Короткий зміст Піднята цілина Шолохов М. А

По крайньому до степу провулку січневим вечором 1930 р. в’їхав у хутір Гремячий Балка верхівкової. У перехожих довідався дорогу до куреня Якова Лукича Острівного. Хазяїн, довідавшись приїжджого, оглянувся й зашептав: «Ваше благородіє! Откель вас?.. Пан осавул…» Це був колишній командир Острівного в першій світовій і громадянській війнах Половців. Повечерявши, стали тлумачити. Лукич уважався на хуторі першорядним хазяїном, людиною великого розуму й лисої обережності. Приїжджому став скаржитися: у двадцятому році повернувся до голих стін, все добро залишив у Чорного моря. Працював день і ніч. Нова влада в перший же рік вимела по продразверстке все зерно вчистую, а потім і рахунок втратив здачам – здавав і хліб, і м’ясо, і масло, і шкіру, і птаха, платив незліченно податків… Тепер – нова напасть. Приїхав з району якась людина й буде всіх сго – нять у колгосп. Наживав своїм горбом, а тепер віддай у загальний казан? «Боротися треба, братик», – пояснює Половців. І за його пропозицією Яків Лукич вступив в «Сполучник звільнення рідного Дону».

А та людина, про яке вони тлумачили, у минулому матрос, а потім слюсар Путиловского заводу Семен Давидов, приїхав у Гремячий проводити колективізацію. Спочатку провів збори гремяченского активу й бідноти. Присутні записалися в колгосп дружно й затвердили список кулаків: попавших у нього чекала конфіскація майна й виселення з житла. Під час обговорення кандидатури Тита Бородіна виникла затримка. Секретар хутірського осередку компартії Макар Нагульнов, у минулому червоний партизан, пояснив Давидову: Тит – колишній червоногвардієць, з бідноти. Але, повернувшись із війни, зубами вцепился в господарство. Працював по двадцяти годин у добу, обростив дикою вовною, придбав грижу – і почав багатіти, незважаючи на попередження й угоди чекати світової революції. Уговорщикам відповідав: «Я був нічим і став усім, за це й воював».

«Був партизанів – честь йому за це, кулаком зробився – роздавити», – відповів Давидов. Наступного дня, під сльози дітей, що виселяються, і жінок, пройшло розкуркулювання. Голова гремяченского сільради Андрій Разметнов спочатку навіть відмовився приймати в цьому участь, але був переконаний Давидовим.

Гремяченцы позажиточней у колгосп прагнули не все. Незадоволені владою таємно збиралися обговорити положення. Серед них минулого й середняки, і навіть дехто з бідноти. Микита Хопров, наприклад, якого шантажували тим, що він якийсь час був у каральному загоні білих. Але на речення Острівного брати участь у збройному повстанні Хопров відповів відмовою. Краще він сам на себе донесе. Так до речі, хто це живе в Лукича в мякиннике – чи не той «ваше благородіє», що і підбиває на заколот? Тої ж уночі Хопрова і його дружину вбили. Брали участь у цьому Островнов, Половців і син розкуркуленого, перший сільський красень і гармоніст Тимофій Рваний. Слідчому з району не вдалося роздобути нитки, що ведуть до розкриття вбивства.

Тиждень через загальні збори колгоспників затвердило головою колгоспу приїжджого Давидова, а завгоспом – Острівного. Колективізація в Гремячьем ішла важко: спочатку подчистую різали худобу, щоб не усуспільнювати його, потім укривали від здачі насінне зерно.

Партсекретарь Нагульнов розвівся з Лукерою через те, що прилюдно голосила по Тимофію Рваному,, що висилається, своєму коханому. А незабаром відома своєю легковажністю Лушка зустріла Давидова й сказала йому: «Ви подивитеся на мене, товариш Давидов… я жінка гарна, на любов дужо гожая…»

Половців і Яків Лукич повідомили однодумців із сусіднього хутора, що повстання призначене на післязавтра. Але ті, виявляється, змінили наміру, прочитавши статтю Сталіна «Запаморочення від успіхів». Думали, що дуриком усіх заганяти в колгосп – наказ центра. А Сталін заявив, що «можна сидіти й у своєї единоличности». Так що з місцевим начальством, що жорстко гнуло на колективізацію, вони поладять, «а загорнути противу всієї радянської влади» негоже. «Дурні, Богом прокляті!.. – кипів Половців. – Вони не розуміють, що ця стаття – мерзенний обман, маневр!» А в Гремячьем за тиждень після появи статті було подано біля ста заяв з виході з колгоспу. У тому числі й від удовою Марини Пояркової, «любушки» предсельсовета Андрія Разметнова. А півгодини через Марина самоособисто впрігшись у голоблі свого візка, легко відвезла борону й запашник знадвору бригади.

Відносини народу й влади знову загострилися. А отут ще приїхали підведення з хутора Ярского й пройшов слух, що за насінним зерном. І в Гремячьем спалахнув бунт: побили Давидова, сшибли замки з комор і стали самочинно розбирати зерно. Після придушення бунту Давидов пообіцяв до «тимчасово заблужденным» адміністративних мір не застосовувати.

ДО 15 травня колгосп у Гремячьем посівний план виконав. А до Давидова стала захаживать Лушка: газетки брала так цікавилася, чи не скучив по ній голова. Опір колишнього флотського було недовгим, і незабаром про їхній зв’язок довідалася вся станиця.

Островнов зустрів у лісі Тимофея, що втік з посилання, Рваного. Той велів передати Лукері, що чекає харчів. А будинку Лукича чекала неприємність незрівнянно більше горшая: повернувся Половців і разом зі своїм товаришем Лятьевским оселився в Островнова на таємне проживання.

Давидов, мучачись тим, що відносини з Лушкой підривають його авторитет, запропонував їй одружитися. Зненацька це привело до жорстокої сварки. У розлуці голова занудьгував, доручив справи Разметнову, а сам від’їхав у другу бригаду підсобляти піднімати пари. У бригаді постійно зубоскалили із приводу непомірної товщини стряпухи Дар’ї. Із приїздом Давидова з’явилася ще тема для грубуватих жартів – закоханість у нього юної Вари Харламовой. Сам же він, дивлячись у її палахкотливим рум’янцем особа, думав: «Адже я вдвічі старше тебе, поранений, некрасивий, щербатий… Немає… рости без мене, мила».

Якось перед сходом сонця до стана під’їхав верхівковий. Пожартував з Дар’єю, допоміг їй почистити картоплю, а потім велів будити Давидова. Це був новий секретар райкому Нестеренко. Він перевірив якість оранки, поговорив про колгоспні справи, у яких виявився досить знаючий, і покритикував голову за недогляди. Моряк і сам збирався на хутір: йому стало відомо, що напередодні ввечері в Макара стріляли.

У Гремячьем Разметнов виклав подробиці замаху: уночі Макар сидів у відкритого вікна зі своїм новоявленим приятелем жартівником і баляндрасником дідом Щукарем, «по ньому й урізали із гвинтівки». Ранком по гільзі визначили, що стріляла людина що не воювала: солдат із тридцяти кроків не промахнеться. Та й тікав стрілок так, що кінному не наздогнати. Постріл не заподіяв партійному секретареві ніяких каліцтв, але в нього відкрилася страшна нежить, чутний на весь хутір.

Давидов відправився на кузню оглядати відремонтований до сівби інвентар. Коваль, Іполит Шалий, у бесіді попередив голову, щоб кидав Лукеру, інакше теж одержить кулю в чоло. Лушка – Те не з ним одним вузли в’яже. І без того незрозуміло, чому Тимошка Рваний (а саме він виявився невдачливим стрільцем) стріляв у Макара, а не в Давидова.

Увечері Давидов розповів про розмову Макарові й Разметнову, запропонував повідомити в ГПУ. Макар рішуче став проти: коштує гэпэушнику з’явитися на хуторі, Тимофій відразу зникне. Макари середняки, і навіть дехто з бідноти. Микита Хопров, наприклад, якого шантажували тим, що він якийсь час був у каральному загоні білих. Але на речення Острівного брати участь у збройному повстанні Хопров відповів відмовою. Краще він сам на себе донесе. Так до речі, хто це живе в Лукича в мякиннике – чи не той «ваше благородіє», що і підбиває на заколот? Тої ж уночі Хопрова і його дружину вбили. Брали участь у цьому Островнов, По – ловцев і син розкуркуленого, перший сільський красень і гармоніст Тимофій Рваний. Слідчому з району не вдалося роздобути нитки, що ведуть до розкриття вбивства.

Тиждень через загальні збори колгоспників затвердило головою колгоспу приїжджого Давидова, а завгоспом – Острівного. Колективізація в Гремячьем ішла важко: спочатку подчистую різали худобу, щоб не усуспільнювати його, потім укривали від здачі насінне зерно.

Партсекретарь Нагульнов розвівся з Лукерою через те, що прилюдно голосила по Тимофію Рваному,, що висилається, своєму коханому. А незабаром відома своєю легковажністю Лушка зустріла Давидова й сказала йому: «Ви подивитеся на мене, товариш Давидов… я жінка гарна, на любов дужо гожая…»

Половців і Яків Лукич повідомили однодумців із сусіднього хутора, що повстання призначене на післязавтра. Але ті, виявляється, змінили наміру, прочитавши статтю Сталіна «Запаморочення від успіхів». Думали, що дуриком усіх заганяти в колгосп – наказ центра. А Сталін заявив, що «можна сидіти й у своєї единоличности». Так що з місцевим начальством, що жорстко гнуло на колективізацію, вони поладять, «а загорнути противу всієї радянської влади» не гоже. «Дурні, Богом прокляті!.. – кипів Половців. – Вони не розуміють, що ця стаття – мерзенний обман, маневр!» А в Гремячьем за тиждень після появи статті було подано біля ста заяв про вихід з колгоспу. У тому числі й від удовою Марини Пояркової, «любушки» предсельсовета Андрія Разметнова. А півгодини через Марина, самоособисто впрігшись у голоблі свого візка, легко відвезла борону й запашник знадвору бригади.

Відносини народу й влади знову загострилися. А отут ще приїхали підведення з хутора Ярского й пройшов слух, що за насінним зерном. І в Гремячьем спалахнув бунт: побили Давидова, сшибли замки з комор і стали самочинно розбирати зерно. Після придушення бунту Давидов пообіцяв до «тимчасово заблужденным» адміністративних мір не застосовувати.

ДО 15 травня колгосп у Гремячьем посівний план виконав. А до Давидова стала захаживать Лушка: газетки брала так цікавилася, чи не скучив по ній голова. Опір колишнього флотського було недовгим, і незабаром про їхній зв’язок довідалася вся станиця.

Островнов зустрів у лісі Тимофея, що втік з посилання, Рваного. Той велів передати Лукері, що чекає харчів. А будинку Лукича чекала неприємність незрівнянно більше горшая: повернувся Половців і разом зі своїм товаришем Лятьевским оселився в Островнова на таємне проживання.

Давидов, мучачись тим, що відносини з Лушкой підривають його авторитет, запропонував їй одружитися. Зненацька це привело до жорстокої сварки. У розлуці голова занудьгував, доручив справи Раз – Метнову, а сам від’їхав у другу бригаду підсобляти піднімати пари. У бригаді постійно зубоскалили із приводу непомірної товщини стряпухи Дар’ї. Із приїздом Давидова з’явилася ще тема для грубуватих жартів – закоханість у нього юної Вари Харламовой. Сам же він, дивлячись у її палахкотливим рум’янцем особа, думав: «Адже я вдвічі старше тебе, поранений, некрасивий, щербатий… Немає… рости без мене, мила».

Якось перед сходом сонця до стана під’їхав верхівковий. Пожартував з Дар’єю, допоміг їй почистити картоплю, а потім велів будити Давидова. Це був новий секретар райкому Нестеренко. Він перевірив якість оранки, поговорив про колгоспні справи, у яких виявився досить знаючий, і покритикував голову за недогляди. Моряк і сам збирався на хутір: йому стало відомо, що напередодні ввечері в Макара стріляли.

У Гремячьем Разметнов виклав подробиці замаху: уночі Макар сидів у відкритого вікна зі своїм новоявленим приятелем жартівником і баляндрасником дідом Щукарем, «по ньому й урізали із гвинтівки». Ранком по гільзі визначили, що стріляла людина що не воювала: солдат із тридцяти кроків не промахнеться. Та й тікав стрілок так, що кінному не наздогнати. Постріл не заподіяв партійному секретареві ніяких каліцтв, але в нього відкрилася страшна нежить, чутний на весь хутір.

Давидов відправився на кузню оглядати відремонтований до сівби інвентар. Коваль, Іполит Шалий, у бесіді попередив голову, щоб кидав Лукеру, інакше теж одержить кулю в чоло. Лушка – Те не з ним одним вузли в’яже. І без того незрозуміло, чому Тимошка Рваний (а саме він виявився невдачливим стрільцем) стріляв у Макара, а не в Давидова.

Увечері Давидов розповів про розмову Макарові й Разметнову, запропонував повідомити в ГПУ. Макар рішуче став проти: коштує гэпэушнику з’явитися на хуторі, Тимофій відразу зникне. Макар самоособисто влаштував засідку в будинку своєї «предбывшей» дружини (Лушку на цей час посадили під замок) і на третю добу вбив Тимофея, що з’явився, з першого пострілу. Лукері дав можливість попрощатися з убитим і відпустив.

У Гремячьем тим часом з’явилися нові люди: два ражих заготівники худоби. Але Разметнов затримав їх, помітивши, що й ручки в приїжджих білі, і особи не сільські. Отут «заготівники» пред’явили документи співробітників крайового керування ОГПУ й розповіли, що шукають небезпечного ворога, осавула білої армії Половцева, і професійне чуття підказує їм, що він ховається в Гремячьем.

Після чергових партзборів Давидова підкараулила Варячи, щоб сказати: мати хоче видати її заміж, сама ж вона любить його, дурня сліпого. Давидов після безсонних роздумів вирішив восени на ній женитися. А поки відправив учитися на агронома.

Через два дні на дорозі були вбиті два заготівники. Разметнов, Нагульнов і Давидов відразу ж установили спостереження за будинками тих, у кого купували худобу. Стеження вивело додому Острівного. План захоплення запропонував Макар: вони з Давидовим уриваються у двері, а Андрій заляже у дворі під вікном. Двері їм після недовгих переговорів відкрив сам хазяїн. Макар ударом ноги вибив замкнену на засувку двері, але вистрілити не встиг. Біля порога полыхнул вибух ручної гранати, а слідом загримів кулемет. Нагульнов, знівечений оскол – ками, загинув миттєво, а Давидов, що потрапив під кулеметну чергу, умер на наступну ніч.

…От і відспівали донські солов’ї Давидову й Нагульнову, отшептала їм пшениця, що поспіває, отзвенела по каменях безіменна річка…

В убитому Разметновым людині співробітники ОГПУ пізнали Лятьевского. Половцева взяли через три тижні недалеко від Ташкента. Після цього по краї широкою хвилею прокотилися арешти. Усього було знешкоджено більше шістисот учасників змови