«Прощання із запеклої» Валентина Распутіна (Досвід рецензії) – Распутін Валентин

(1 варіант)

Валентин Григорович Распутін народився в 1937 році в селищі Усть – Уда, що стоїть на Ангарі, майже на полпути між Іркутськом і Братськом. Після школи в 1959 році закінчив історико – філологічне відділення Іркутського університету, потім зайнявся журналістикою. Перші нариси й розповіді Распутіна були написані в підсумку кореспондентської роботи, поїздок по близької його серцю Сибіру; у них відклалися спостереження й враження, які стали опорою для міркувань письменника про долю рідного краю. Распутін любить батьківщину. Він не уявляє собі життя без Сибіру, без цих тріскучих морозів, без цього сліпучого ока сонця. Саме тому у своїх добутках письменник розкриває тайгову романтику, єдність людей із природою, зображує характери, що заворожують своєю силою, первозданністю, природністю. Такі характери Распутін відкрив у сибірських селищах. На матеріалі сибірського села написані такі повісті, як «Останній строк» (1970), «Гроші для Марії» (1967), «Нагору й долілиць за течією». Тут автор піднімає високі моральні проблеми добра й справедливості, чуйності й щедрості людського серця, чистоти й відвертості у відносинах між людьми. Однак Распутіна цікавила не тільки особистість із її духовним миром, але й майбутнє цієї особистості. І я б хотіла розповісти саме про такий добуток, у якому ставиться проблема буття людини на Землі, проблема життя поколінь, які, переміняючи один одного, не повинні втратити зв’язку. Це повість «Прощання із Запеклої». Хотілося б помітити, що Распутін спробував повернути інтерес до стародавнього російського оповідальному жанр^ – повести

«Прощання із Запеклої» – своєрідна драма народного життя – була написана в 1976 році. Тут мова йде про людську пам’ять і вірність роду своєму

Дія повести відбувається в селі Матера, що от – от повинна загинути: на ріці зводять греблю для будівлі електростанції, тому «вода по ріці й річкам підніметься й розіллється, затопить… » звичайно, Матеру. Доля села вирішена. Молодь без роздумів їде в місто. У нового покоління немає тяги до землі, до Батьківщини, вона все прагне «перейти на нове життя». Безумовно, те, що життя – це постійний рух, зміна, що не можна залишатися нерухомо на одному місці сторіччя, що прогрес необхідний. Але люди, що вступили в епоху НТР, не повинні втрачати зв’язки зі своїми коріннями, руйнувати й забувати вікові традиції, перекреслювати тисячі років історії, на помилках якої їм би випливало вчитися, а не робити свої, іноді непоправні

Всіх героїв повести умовно можна розділити на «батьків» і «дітей». «Батьки» – це люди, для яких розрив із землею смертельний, вони виросли на ній і любов до неї вбрали з молоком матері. Це й Богодул, і дід Єгор, і Настасья, і Сима, і Катерина.

«Діти» – це та молодь, що так легко залишила напризволяще село, село з історією в триста років. Це й Андрій, і Петруха, і Клавка Стригунова. Як ми знаємо, погляди «батьків» різко відрізняються від поглядів «дітей», тому конфлікт між ними вічний і неминучий. І якщо в романі Тургенєва «Батьки й діти» правда була на боці «дітей», на стороні нового покоління, що прагнуло викорінити морально, що розкладається дворянство, то в повісті «Прощання із Запеклої» ситуація зовсім протилежна: молодь губить те єдине, що уможливлює збереження життя на землі (звичаї, традиції, національних корінь).

Головний ідейний персонаж повести – баба Дар’я. Це та людина, що до кінця життя, до останньої її мінути залишилася відданий своїй батьківщині, Дар’я формулює головну думку добутку, що сам автор хоче донести до читача: «Правда в пам’яті. У кого немає пам’яті, у того немає життя». Ця жінка є якоюсь охоронницею вічності. Дар’я – щирий національний характер. Письменникові найближчі думки цієї милої бабусі. Распутін наділяє її лише позитивними рисами, простій і невигадлива мова. Треба сказати, що всі старожили Матеры описані автором з теплотою. Як мистецьки зображує Распутін сцени розставання людей із селом. Прочитаємо ще раз, як знову й знову відкладають свій від’їзд Єгор і Настасья, як не хочуть їхати вони з рідної сторони, як запекло бореться Богодул за збереження цвинтаря, адже воно свято для жителів Матеры: «…А баби до останньої ночі плазували по цвинтарі, устромляли назад хрести, установлювали тумбочки».

Все це зайвий раз доводить те, що відривати народ від землі, від його корінь не можна, що такі дії можна прирівняти до жорстокого вбивства. Автор дуже глибоко осмислив проблему, що встала перед суспільством в епоху НТР, – проблему втрати національної культури. Із всієї повісті зрозуміло, що ця тема хвилювала Распутіна й була актуальна й у нього на батьківщині: недарма він розташовує Матеру на березі Ангари, Матера – символ життя. Так, її затопило, але пам’ять про неї залишилася, вона буде жити вічно.

(2 варіант)

Валентин Григорович Распутін народився в 1937 році в селі Усть – Уда Іркутської області. Перші збірники розповідей і нарисів Распутіна були надруковані в 1965 – 1967 роках: «Василь і Василиса». Популярність йому принесла повість «Гроші для Марія». Здавалося б, описана звичайна ситуація недостачі, що обернулася трагедією для Марії. Однак проблематика роману глибше: розкриття нового явища в селі – активізація грошей. Автора захоплювали характери своєю природністю, внутрішньою красою. Такі характери він відкрив у сибірському селі Новий зміст знайшов свою форму в повістях: «Останній строк» (1970), «Живи й помни» (1974), «Прощання із Запеклої», глави із книги «Сибір, Сибір…» ( 90 – е).

Зовсім реальні ситуації й характери старого й нового села стали приводом для філософських міркувань автора про проблеми буття: про життя й смерть, вірності й зрадництві, про подяку й пам’ять. «Прощання із Запеклої» – продовження драми народного життя у філолофсько – моральному аспекті. Сюжет добутку – історія затоплення острова з однойменною назвою. Люди представлені в момент розставання із землею. Однак цей окремий випадок – тільки основа для авторських міркувань

«Прощання із Запеклої» – узагальнено – символічна за змістом драма, у якій мова йде про людську пам’ять, вірність своєму роду. Головна героїня – Дар’я. Однієї з основних рис її характеру є почуття збереження пам’яті, відповідальності перед предками. Те ж питання, звернений до себе й дітям, до минулим і майбутнім поколінням, поставлений ще Ганною Степанівною («Останній строк»), тепер з новою силою звучить і в мовах Дар’ї, та й у всьому змісті добутку: «И хто знає правду про людину: Що повинен почувати людина, заради якого жили багато поколінь? Нічого він не почуває. Нічого не розуміє». Дар’я знаходить головну частину відповіді: «Правда в пам’яті. У кого немає пам’яті, у того немає життя». У повісті описаний конфлікт «батьків і дітей», оскільки моральному будинку Дар’ї протипоставлена позиція онука Андрія, натхненного всім новим, прогресивним. Повість виконана символіки: у Матере ми вгадуємо символ життя, а можливо, нашу землю; у Дар’ї – охоронницю цього життя, мати, вустами якої говорить сама істина. Ця повість – своєрідне попередження про небезпеку, що загрожує матері – землі, «подібно острову», що загубився «у космічному океані». У повісті багато інших символічних образів: символічний образ хати, що Дар’я обряджає перед спаленням; туман, що ховає острів. І, лише відволікаючись від реальної конкретності змісту, стає зрозуміла рішучість Дар’ї і її подруг не розставатися із Запеклої (землею) і розділити її долю. У цілому повести властива гостра публицистичность, висока толстовська повчальність, апокалиптичность світосприймання. Звучання центральної теми несе в собі високу біблійну трагічність. У критику оспаривался фінал повести, заперечення викликала концепція добутку, що вступає в протиріччя з ідеями прогресу

Звичайно, зміст добутку і його фінал складні для сприйняття, а тому є підстави для різних інтерпретацій. І проте неможливо ототожнювати автора і його героїв, авторську позицію з думками й ідеями, які відбивають героїні. Відповідаючи на запитання про те, які герої його, як письменника, залучають, В. Распутін помітив: «…Більше Дар’я. Для письменника немає й не може бути людини кінченого. Ми повинні судити або виправдувати. Або – Або… намагайтеся зрозуміти, осягти душу людську. Поки жива людина, яким би поганим він не був, є надія, що крапка в його долі не поставлена». Таким чином, «Прощання із Запеклої» – добуток про долю сибірського села, про селян. Серед особливостей распутинской прози можна відзначити повернення до «непримітного, героєві, прагнення автора перенести увага від дослідження характеру героя до дослідження історичної долі селянства. У його повістях поетичною багатозначністю й символістикою наповнюються поняття – образи будинку, землі. Ці образи закономірно можуть своє місце в ряді знайдених російською літературою художніх асоціацій

(3 варіант)

Переглядаючи життєвий і творчий шлях Валентина Григоровича Распутіна, випробовуєш особливе, захоплююче почуття на тих етапах його життя, де відбувається чудесне перетворення сільського хлопчика у великого письменника: от тільки він був школярем, як всі, студентом, яких кілька мільйонів, журналістом, що починає письменником, і їх так багато, от він уже випустив першу тоненьку книжечку нарисів, а потім і розповідей у провінційному видавництві – і такі тисячі, але от він публікує «Гроші для Марії», «Останній строк», потім «Живи й помни», «Прощання із Запеклої» – і величезний успіх, Державна премія, всесоюзна й світова популярність. Він уже єдиний у своєму роді письменник і людина, всіма замічений, прочитаний, обговорений, переведений на десятки мов мира

Щоб написати таку глибинну по змісту книгу, як «Прощання із Запеклої», потрібна, звичайно, не тільки талановитість письменника, чуйність художника, завзята старанність у роботі, але й глибоко особиста ураженість тим конкретним сюжетом, що ляже в основу творчої роботи письменника. Ця остання умова лежить у Распутіна на поверхні. Село його дитинства Атамановка сама виявилися на дні Братнього морячи

Письменник дуже любив своє село, та і як не любити свою батьківщину, місце, де ти народився. Любов до «малого» батьківщині – це однаково що любов до матері. Мати виховує дитини, а природа вирощує. Адже саме матінка – земля годує, напуває. Краса її лугів, полів, лісів виховує найкращі якості душі людської. Так хіба можна відірвати сина від матері, тим більше такий гарної? Звичайно, це протиприродно.

Красу краю, зачарування природи ми можемо оцінити, виходячи зі спогадів самого Валентина Распутіна: «Ледь навчившись ходити, ми шкутильгали до ріки й закидали в неї вудки, ще не окрепнув, тяглися в тайгу, що починалася відразу за селом, збирали ягоду й гриби, з малого років сідали в човен і самостійно бралися за весла, щоб гребти до островів, де косили сіно, а потім знову йшли в ліс – більше наших радостей і наших занять був зв’язок з рікою й тайгою. Це була вона, відома всьому світлу ріка, про яку складалися вічні легенди й пісні, єдина дочка Байкалу, про дивну красу й поезію якої я зберігаю самі чисті й святі спогади».

Схильність Распутіна до глибинного споглядання природи, здатність почувати навколишній світ, безсумнівно, черпається з досвіду спілкування із природою у вибрані моменти проникливого з нею контакту. Всю цю незвичайну красу первозданної природи й надзвичайний смуток при розставанні з нею відбиває Распутін у повісті «Прощання із Запеклої». Распутинское «Прощання із Запеклої» одночасно й ідейний гребінь і підсумок цілого напрямку нашої літератури шістдесятих – сімдесятих років

Повість «Прощання із Запеклої» не випадково починається зі слів: «И знову…» Це не просто опис якоїсь конкретної весни, а узагальнюючий погляд на те, що «бувало багато разів», усередині чого завжди перебувала Матера; знову льодохід, зелень, повернення птахів, перші дощі, початок сівби

Очами Дар’ї робить Распутін огляд острова, його природного ландшафту. «Від краю до краю, від берега до берега вистачало в ній і роздолля, і багатства, і краси, і дикості, і всякої тварини по парі – усього, відділившись від материка, тримала вона в статку – чи не тому й назвалася славетним ім’ям Матера».

Село, що живе на цьому острові, побачило на своєму столітті багато чого. Знала війну, повінь, і пожежа, і голод, і розбій. Була в селі й церківка, як ведеться, на високому чистому місці, добре видна видали з тої й з інший протоки. Зле – Бідно жило село, відділена від зовнішнього миру швидкоплинною водою Ангари. Тут росли дітлахи, гуляли молоді, доживали своє століття старі

Але от страшна звістка затрясла мирне сільце: гідроелектростанція, що будувалася поблизу, незабаром затопить село Матера. Будь – яка розмова, про що б він не був, у який би час не перекидався кого б не мітив, кінчався він завжди одним: підступаючим затопленням Матеры й швидким переїздом

Звичайно, влади подбали про жителів і виділили кожній родині будинок у новому селищі міського типу й незабаром усе повинні були переселитися. Але чи хотіли переїжджати жителі? На це питання кожний відповідав по – різному.

Одні минулого раді майбутній зміні обстановки й не приховували этого. Клавка Стригунова так і говорила: «Давно треба було утопити. Живим не пахнуть… не люди, а клопи так таргани. Знайшли де жити – серед води… як жаби».

Звичайно, здебільшого молодь була рада переселенню, адже не було в них за плечима того років життя на острові Матера, як, наприклад, у старшого покоління

Сама стара в селі – бабуся Дар’я. Характер бачення Дар’ї вражає рідкою конкретністю й точністю, вона справжній «філософ», зі своєю глибоко оригінальною світоглядною інтуїцією й системою цінностей

Ти не просто людина, що творить себе з нуля або якого з того ж нуля формує життя, ти – син або дочка, більша частина тебе йде в минуле, у предків, вони дали тобі все: саме існування, залишили в спадщину навички, уміння, засоби. Таке внутрішнє, що не вилучається відчуття Дар’ї. Звідси і її глибоко особиста тема відповідальності перед померлими. Тому переселення для неї смерті подібно.

Часто з Дар’єю проводить час Настасья, а також Сима з онуком Колій, що «дивився на бабів з якимсь недитячим, гірким і лагідним розумінням». Заходив і Богодул, «ступаючи повільно й широко, важкої, навалистой ходою, згинаючись у спині й задираючи більшу кошлату голову, у якій горобці цілком могли влаштовувати гнізда». Баби Богодула любили. Невідомо, чим він їх причаровував, чим брав, але тільки заявлявся він на поріг до тої ж Дар’ї, вона кидала будь – яку роботу й кидалася до нього зустрічати, привечать.

Вони звикли друг до друга, любили бувати разом. Безумовно, для них життя вдалині друг від друга не представляє інтересу. Крім того, вони занадто любили свою Матеру. «Отут все знакомо, обжито, уторовано, отут навіть і смерть серед своїх бачилася власними очами ясно й просто – як оплачуть, куди віднесуть, з ким поруч покладуть».

(4 варіант)

В 1987 році у видавництві «Художня література» вийшла книга Валентина Распутіна, у яку ввійшли його повісті й розповіді

Своє покликання Распутін визначив так: «Коли потрібно стояти за совість, за правду, Література йде туди, де потрібно. Письменник – це не просто професійне, а усе більше суспільне поняття, і від цивільних проблем йому не піти. Література давно, а останнім часом особливо, добровільно взяла на себе обов’язку суспільної думки». Саме суспільним проблемам він і присвятив свої добутку

Я прочитала всю книгу, але розповісти хочу про найбільш понравившейся мене повести «Прощання із Запеклої». Цей добуток присвячений моральним проблемам у сучасному селі

Сюжет повести взятий з життя самого письменника. І це легко вгадується при читанні. Матеру чекає доля Атамановки – рідного села письменника, що перебувала в зоні затоплення, коли будувалася Братня ГЭС.

И от острів, ім’я якого срослось із землею, повинен піти під воду. А це, як не виряджай – смерть, перед особою якої розкривається людина, його щира суть. Затоплення села й пов’язаний із цим переїзд для когось трагедія, а для когось дрібниця. Трагедія для бабусь, що прожили все життя на цій землі, тих, що зібралися тут і вмирати. Баби й самі розуміють, що відхід з острова Неминучий, але їх тривожить, як легко люди прощаються з рідними місцями, як безцеремонні з могилками, за яких вікове життя села й пам’ять про збіглий

Самі мири, у яких живуть бабусі й молоді, дуже не схожі. Молодому хлопцеві, що приїхав спалювати село, незрозуміло, навіщо бабі треба забирати хату, що однаково спалять, тоді як для неї це цілий ритуал і устояна звичка. Читаючи повість, я почувала, як переживає автор, як небайдуже йому все що відбувається. Але він не шукає прав або винуватих, не очорняє одних і не підфарбовує інших, а правда сама знаходить кожному місце в читацькому серці

Головна тема цієї повісті – моральне спустошення, що почалося, людей. Губляться такі поняття, як совість і правда. Люди забувають про святині, про історію свого народу, що передавалася з покоління в покоління. І тільки кістяк села зміг зберегти цей особливий мир. Саме так їм ми зобов’язані збереженням культури, якою пишався. Мова Распутіна – це точність і ясність виражень, а сама головне – простота, що допомогла письменникові у відтворенні справді народного життя

Для повної гостроти сприйняття твору Распутін використовує ліричні відступи, у яких показує зв’язок між людьми й природою. Бабусі – кістяк села – рівняються з «царським Лиственем», що не піддався руці руйнівників і залишився гинути разом з островом. А молодий ліс згоряє дотла, не залишивши й сліду, як і молоді, що виїхали з Матеры. І звичайно, якщо для людей святе місце – цвинтар, те й у Матеры існує свій святий дух, що оберігає острів, – «хазяїн Матеры».

У цій повісті знайшли подальший розвиток і висвітлення проблеми, яким присвячені перші твори Распутіна: еволюція подань про матеріальні цінності, перелом у духовному житті людства

Тема «Матеры» ще не закрита. І я думаю, що вона досить довго буде залишатися актуальної. Але вона вже має своє продовження в інших повістях і розповідях Распутіна, та й не тільки в нього. Матеріалу для цього досить, але хотілося б, щоб добутку одержували відгук у серцях читачів і впливали на прийняття рішень

Зі зміною способу життя змінилися вдачі, а зі зміною вдач – усе тривожніше за людину. Стара мудрість говорить: не плачте про померлому – плачте об потерявшем душу й совість. Самий головний висновок, якому можна зробити, прочитавши цю повість, полягає в тім, що потрібно берегти не тільки свою душу, але й зберігати духовні цінності народу