Образ революційної епохи в поемі Блоку «Дванадцять» – Блок Олександр

Страшний 1918 рік. За чотирма року війни, Лютнева революція, Жовтневий переворот і прихід до влади більшовиків. Творча інтелігенція, до якої належав Олександр Блок, всі ці події сприймала як національну трагедію, як загибель російської землі. На цьому тлі явним контрастом пролунала блоковская поема, многим його сучасникам вона здалася не тільки несподіваної, але навіть блюзнірської. Як міг співак Прекрасної Дами створити вірші про толстомордой Катю? Як міг поет, що присвятив проникливі ліричні вірші Росії, написати в страшні для неї дні слова: « Пальнемо – Ка кулею у Святу Русь?» Питання ці були поставлені після першої публікації поеми «Дванадцять» у газеті «Прапор праці». Але й сьогодні, через майже 80 років, ці питання знову встають перед нами, ми вдивляємося в минуле, намагаючись зрозуміти сьогодення й угадати майбутнє, зрозуміти позицію поета, що продиктувала йому рядка цього вірша

«Епіграф сторіччя» – так називають блоковскую поему дослідники сучасності, пропонуючи різні варіанти її прочитання. В останні роки літературознавці часом намагаються прочитати вірш «від противного» і довести, що це сатиричне зображення революції, а Христос – це насправді Антихрист. Однак чи не так це?

Напевно, треба згадати, що А. Блок попереджав: не слід переоцінювати значення політичних мотивів «Дванадцяти». Поема має більше широкий зміст. У центрі добутку – зіткнення стихій: природи музики й стихії соціальної. Адже дія поеми відбувається не стільки в Петрограді 1918 року, скільки, як пише поет, «на всьому божому світлі». Іде розгул стихійних сил природи, а для поета – романтика це ще й символ, що протистоїть найстрашнішому – обивательському спокою й затишку. Ще в циклі «Ямби» (1907 – 1914) Блок писав: «Немає! Краще сгинуть у холоднечі лютої! Затишку немає. Спокою ні». Тому і його душі так співзвучна стихія природи, що передана безліччю образів: вітер, сніг, хуртовина й пурга. У цьому розгулі стихій, крізь виття вітру й пурги А. Блок почуло музику революції, у статті «Інтелігенція й Революція» він призивав: «Всім тілом, всім серцем, всією свідомістю – слухайте Революцію».

Багатоголосся російської революції відбилося в ритміці поеми – вона вся побудована на зміні музично – поетичних мелодій. Серед них і бойовий марш, і побутова розмова, і стародавній романс, і частівка (відомо, що А. Блок почав писати поему з його рядків, що вразили, «Уж я ножичком полосну – полосну»). І за всім цим багатоголоссям, дисгармонією поетові все – таки чується потужний музичний напір, чіткий ритм руху, яким закінчується поема

Стихійна в ній і любов. Це темна пристрасть із чорними хмільними нічками, з фатальною зрадою й безглуздою загибеллю Катьки, що вбивають, цілячись у Ваньку, і ніхто не кається в цьому вбивстві. Навіть Петруха, присоромлений своїми товаришами, відчуває недоречність своїх страждань: «Він голівку підкидає, він знову повеселів».

А. Блок дуже точно відчув те страшне, що ввійшло в нове життя: повне знецінювання людського життя, що не охороняє більше ніякий закон (нікому навіть не спадає на думку, що за вбивство треба відповідати перед законом). Адже моральні поняття знецінилися. Недарма після загибелі героїні починається повна вакханалія, тепер усе дозволено: «Замикайте етажи, нині будуть грабежі! відмикайте льоху – гуляє нині голота!»

Не в змозі удержати від темних, страшних проявів людської душі й віра в Бога. Вона теж загублена, і Дванадцять, які пішли «у червоній гвардії служити», самі це розуміють: «Петька! Агов, не забріхуйся! від чого тебе упас золотий іконостас?.. Алі руки не в крові через Катькиной любові?» Але вбивство діється не тільки через любов – у ньому з’явилася й інша стихія, стихія соціальна: у розгулі, у розбої – бунт «голоти». Ці люди не просто бушують, вони прийшли до влади й уже обвинувачують Ваньку в тім, що він «буржуй». Вони прагнуть знищити старий мир: «Ми на горі всім буржуям світову пожежу роздуємо…»

И от отут виникає саме складне питання. Як міг А. Блок прославити цей розбій і розгул, це знищення, у тому числі й знищення культури, у якій він виріс і носієм якої був він сам? Багато чого в позиції А. Блоку може прояснити те, що поет, будучи завжди далеким від політики, був вихований у традиціях російської інтелігентської культури XIX століття із властивими їй ідеями «народопоклонства» і відчуттям провини інтелігенції перед народом. Тому розгул революційної стихії, що здобував часом такі виродливі риси, як, наприклад, згадані поетом разгромы винних льохів, грабежі, убивства, знищення панських садиб зі столітніми парками, поет сприймав як народну відплату, у тому числі й інтелігенції за гріхи її батьків. Потерявшая моральні орієнтири, охоплена шквалом темних страстей і вседозволеністю – такої з’являється Росія в поемі «Дванадцять».

У тім страшному й жорстокому, через що має бути їй пройти, А. Блоку бачиться не тільки відплата, але й занурення в пекло, у пекло. Але в цьому Блок бачить очищення Росії. Вона повинна минути це страшне й, поринувши на саме дно, піднестися кнебу.

Саме тому виникає самий загадковий образ у поемі – образ, що з’являється у фіналі, Христос. Про фінал і образ Христа написано нескінченно багато. У дослідженнях минулих років звучало вільне або мимовільне прагнення пояснити появу Христа в чи поемі не випадковістю, недорозумінням поетом того, хто повинен бути поперед червоногвардійців. Сьогодні вже немає потреби доводити закономірність настільки несподіваного фіналу. Та й предугадывается образ Христа в добутку із самого початку – з назви: для тодішнього читача, вихованого в традиціях християнської культури, що изучали в школі Закон Божий, число дванадцять було символічним: дванадцять апостолів, учнів Христа. Весь шлях, яким ідуть герої блоковской поеми – це шлях з безодні до воскресіння, від хаосу до гармонії. Не випадково Христос іде шляхом «над хуртовинним», а в поетичній лексиці після навмисно знижених, брутальних слів з’являються прекрасні й традиційні для Блоку:

Ніжною ходою надхуртовинної,

Сніжним розсипом перлової,

У білому віночку із троянд

Спереду – Ісус Христос

От так піднесено й мелодійно завершується поетичний «епіграф сторіччя». І в ньому, безсумнівно, віра Блоку в прийдешнє воскресіння Росії й перемогу людського в людині. Поет пророчо нагадує про те, що, не маючи високих моральних ідеалів, не можна силою встановити світову справедливість на крові, насильстві й стражданнях людей