Зображення безкорисного почуття кохання у повiстi Олександра Купрiна “Гранатовий браслет”

О. I. Купрiн – один з останнiх представникiв критичного реалiзму в росiйськiй лiтературi. Головними особливостями творчостi цього письменника є психологiзм та реалiстичне зображення побуту. Для нього характерна цiкавiсть до “пересiчної”, “iнтимної”, “побутової” психологiї, у зображеннi якої О. I. Купрiн досяг надзвичайно високої художньої майстерностi, що забезпечила йому видатне мiсце серед росiйських письменникiв кiнця ХIХ – початку ХХ сторiччя.

Усi згаданi вище особливостi яскраво проявляються i в його творi “Гранатовий браслет”.

“Гранатовий браслет” – це поетичне оспiвування кохання i водночас прихований протест проти заяложування цього почуття. Сюжет цього твору майже традицiйний: нiби то цiлком пересiчна, бiдна людина (до того ж з майже смiшним прiзвищем Желтков) кохає дiвчину з “вищого свiту”, що потiм стає княгинею. Але якiсть почуття головного героя, майстерно зображену автором, традицiйною або пересiчною аж нiяк не назвеш. Не випадково iнший герой “Гранатового браслету”, генерал Аносов – речник iдей автора – каже: “Може бути, твiй життєвий шлях, Вiрочко, перетнуло саме таке кохання, про яке мрiють жiнки”, “Розумiєш, таке кохання, для якого здiйснити будь-який подвиг, вiддати життя, пiти на тортури, – зовсiм не труд, а лише радiсть…”, “Кохання повинно бути трагедiєю. Найбiльшою таємницею в свiтi! Жоднi життєвi зручностi та розрахунки i компромiси не повиннi її торкатися”.

Желтков пiдтверджує цю тезу i власним життям, i власною смертю. Його кохання безкорисне i самодостатнє. Образ гранатового браслета водночас є i образом цього кохання: бiдна людина вiддає єдину коштовнiсть, що має, старовинну рiч, невiдшлiфованi гранати якої здатнi спалахувати дивовижним вогнем. “Наче кров” – лякається Вiра, коли бачить цю прикрасу вперше. Тобто цей браслет, як i його кохання, не має якоїсь зовнiшньої витонченостi, але ховає у собi надзвичайну силу i виразнiсть.

Але повернемося до сюжету. Желтков дарує найцiннiше жiнцi, з якою навiть не розмовляв жодного разу – спiлкування зводиться лише до листiв, що їх вiн пише Вiрi. За власним визначенням героя, його кохання “безнадiйне i ввiчливе”. Вiн не сподiвається на взаємнiсть, не набридає, не шукає зустрiчей, вiн не чекає навiть вiдповiдi, не кажучи вже про якусь подяку. Вiн просто живе цим коханням. “Трапилося так, – пише вiн коханiй у останньому листi, вже перед смертю, – що мене не цiкавить в життi нiчого, нi полiтика, нi наука, на фiлософiя, нi турботипро майбутнє щастя людей, для мене усе життя мiститься лише у Вас”.

Вiн щасливий вже тим, що може кохати i дати коханiй хоч щось. Для нього бiльше нiчого не iснує.

Проте iснує для iнших: подарунок сприймається родиною героїнi як щось обурливе, як скандал – її чоловiк i брат iдуть до Желткова з’ясовувати стосунки, намагаються його залякати. Їхнi розмiрковування ницi та примiтивнi. Та Желтков сам вiдчуває раптом, що у нього вистачить сили зустрiти i погрози, i взагалi будь-що, вiн значно вищий морально за людей, що наївно вважають, що справжнє почуття можна знищити втручанням полiцiї. Сила його кохання настiльки велика, що навiть князь якоїсь митi починає це розумiти: “… я вiдчуваю, – каже вiн, – що я присутнiй при якiйсь величезнiй трагедiї душi, i я не можу тут блазнювати” та “Хiба вiн винен у коханнi, i хiба можна управляти таким почуттям, як кохання”.

Навiть втративши все, Желтков має значно бiльше, нiж тi, у кого нiби щось є, але якi не знали подiбних почуттiв. Звiсно, його смерть трагiчна – але навiть у нiй вiдчувається щось свiтле й величне. Його останнє речення в листi – “Ваш до смертi i пiсля смертi” – не порожнi красивi слова. Смерть нiби наближає його до коханої.

Не випадково Вiра виконує його прохання – слухає сонату – i починає розумiти, що повз неї пройшло велике кохання, єдине на тисячу рокiв. Це не просто музика – це водночас i гiмн коханню, бiльшому за окремi життя, i свого роду молитва. Вiрi здається, що вона чує його слова: “…В душi я кличу смерть, але у серцi повний хвали тобi… I помираючи, я в скорботний час розставання з життям усе-таки спiваю – слава тобi”, “I я буду з тобою, тому що ми з тобою кохали одне одного лише одну мить, але навiки… Менi спати так солодко, солодко…”

I життєствердним акордом звучать наприкiнцi твору її слова, вимовленi пiсля закiнчення сонати: “Вiн мене вибачив тепер. Усе добре”.

Так, добре, попри всю зовнiшню трагiчнiсть. Кохання Желткова не зникло намарно – воно осяяло собою iншi життя.

Для самого О. I. Купрiна ствердження значень душевних якостей людини було закликом до певних iдеалiв. До яких? “Гранатовий браслет” не робить з цього таємницi – у даному випадку це iдеал свiтлого i чистого кохання, безкорисного й жертовного, але яке є i найбiльшою з можливих винагород само собi. Чи може iснувати бiльше щастя, нiж зустрiти в життi почуття, сильнiше за саму смерть?!