Короткий зміст повести Куприна “Гранатовий браслет” – Куприн А

Короткий зміст повести

Згорток з невеликим ювелірним футляром на ім’я княгині Віри Миколаївни Шийної посильний передав через покоївку. Княгиня виговорила їй, але Даша сказала, що посильний відразу втік, а вона не зважувалася відірвати іменинницю від гостей

Усередині футляра виявився золотий, невисокої проби дутий браслет, покритий гранатами, серед яких розташовувався маленький зелений камінчик. Вкладене у футляр лист містив поздоровлення із днем ангела й прохання прийняти браслет, що належав ще прабабі. Зелений камінчик – це досить рідкий зелений гранат, що повідомляє дарунок провидіння й оберігає чоловіків від насильницької смерті. Закінчувався лист словами: «Ваш до смерті й після смерті покірний слуга Г. С. Ж.».

Віра взяла в руки браслет – усередині каменів зайнялися тривожні густо – червоні живі вогні. «Точно кров!» – подумала вона й повернулася у вітальню. Князь Василь Львович демонстрував у цей момент свій гумористичний домашній альбом, тільки що відкритий на «повісті» «Княгиня Віра й закоханий телеграфіст». «Краще не потрібно», – попросила вона. Але чоловік уже почав повний блискучого гумору коментар до власних малюнків. От дівиця, по ім’ю Віра, одержує листа з голубками, що цілуються, підписаним телеграфістом П. П. Ж. От молодий Вася Шеин повертає Вірі обручка: «Я не смію заважати твоєму щастю, і все – таки мій борг попередити тебе: телеграфісти звабливі, але підступні». А от Віра виходить заміж за гарного Васю Шеина, але телеграфіст продовжує переслідування. От він, переодягшись сажотрусом, проникає в будуар княгині Віри. От він надходить на їхню кухню посудницею. От нарешті він у божевільному будинку й т. д.

«Добродії, хто хоче чаю?» – запитала Віра. Після чаю гості стали роз’їжджатися. Старий генерал Аносов, якого Віра і її сестра Ганна кликали дідусем, попросив княгиню пояснити, що ж у розповіді князя правда

Г. С. Ж. (а не П. П. Ж.) почав переслідувати її листами за два роки до заміжжя. Очевидно, він постійно стежив за нею, знав, де вона бувала на вечорах, як була одягнена. Коли Віра, теж письмово, попросила його не турбувати її своїми переслідуваннями, він замовчав про любов і обмежився поздоровленнями по святах, як і сьогодні, у день її іменин

Старий помовчав, «…а – почім знати? – може бути, Верочка, твій життєвий шлях перетнула саме така любов, про яку марять жінки й на яку більше не здатні чоловіки». Після від’їзду гостей чоловік Віри і її брат Микола вирішили відшукати шанувальників і повернути браслет. На інший день вони вже знали адресу Г. С. Ж. Це виявилася людина років тридцяти – тридцяти п’яти. Він не заперечував нічого й визнавав непристойність свого поводження. Виявивши деяке розуміння й навіть співчуття в князі, він пояснив йому, що, на жаль, любить його дружину й ні висилку, ні в’язниця не вб’ють це почуття. Хіба що смерть. Він повинен зізнатися, що розтратив казенні гроші й змушений буде бігти з міста, так що вони про нього більше не почують

Назавтра в газеті Віра прочитала про самогубство чиновника контрольної палати Г. С. Желткова, а ввечері листоноша приніс його лист. Жовтків писав, що для нього все життя полягає тільки в ній, у Вірі Миколаївні. Це любов, которою Бог за щось винагородив його. Ідучи, він у захваті повторює: «Так святиться ім’я Твоє». Якщо вона згадає про нього, то нехай зіграє ре – мажорну частину бетховенської «Аппассионаты», він від душі дякує їй за те, що вона була єдиною його радістю в житті. Віра не могла не поїхати попрощатися із цією людиною. Чоловік цілком зрозумів неї порив

Особа лежавшего в труні було безтурботно, начебто він довідався глибоку таємницю; Віра підняла його голову, поклала під шию більшу червону троянду й поцілувала його в чоло. Вона зрозуміла, що любов, про яку мріє кожна жінка, пройшла повз неї. Повернувшись додому, вона застала тільки свою інститутську подругу, знамениту піаністку Женни Рейтер. «Зіграй для мене що – небудь», – попросила вона. І Женни (об чудо!) заграла ті місця «Аппассионаты», що вказав у листі Жовтків. Віра слухала, і в розумі її складалися слова, як би куплети, що закінчувалися молитвою: «Так святиться ім’я Твоє». «Що з тобою?» – запитала Женни, побачивши її сльози. «Ні, немає – він мене простив тепер. Всі добре», – відповіла Віра

Г. С. Жовтків (видимо, Георгій – «пан Ежий») – з’являється в розповіді лише ближче до кінця: «дуже блідий, з ніжною дівочою особою, із блакитними очами й упертим дитячим підборіддям з ямочкою посередине; років йому, мабуть, біля тридцяти, тридцяти п’яти». Поряд із княгинею Вірою може бути названий головним героєм розповіді. Зав’язка конфлікту – одержання княгинею Вірою 17 вересня, у день своїх іменин, листа, підписаного ініціалами «Г. С. Ж.», і гранатового браслета в червоному футлярі

Те був подарунок від незнайомого тоді Вірі Ж., що сім років тому закохався в неї, писав листа, потім на її прохання перестав турбувати, але зараз знову визнавався в любові. У листі Ж. пояснював, що стародавній, срібний ніколи браслет належав його бабці, потім всі камені були перенесені на новий, золотий. Ж. кається в тім, що колись «насмілювався писати дурні й зухвалі листи», і додає: «Тепер у мені залишилося тільки благоговіння, вічне преклоніння й рабська відданість». Чоловік Віри на іменинах розваги заради підносить історію любові телеграфіста П. П. Ж. (перекручене Г. С. Ж.) у комічному, стилізованому під бульварний роман виді. Інший гість, близький для родини людин, старий генерал Аносов висловлює припущення: «Може бути, це просто ненормальний малий, маніяк, а – почім знати? – може бути, твій життєвий шлях, Верочка, перетнула саме така любов, про яку марять жінки й на яку більше не здатні чоловіки».

Під впливом свого шурина чоловік Віри князь Василь Львович Шеин вирішує повернути браслет і припинити переписку. Ж. уразив Шеина при зустрічі своєю щирістю. Ж., випросивши дозвіл у Шеина, говорить по телефоні з Вірою, але вона теж просить припинити «цю історію». Шеин почуває, що є присутнім «при якійсь величезній трагедії душі». Коли він сповіщає про це Вірі, та пророкує, що Ж. уб’є себе. Пізніше з газети вона випадково довідалася про самогубство Ж., сославшегося у своїй передсмертній записці на розтрату казенних грошей. Увечері того ж дня вона одержує прощального листа від Ж. Любов до Віри він називає «величезним щастям», посланим йому Богом. Зізнається, що його «не цікавить у житті нічого: ні політика, ні наука, ні філософія, ні турбота про майбутнє щастя людей». Все життя полягає в любові до Віри: «Нехай я був смішний у Ваших очах і в очах Вашого брата. Ідучи, я в захваті говорю: «Так святиться ім’я Твоє». Князь Шеин зізнається: Ж. не був божевільним, сильно любив Віру й тому був приречений на смерть. Він дозволяє Вірі попрощатися з Ж. Дивлячись на покійного, вона «зрозуміла, що та любов, про яку мріє кожна жінка, пройшла повз неї». В особі мертвого Ж. вона помітила «глибоку важливість», «глибоку й солодку таємницю», «умиротворене вираження», що «вона бачила на масках великих страждальців – Пушкіна й Наполеона».

Будинку Віра застала знайому піаністку – Женни Рейтер, що зіграла їй саме те місце із другої сонати Бетховена, що здавалося Ж. самим зробленим – «Largo Appassionato». І ця музика стала звертанням до Віри загробним освідченням у коханні. Думки Віри про те, що «повз неї пройшла більша любов», збіглися з музикою, кожний «куплет» якої закінчується словами: «Так святиться ім’я Твоє». У самому кінці розповіді Віра вимовляє тільки їй зрозумілі слова: «Ні, немає – він мене простив тепер. Всі добре». У всіх героїв розповіді, не крім Ж., були реальні прототипи. Критика вказувала на зв’язок «Гранатового браслета» із прозою норвезького письменника Батога Гамсуна.