Проблема свободи особи в романі Шолохова «Тихий Дон» – Шолохов Михайло

Яка інша книга минулих років так безпосередньо, як «Тихий Дон», озивається сьогодні на багато наших лих і пошуки – чи зв’язані вони із кривавими міжнаціональними звадами, з питаннями землі й власності, конфліктом між гегемонією політичної ідеї й природним плином народного життя, з тим, що називається «правами людини» (і хто знає, що ще приховано в його глибинах щодо завтрашнього, поки невідомого нам!). Здається, що це не тільки «тяжкий млат» сучасності випробовує на міцність шолоховский роман, написаний у першій половині ХХ століття, але й сам він, на свій лад, перевіряє істинність нових часів своїм загальнолюдським ідеалом добра, мудрістю народної, у ньому закладеної

Є своя глибока зумовленість у тім, що з таким романом Шолохов з’явився саме в ХХ столітті – самому немилосердному до людської особистості, що обрушили на неї дві світові війни, торжество тоталітарних режимів, атомну погрозу, геноцид над цілими народами, тероризм. Неспроста ж проблема свободи особи з’явилася ключовий для цього століття, а також для століття ХХІ, у якому ми зараз живемо, а суспільний рух «за права людини», що звучало спочатку якось частно й экзотично, на наших очах виросло в глобальну філософію, у навчання, багатьох інших важней і насущней. З ним тепер всерйоз доводиться вважатися державам і урядам, поза ним втрачають усякого змісту будь – які розмови про гуманізм, демократію, національну самосвідомість, економічному прогресі. Неприйнятні ніякі інші цінності замість людської волі, вона в самій природі людини, – першооснова його життя. Може, тільки тепер нам дано усвідомити справжній зміст того, що звучало всього лише гарним афоризмом: ніякий народ не вправі називати себе вільним, поки самий останній у ньому не одержить міцні гарантії своєї волі. Тільки цим і визначається все інше: всебічний розвиток індивідуальності, усвідомлена відповідальність за происходящее навколо, розумна творча дія – усе, що становить поняття особистості

Від природи даний Шолохову геній, відточений в умовах суворої дійсності, зумів схопити саму суть світової тривоги, що витає в повітрі, поставити її на землю, як тільки й можливо в реалістичному мистецтві, осмислити творчим розумом і наділити в художню плоть – у таку нескінченно земну історію простого донського козака Григорія Мелехова. Цій мужній і відкритій людині випало на частку, можна сказати, усе, що визначило століття, – війна світова й війна цивільна, революція й контрреволюція, геноцид козацтва, селянства… Здається, немає такого випробування для людського достоїнства й волі, через які, як крізь лад, час не прогнало б його. Але ж він козак, у самих генах своїх несучу пам’ять про колишню козачу вільність, про те, що зробили з нею, перетворивши ніколи самих вільних у державних холопів і опричників. Не дивно, що сторінки «Тихого Дону» буквально просочені цим «стенькиразинским» духом, а в характері Григорія Мелехова переплелися особливість роду й доля народу, історія давня й на очах що діється. Адже те, що ми довідаємося про молодого Гришке з перших розділів, – уже бунт, виклик насильству й несвободі. Якщо хутірська мораль забороняє йому любити улюблену, якщо строгий «домострой» родини хоче визначити його долю по – своєму, то й він ним відповідає по – своєму: посилає всіх куди подалі, ляскає дверима рідного куреня й іде із Ксенією в Ягідне, вільний і молодий, що вирішив жити, як душу велить

Ще більш жорстока надособистісна влада кине його в криваве місиво війни, буде намагатися перетворити в серошинельную забійну худобину, але він і тут, у зовсім бе зысходной ситуації, виявить всі ту ж невигубну волелюбність у воістину неуявному перетворенні: стане зухвало грати зі смертю, витрачати себе в лихих фронтових подвигах, – вуж власної – те життям він вільний розпоряджатися, як захоче!

Глибинні сили душі Григорія відштовхують його й від червоних, і від білих. «Всі вони однакові! – говорить він друзям, що відмінюється на сторону більшовиків, дитинства. – Всі вони ярмо на шиї козацтва! ». И коли герой довідається про бунт козаків у верхів’ях Дону проти Червоної Армії, він виступає на стороні бунтівників. Тепер він може боротися за те, що йому дорого, за те, що він любив і плекав все своє життя: «Начебто й не було за плечима днів пошуків правди, випробувань, переходів і важкої внутрішньої боротьби. Про що було думати? Навіщо металася душа, – у пошуках виходу, у дозволі протиріч? Життя здавалося глузливої, мудро – простій. Тепер йому вже здавалося, що споконвіку не було в ній такої правди, під крилом якої міг би погрітися всякий, і, до краю озлоблений, він думав: у кожного своя правда, своя борозна. За шматок хліба, за ділянку землі, за право на життя – завжди боролися люди й будуть боротися, поки світить їм сонце, поки тепла по жилах сочиться кров. Треба битися з тим, хто хоче відняти життя, право на неї; треба битися міцно, не гойдаючись, – як у стінці, – а розжарення ненависті, твердість дає боротьба!».

Революція здавалася порятунком для таких, як Мелехов, адже слова волі були написані на самих її прапорах! І, схоже, не було в житті Григорія більшого розчарування, чим реальність червоного табору, де панувало всі те ж безправ’я, а насильство над людською особистістю виявлялося головною зброєю в боротьбі за прийдешнє щастя. Перекреслюючи всі подання про чоловічу, лицарську честь на війні, за наказом Подтелкова захисники волі, як капусту, січуть шаблями взятих у полон, беззбройних. А спереду будуть ще й комісар Малкин, що витончено знущається над козаками в захопленій станиці, і бешкетування бійців Тираспольського загону хутори, що грабує, і козачок, що насилують. Та й самого Григорія Мелехова, тільки – но він повернеться додому, щоб залікувати рану і якось розібратися в сум’ятті думок, учорашні товариші стануть труїти, як дикого звіра, піднятого з лежання. Тому, коли займеться козачий заколот, здасться йому, що от, нарешті, і визначилося всі

Тим часом спереду виявилися тільки нові катастрофи й усе що тугіше загвинчуються лещата цієї самої «історичної необхідності», що б Григорій не вживав, і на які би розпачливі вчинки не наважувався, намагаючись вирватися з кільця! Чекає його спереду гірке прозріння в суті заколоту; ожила була надія, що можна якось заново «переграти життя», у кіннотах Будьонного обернеться ще однією ілюзією, що розвіялася. Але це тільки перепочинок. Кошовий з товаришами поганяє його далі – через фоминскую банду, через нові смерті, загибель самого дорого на землі істоти, милої Ксенії… І все – таки волею людини, породженого вільним, що не сгибались ні перед білими генералами, ні перед червоним терором, здійснить він останній свій зухвалий учинок, нехай і зовсім безрозсудний: хоч на годину повернеться до рідного куреня, на знайому донську кручу, що у цьому випадку «і впрямь народжує думка про край прірви. «От і всі»…

И коштує Григорій Мелехов над своїм обривом, тримає на руках тепло хлопчиська, що пригорнувся. Скільки протесту проти винищування живої людської особистості! От чим розплачуються за будь – які проекти переробки миру там, унизу, у народі, прості люди. Устати на захист всіх Мелехових на землі! І не в якій – небудь безликій їхній масі або «середньостатистичних одиницях» – Шолохов волав про кожному конкретному, неповторному, як Григорій Мелехов, що несе в собі багатство цілого космосу. Над сторінками «Тихого Дону» постійно пам’ятаєш, що писалося це саме в ті страшні 30 – е роки, коли сталинщина досягла найбільшого свого розгулу, кинула тисячі й тисячі Мелехових у катівні, виселила в Сибір і на Соловки, ламаючи останні опори проти «поголовної» колективізації, обрушила на село небувалий, мистецьки спланований голод. В «Тихому Доні» – передбачення й 1937 – го року, і планомірного «раскрестьянивания» села, і геноциду влади проти власного народу. Таким глобальним узагальненням характерна звучна в добутку проблема волі особистості

Хотілося б закінчити свої думки про свободу особи в наш час словами з Нобелівської мови М. А. Шолохова: «Я хотів би, щоб мої книги допомагали стати краще, стати чистіше душею, будити любов до людини, прагнення активно боротися за ідеали гуманізму й прогресу людства. Якщо мені це вдалося якоюсь мірою, я щасливий…».