Невольнича поезія Т. Шевченка, цикл «В казематі»
Тараса Шевченка без перебільшення можна вважати генієм українського народу і світової літератури. Людина, яка мала палке серце, беззаперечний літературний дар, розуміння людей та їх психології, гостре відчуття справедливості і щиру любов до свого народу і країни... Така людина напевно варта якнайкращої долі і прижиттєвого визнання. Але в житті буває по-іншому. Довгі роки Т. Шевченко страждав у засланні, де йому було заборонено навіть писати і малювати. Проте палке слово поета проростало не тільки крізь адміністративні заборони, але й крізь жахіття ув'язнення!
Поезія часів заслання — це насамперед цикл поезій «В казематі». Мене по-справжньому шокувало одне із зізнань ліричного героя: він радіє, що він сирота, бо через його арешт не страждають рідні йому люди! Вдуматися тільки: людина радіє, що немає рідних! І це не лицемірство і не позування, це природна реакція на те становище, у якому опинився поет. Не можна не дивуватися з того становища — насамперед психологічного, — до якого доводили українських митців та простих людей упродовж нашої багатостраждальної історії. Хіба хтось із нас може собі уявити таку ситуацію, у якій він радів би своєму сирітству?! А часи Голодомору... Коли доведені до божевілля люди їли одне одного... Чи ми можемо уявити себе на їхньому місці? Звісно, ні! Але ж це були звичайні люди, психічно здорові, які, опинившись у такому становищі, божеволіли, але не зраджували своєї землі і своїх переконань!
Поезії з цього циклу перейняті сумом і самотністю, навіть приреченість та розпач часом проглядають крізь рядки. Можливо, заслання зламало поета, покріпачило його дух? У жодному разі. Прямим свідченням безсмертя сили духу Кобзаря здається мені вірш «Садок вишневий коло хати». Така з дитинства відома поезія. Та коли б усі читачі знали, за яких умов вона була написана... Навіть у холодному та сірому казематі Т. Шевченко не втрачає духовного зв'язку зі своєю Батьківщиною, якогось по-справжньому містичного зв'язку. Він пише твір про прекрасну природу рідного краю, який далеко від нього. Хоча навряд чи правильно буде говорити, що Україна була далеко. Чи міг би Тарас Шевченко створити таку поезію, не маючи України зовсім близько — у своєму серці?..
Інша не менш відома поезія цього періоду — «Мені однаково...» Цей твір викликає у мене справжнє захоплення, бо не кожна людина може ставити долю своєї країни вище за свою особисту. Ліричний герой цілком щиро говорить про свою байдужість до власної долі, до своєї прижиттєвої та посмертної слави, аби тільки його народ був щасливим. Він переймається не своїм життям, а загрозою, що нависає над рідною землею в образі «злих людей», «лукавих»... Насправді, коли згадувати історичні події пошевченківських часів і аж до сьогодні, пересторога поета не видається такою вже безпідставною.
Поезія періоду заслання, цикл «В казематі» — свідчення непростих часів з життя Т. Шевченка, але водночас і свідчення незламності його духу, незгасної любові до України і віри в її майбутнє.
Поезія часів заслання — це насамперед цикл поезій «В казематі». Мене по-справжньому шокувало одне із зізнань ліричного героя: він радіє, що він сирота, бо через його арешт не страждають рідні йому люди! Вдуматися тільки: людина радіє, що немає рідних! І це не лицемірство і не позування, це природна реакція на те становище, у якому опинився поет. Не можна не дивуватися з того становища — насамперед психологічного, — до якого доводили українських митців та простих людей упродовж нашої багатостраждальної історії. Хіба хтось із нас може собі уявити таку ситуацію, у якій він радів би своєму сирітству?! А часи Голодомору... Коли доведені до божевілля люди їли одне одного... Чи ми можемо уявити себе на їхньому місці? Звісно, ні! Але ж це були звичайні люди, психічно здорові, які, опинившись у такому становищі, божеволіли, але не зраджували своєї землі і своїх переконань!
Поезії з цього циклу перейняті сумом і самотністю, навіть приреченість та розпач часом проглядають крізь рядки. Можливо, заслання зламало поета, покріпачило його дух? У жодному разі. Прямим свідченням безсмертя сили духу Кобзаря здається мені вірш «Садок вишневий коло хати». Така з дитинства відома поезія. Та коли б усі читачі знали, за яких умов вона була написана... Навіть у холодному та сірому казематі Т. Шевченко не втрачає духовного зв'язку зі своєю Батьківщиною, якогось по-справжньому містичного зв'язку. Він пише твір про прекрасну природу рідного краю, який далеко від нього. Хоча навряд чи правильно буде говорити, що Україна була далеко. Чи міг би Тарас Шевченко створити таку поезію, не маючи України зовсім близько — у своєму серці?..
Інша не менш відома поезія цього періоду — «Мені однаково...» Цей твір викликає у мене справжнє захоплення, бо не кожна людина може ставити долю своєї країни вище за свою особисту. Ліричний герой цілком щиро говорить про свою байдужість до власної долі, до своєї прижиттєвої та посмертної слави, аби тільки його народ був щасливим. Він переймається не своїм життям, а загрозою, що нависає над рідною землею в образі «злих людей», «лукавих»... Насправді, коли згадувати історичні події пошевченківських часів і аж до сьогодні, пересторога поета не видається такою вже безпідставною.
Поезія періоду заслання, цикл «В казематі» — свідчення непростих часів з життя Т. Шевченка, але водночас і свідчення незламності його духу, незгасної любові до України і віри в її майбутнє.
