настільки ж благотворно впливає на моральність населення.

Звичайно, святі батьки затівають ці церемонії не просто для розваги – зовсім немає. У них є в запасі різні невеликі молитви, індульгенції[5], свята вода, і всім цим вони під час свят обділяють віруючих, притім аж ніяк не безоплатно; і коли нещасному грішникові приходить полювання покаятися, його ґрунтовно оббирають, зате йому обіцяють короткий і легкий шлях прямо в рай.

Здавалося б, церемонії ці повинні бути виконані врочистості – зовсім ні. Вони стають, по суті, просто розвагою. Найчастіше побачиш уклінного прочанина, що щосили намагається вгамувати бойового півня, захованого в складках серапе й що поривається закукурікати. І це – під священними зводами храму господня!

У дні свят богослужіння тривають недовго, а потім вступають у свої права азартні ігри, перегони, цькування ведмедів собаками, півнячі бої й інші настільки ж невибагливі забави. Серед гравців ви зустрінете й священика в сутані, що ранком читав молитви, і, якщо завгодно, можете поставити свій долар або дублон проти його монети.

Один із самих урочистих і пишних свят у Мексиці – день святого Іоанна. У цей день, особливо в селах Нової Мексики, ніхто не залишається будинку. Ошатні юрби направляються до якого – небудь певного місця, звичайно на сусідній луг, щоб помилуватися самими різними змаганнями: стрибками, погонею за биком, півнячими перегонами. У перервах грають у карти, курять, любезничают з дівчинами.

У дні свят установлюється деяка подоба рівності, точно при республіці. Богатый і бедный, знать і простолюд – усе змішалося в юрбі, усе розважаються разом.

Сьогодні день святого Іоанна. На широкому зеленому лузі, що розкинувся за окраїною міста, зібралися жителі Сан – Ильдефонсо. Тут по святах завжди відбуваються гри, і незабаром вони почнуться. А поки давайте побродимо в юрбі й подивимося, з кого вона складається.

Отут представлені всі шари суспільства, вірніше – все тутешнє суспільство.

От квапливо йдуть два гладких святих батьки з місії, у сутанах грубої саржі, із четками й хрестами, що звисають до колін; в обох блищать ретельно виголені тонзури. Індіанцеві – Апачу не вдалося б поживиться їхніми скальпами.

А от священик міської церкви в довгій чорній сутані, у крислатому капелюсі, у чорних шовкових панчохах і туфлях із пряжками – його відразу помітиш. Він те милостиво посміхається юрбі, то метне в неї хитрий і злісний погляд чорних очей, те, допомагаючи знову прибулій сеньйорі зайняти місце, виставить напоказ своїми пещеними, унизаними перснями пальці. Воістину вони великі дамські догідники, ці непорочні служителі мексиканської церкви.

Ми підійшли до лав, які піднімаються амфітеатром, у кілька рядів. Подивимося, хто ж тут розташувався. З першого погляду ясно, що це колір суспільства, місцева аристократія. І справді, от багатий негоціант дон Хосе Ринкон зі своєю огрядною дружиною й чотирма пухкими, сонними дочками. Тут же дружина алькальда й все його сімейство; і сам алькальд зі своїм прикрашеним кистями жезлом – знаком його достоїнства; і дівиці Эчевариа – чарівні створення (як вони самі думають) – у супроводі брата – чепуруна, що відкинув національний костюм заради паризької моди. Тут і богатый асиендадо[6] сеньйор Гомес дель Монте, власник незліченних черід і великого маєтку в долині; тут і багато інших землевласників зі своїми дружинами й дочками. І відразу – приваблюючі всі погляди прекрасна Каталина де Крусес, дочка багатого власника рудників дона Амбросио.

Щасливий буде той, хто завоює посмішку Каталины, або, вірніше, прихильність її батька, тому що це він скаже вирішальне слово, коли справа дійде до заміжжя дочки. Втім, ходять слухи, що всі вже давно злагоджено й що щасливий претендент на руку Каталины – капітан Робладо, перше після коменданта особа в кріпосному гарнізоні. А от і він сам – лихий вусань; груди й спина в нього в золотих галунах і шнурах; він люто супить брови, коштує тільки кому – небудь задивитися на прекрасну Каталину. Але хоч у нього й золоті галуни й гордий вид, а цей вибір навряд чи свідчить про гарний смак Каталины.

Втім, її чи це вибір? Бути може, немає; бути може це вибір дона Амбросио. Честолюбні мрії заволоділи ним: плебей по народженню, він вирішив поріднитися зі шляхетним ідальго. У капітана немає й гроша за душею, якщо не вважати його солдатської платні, та й воно вже взято за кілька місяців уперед, зате він справжній ачупино[7] – у його жилах тече "блакитна" кров справжнього ідальго. У своїх честолюбних мріях старий скнара неоригінальний, їх розділяють всього вискочки.

Відразу коштує комендант Вискарра, високий сорокалітній полковник, весь у галунах, у капелюсі з пір’ям – справжній павич.

Це веселий старий холостяк. Він жваве переговорюється те з батьком єзуїтом, то з міським священиком, то з алькальдом, а тим часом оглядає минаючих повз селянських дівчин, що прибули на свято, і ока його перебігають із одного гарненького личка на інше. Дівчини зі здивуванням дивляться на його сліпучий мундир, а йому, що уявляє, що він другий Дон Жуан, у їхніх поглядах чудиться замилування, і він люб’язно й поблажливо посміхається їм у відповідь.

Тут і третій офіцер – у міцності їх усього три – лейтенанти Гарсия. Він гарніше старших офіцерів, а тому має більший успіх і в простих селянських дівчин, і в багатих і знатних сеньорит. Я, право, здивований, що прекрасна Каталина не віддала йому переваги. Втім, хто поручиться, що вона цього не зробила? У Мексиці жінка вміє зберігати таємниці свого серця – їх не прочитаєш на її особі, і вони не легко злітають із мови.

Не так – те просто сказати, про кого зараз думає Каталина. У її роки – а їй двадцять років – серце рідко буває вільним. Але хто ж він? Робладо? Готовий тримати парі, що немає. Гарсия? Отут, у всякому разі, можна сперечатися. Ну, а крім них, адже є й інші – і молоді асиендадо, і службовці на рудниках, і кілька міських чепурунів – купців. Її вибір міг упасти на кого – небудь із них. Як знати!

Побродимо ще небагато в юрбі.

От солдати гарнізону; їхньої шпори дзенькотять, шаблі волочаться по землі, вони по – братерському змішалися з юрбою ремісників у серапе, рудокопів, скотарів з долини. Вони наслідують манер своїх офіцерів і расхаживают з таким чванливим, гордим видом, що відразу розумієш: військові тут – влада й сила. Це всі улани – піхота була б марна в боротьбі з індіанцями, – і вони уявляють, що голосний дзенькіт шпор і брязкання шабель ще більше піднімають їх в очах навколишніх. Вояка безцеремонно розглядають дівчин, а селянським хлопцям не дуже це по смаку, і вони ревниво стежать за своїми нареченими й коханими.

Усе дівчини, і гарненьк і некрасиві, надягли заради свята свої кращі, самі яскраві вбрання. В однієї спідниці блакитні, в інших червоні, у третіх пурпурні, найчастіше оброблені внизу пишними оборками, облямованими вузькою тасьмою. Дівчини носять вишиті кофточки з білосніжними оборочками, а поверх із більшою добірністю накидають синювато – чорні шалі, закриваючи шию, груди, плечі, а іноді, з особливого кокетства, і особа. Але ще перш ніж наступить вечір, цей покрив буде вже не настільки ревниво оберігати соромливість своїх господарок. Через ці мальовничі складки вже визирають на біле світло самі чарівні личка, і по тому, як ніжна їх не торкнута засмагою шкіра, можна зрозуміти, що вони лише перед самим святом змили з особи ягідний сік, що спотворював їх останні два тижні.

Скотарі теж у своїх кращих святкових костюмах: на них оксамитові, широкі внизу штани з бахромою з боків, яскраво начищені шкіряні чоботи, куртки з дубленої овчини або оксамитові, що строкато расшитые, а під куртками вишиті сорочки, і всі вони оперезані яскраво – червоними шовковими шарфами. На головах крислаті чорні блискучі сомбреро; їхні тулії зав’язані золотий або срібна тасьма, кінці якої вільно звисають. У деяких замість куртки на плечі недбало накинуте серапе. Всі вони тримають на приводу коней, в усіх на ногах шпори вагою в добрих п’ять фунтів, з коліщатами, діаметр яких досягає трьох, чотирьох, а те й п’яти дюймів.

молоді городяниСлужать, що рудників,, і дрібні ремісники одягнені майже однаково; але ті, які належать до вершків суспільства, чиновники й комерсанти, – у куртках з тонкого чорного сукна й таких же панталонах своєрідного покрою, не те щоб європейського, але щось начебто цього, щось середнє між паризькою модою й місцевим національним костюмом.

А от зовсім інший костюм, його носять багато хто, дуже багато хто в юрбі – мирні індіанці, напівзлиденні рудокопи, недавно залучені до святої церкви. Їхній одяг простий: насамперед тильма – щось начебто куртки без рукавів; якщо в мішку з – під кава вирізати діру, щоб проходила голова, а з боків зробити прорізи для рук, це й буде тильма. У цієї куртки немає ніякої подоби талії, вона зовсім безформна, тримається на плечах і звисає майже до самих стегон. Звичайно тильму шиють із грубої вовняної тканини сільського вироблення; тканину цю називають "герга"; вона біляста, і лише кілька кольорових смуг прикрашають її. Додайте до цього штани з дубленої овчини й грубі сандалії – от і весь одяг мексиканського мирного індіанця. Голова його не покритий, оголені й ноги; від колін до щиколоток видна мідно – червона шкіра.

Сотні червоношкірих місцевих жителів – пеонів[8], що працюють у місії й на рудниках, – расхаживают взад і вперед, а їхні дружини й дочки сидять навпочіпках на землі. Перед ними на циновках розкладені всілякі плоди й фрукти, які тільки водяться в цьому краї: фіги, петахайя, зливи, абрикоси, виноград, кавуни й дині всіх сортів, смажені кедрові горіхи, які приносять сюди горці. Дехто торгує з лотка ласощами, медяним напоєм, лимонадом; інші продають невеликих голів паленого цукру або смажених корінь агави. Інші сіли навпочіпках перед вогнем і жарять маїсові коржі або червоний перець або розмішують пресоване какао із цукром у глиняному горщику, схожому формою на стародавню урну. У цих жалюгідних торговців за кілька дрібних монет можна купити порцію густо наперченого тушкованого м’яса, тарілку маїсової юшки або чашку маїсового напою. У власників інших лотків можна купити маленьку дешеву сигару або випити вогненну агвардиенте, доставлену сюди з Таоса або Ель Пасо. Тут – Те найбільше тісняться вічно мучимые спрагою рудокопи й солдати. Тут немає наметів, але майже всі торговці прибудували над головою пальмові циновки, які, точно величезні парасольки, заслоняють їх від сонця.

Треба сказати ще про одну категорію присутніх, про важливі особи на святі святого Іоанна: це учасники змагань, ті, хто буде змагатися за першість в іграх.

Все це молоді люди із самих різних шарів суспільства, всі, зрозуміло, верхи, і кожний постарався роздобути собі кращого коня, яку тільки міг. Всі вони гарцюють, змушуючи своїх строкато прибраних коней виробляти самі несподівані стрибки й перегони, особливо коли проїжджають повз лави, зайнятих юними сеньоритами. Отут і рудокопи, і молоді асиендадо, і скотарі, і пастухи, і мисливці на бізонів, і торговці, і всі вони відмінно тримаються в сідлі. У Мексиці кожний чудово їздять верхи, навіть городяни – прекрасні наїзники.

Тут біля сотні юнаків, готових помірятися силами, показати себе у всіляких іграх, що вимагають спритності в мистецтві верхівкової їзди.

Так нехай же почнуться змагання!

Глава III

Змагання почалися з "coleo del toros", що означає: погоня за биком. Арена для справжнього бою биків існує тільки в самих більших містах Мексики; але в кожної, навіть самому маленькому сільці можна бачити гонку за биками, тому що для цієї гри тільки й потрібно, що відкрите місце й самий лютий бик, якого тільки можна знайти. Спорт цей не так збуджує страсті, як бій биків, тому що він не так небезпечний для учасників. Однак і отут бик нерідко піднімає на роги кінь або калічить вершника, а бувають іноді й смертельні випадки. Інший раз спіткнеться кінь, і її разом з вершником затопчуть ті, хто мчався слідом; у такій безладній гонці нещасні випадки – справа звичайне.

Отже, "coleo" – це змагання в силі, мужності, спритності, і вийти переможцем прагне кожний юнак у Новій Мексиці.

Всі готування закінчилися, і глашатай оголосив, що змагання зараз почнуться. Готування були прості: юрбу відтіснили убік, так що бикові, випущеному на волю, була відкрита дорога в прерію. Якщо б йому не надали ця перевага, вона міг би кинутися на юрбу, а цього випливало побоюватися. У страху перед цим багато жінок піднялися на візки, яких тут була безліч, тому що в них – те багато хто й прибутку сюди. Сеньйори ж і сеньориты, що сиділи на лавах, що піднімалися амфітеатром,, зрозуміло, почували себе в безпеці.

Суперники вже вишикувалися в ряд. У цій першій гонці повинні брати участь дванадцять чоловік – юнака із самих різних станів, які були або уявляли себе першокласними наїзниками. Тут скотарі в мальовничих костюмах, зухвалі погоничі, що спустилися з гір рудокопи, городяни, землевласники з долини, пастухи зі скотарських ферм, мисливці на бізонів, чий будинок – безкрайня прерія. Відразу й трохи улан, що жадають довести, що ніхто не зрівняється з ними в мистецтві володіти конем.

Даний сигнал, і бика випускають із сусіднього корраля. Було б божевіллям приставити до нього піших погоничів – його супроводжують пастухи верхи на гарних конях, їхнього ласо оповилися навколо його рогів; вони напоготові й, якщо бик спробує збунтуватися, негайно ривком перекинуть його додолу.

На вид бик – злісне чудовисько, чоло в нього кошлатий, погляд лютий і похмурий. Ясно, що його не прийде довго дражнити, щоб він остаточно розлютив, – він уже й зараз сердито хльостає себе хвостом з боків, буцає повітря довгими прямими рогами, уривчасто фиркає й нетерпляче б’є землю копитом. Як видно, він – один із самих шалених представників цієї шаленої породи іспанських биків.

Глядачі не зводять очей з бика й голосно обговорюють його достоїнства. Одні знаходять його занадто жирним, інші затверджують, що він саме в гарній формі для гонок: адже для "coleo" бик повинен бути не стільки хоробрим, скільки швидконогим. Не зійшовшись у думках, багато хто б’ються об заклад щодо результату гонок, сперечаються про те, скільки часу пройде від старту до тої мінути, коли бика схоплять і перекинуть, – цим кінчається погоня, це і є мета гри.

Якщо взяти до уваги, що бик обраний на славу, сильний, швидкий, шалений, і що переслідувач повинен упоратися з ним голими руками, навіть не вдаючись до допомоги ласо, – не можна не визнати, що це нелегке завдання. Бик несеться щодуху, майже зі швидкістю кінського галопу. Щоб при цих умовах перекинути його на землю, потрібно зробити подвиг, на який здатний лише людина, що володіє незвичайною силою, спритністю, чудовий наїзник. Цей своєрідний подвиг полягає в тім, щоб схопити бика за хвіст і одним ривком повалити його.

Бика відвели ярдів на двісті від лінії вершників і тут зупинили; перед ним розстелялася прерія. Ласо, за допомогою якого його втримували, обережно знімають, роблять два – три постріли з духової рушниці, гострі колючки встромлюються в круп бика – і він мчиться ладь під голосні лементи глядачів.

Мить – і вершники, пришпоривши коней, скакають за ним, кричачи хто в що горазд.

Лад зламаний, переслідувачі розсіялися безладно по всьому лузі, точно це полювання за лисицею. З кожною мінутою ланцюг переслідувачів стає усе длиннее; вони починали гонку, вишикувавшись в один ряд, а зараз розтяглися по одному, по двох на сотні ярдів. І, однак, вони продовжують погоню, щосили нахлестывая, пришпорюючи й погоняя коней.

Доведений до нестями гострими, як стріли, колючками, що встромилися йому в боки, наляканий свистом їхнього оперення, бик мчався вперед із всіх ніг. Навіть на найшвидшому скакуні не так – те легко було звести нанівець фору, що він одержав спочатку, і бик випередив усіх на добру милю, перш ніж хто – небудь встиг наблизитися до нього. Але от улан на великому гнідому коні нагнав його й нарешті схопив за хвіст. Він смикнув раз, інший, сподіваючись, що однієї лише сили його рук досить, щоб перекинути тварина, але це йому не вдалося, – у наступне мгновенье бик вирвався, кинувся убік і залишив свого переслідувача за.

Тепер бика наздоганяв молодий асиендадо на чудовому коні; але щораз, як він простягав руку, щоб схопити бика за хвіст, той вислизав у нього прямо з – під носа. Нарешті вершникові все – таки вдалося заволодіти хвостом, але бик зненацька рвонувся убік, висмикнув хвіст із рук свого ворога й був такий.

Одне з умов "coleo" говорить, що той з учасників, хто раз зазнав невдачі, виходить із гри. Отже, асиендадо й кавалерист тепер уже не беруть участь у погоні. Вони повернули назад, але не поїхали прямо туди, де зібралися глядачі. Вони поїхали стороною, подалі, щоб ніхто не міг прочитати на їхніх особах всю глибину їхнього розчарування.

Бик мчався усе далі, нетерплячою, розпаленілою погонею вершники – за ним. Ще один улан спробував схопити бика й теж зазнав невдачі, за ним пастух, і ще вершник, і ще – всі так само безуспішно, і кожну невдачу юрба зустрічала подихом розчарування. Кілька людей вилетіли із сідла, і глядачі голосно реготали над ними. А один кінь був важко поранений: вона виявилася в бика на дорозі, і він пропоров її рогами.

Не пройшло й десяти мінут, а із дванадцяти вершників одинадцять уже вибули із гри.

Тепер лише один продовжує погоню. Бик виявився хоч куди, він завоював всі симпатії, і глядачі голосно плескають йому.

– Браво! Бравісимо! – несеться з усіх боків.

Тепер всі очі прикуті до розлютованої тварини й до його єдиного переслідувача. Обоє вони зараз досить близько, і їх можна добре розглянути – адже дотепер бик ішов від погоні не навпростець, усе далі в прерію, але кидався те вправо, те вліво, і тепер відстань між ним і юрбою не більше, ніж тоді, коли його наздогнав перший кавалерист. Він і зараз кидається зі сторони убік, так що обоє вони – переслідувач і переслідуваний – добре видні з лав.

Досить хоч раз глянути на цього вершника й коня, щоб переконатися: тут немає рівних їм по красі. Чи перевершать вони всіх також у швидкості й спритності? Час покаже.

Кінь цей – великий вугільно – чорний мустанг із довгим, пишним хвостом, що звужується до кінця, точно хвіст лисиці, що біжить. Хоч він і мчиться галопом, на рівному тлі лугу добре видно, яка в нього вигнута шия й чудова, горда стать, і глядачі вибухають захопленими лементами.

Вершникові років двадцять або ледве більше, він зовсім не схожий на своїх суперників: у нього світлі кучеряві волосся й біла шкіра з ніжним рум’янцем; інші ж усе без винятку смуглолицы. На ньому святковий костюм скотаря, що багато расшли й прикрашений, а замість звичайного серапе пурпурний плащ, більше витончений і ошатний. Довгі підлоги плаща закинуті назад, щоб руки залишалися вільними, і він розвівається на вітрі й падає м’якими складками, підкреслюючи добірність, з яким вершник тримається в сідлі.

Раптова поява цього чудового вершника – спочатку він тримався за всіх, перекинувши свій червоний плащ через руку, і був непомітний – привернуло загальну увагу, і багато хто запитували, хто ж він такий.

– Це Карлос, мисливець на бізонів! – крикнув один із присутніх досить голосно, щоб його почули все.

Декому, видимо, це ім’я було відомо, але більшість чули його вперше. Один з тих, хто знав його, запитав:

– А чому Карлос раніше не вирвався вперед? Адже він міг би нагнати бика, якби захотів.

– Чорт забери! Звичайно, міг! – відгукнувся інший. – Це він навмисно тримався за, щоб дати іншим спробувати щастя, Він знав, що із цим биком нікому не впоратися. Смотри – ка!

Без сумніву, що говорив був прав.

З першого погляду стало ясно, що цей вершник без праці міг наздогнати бика. Навіть і зараз його кінь ішов спокійним галопом, і хоча її вуха були насторожені, а рожеві ніздрі роздувалися, це було знаком не утоми, але порушення погоні й невдоволення тим, що дотепер вершник не давав їй волі. І справді, він усе ще туго натягав поводья.

У ту секунду, коли один зі співрозмовників схвильовано викликнув: "Дивися!", поводження вершника раптом змінилося. Він був приблизно у двадцяти кроках від своєї живої мети й прямо за нею. Раптово кінь рвонувся вперед з подвоєною швидкістю й у кілька стрибків порівняв з биком. Усі бачили, як вершник ухопився за довгий витягнутий бичачий хвіст, низько пригнувся, негайно ж різко випрямився – і величезний рогатий звір перекинувся додолу. Вершник проробив все це з такою легкістю, немов він здолав не бика, а звичайну кішку. Глядачі вибухнули голосними лементами "viva". Переможець повернув коня, проїхав повз лави, скромно розкланюючись, і зник у юрбі.

Серед глядачів було чимало таких, котрим здалося, начебто, поки переможець розкланювався, погляд його був звернений до прекрасного Каталине де Крусес; а деякі навіть запевняли, що вона посміхнулася йому у відповідь і, видимо, була влещена. Але це, розуміє неможливо. Невже спадкоємиця багатія дона Амбросио відповість посмішкою на уклін якогось мисливця на бізонів!

Але найшлася серед глядачок одна, котра й справді посміхнулася йому. Це була білява дівчина з дуже світлою шкірою; вона стояла у візку, до якої під’їхав переможець. І зараз, коли вони виявилися поруч, видно було, що вони схожі один на одного, як дві краплі води. У їхніх жилах текла одна кров, шкіра їх була одного кольору, вони були діти одного народу, а може бути, і одного батька. Так, білява дівчина була сестрою мисливця на бізонів. Вона посміхалася, щаслива перемогою брата.

У глибині цього візка сиділа жінка, чия зовнішність відразу ж зупиняла увагу, – стара, з довгими розпущеними волоссями, білими як сніг. Вона не вимовила ні слова, але її пильний погляд, звернений на Карлоса, горів торжеством. Деякі дивилися на неї із цікавістю, але більшість – зі страхом, майже з жахом. Вони дещо знали про неї й пошепки передавали один одному дивні слухи.

– Вона чаклунка! – говорили вони. – Ворожка!

Люди говорили це потихеньку, напівголосно – з побоювання, як би не услыхали Карлос або світловолоса дівчина. Адже це була їхня мати!

Глава IV

Ігри тривали. Бик, переможений Карлосом, зовсім присмирнів і тужно бродив по лузі. Він уже не годився для участі в другому турі змагань, тому на нього накинули ласо й повели: це приз, його віддадуть переможцеві.

Вивели іншого бика й пустили, і новий десяток вершників кинувся за ним по п’ятах.

Цього разу дичина і її переслідувачі були більше під стать один одному – вірніше бик виявився не таким швидконогим: усе разом нагнали його й у нестримній скачці промчалися далеко вперед. Зовсім зненацька бик круто повернув і кинувся назад, прямо до глядачів. Перелякані селянки у візках, сеньйори й сеньориты на лавах підняли лемент. І не дивно: ще мить – і розлютований звір виявиться тут, серед них!

А вершники залишилися десь за. Необхідність на всім скаку повернути назад застала їх врасплох, і тепер бик далеко випередив їх. Навіть самі ближні не могли поспіти вчасно.