“Висока недорікуватість” Осипа Мандельштама – Мандельштам Осипнув

Мандельштам. Це ім’я в поезії для мене пов’язане з відчуттям таємничого, не пізнаваного до кінця миру. Вірші Мандельштама – магічний кристал словесного мистецтва. По спогадах сучасників писав він небагато, але складав безупинно, тільки й дихав що магією образів і музикою слова

Сергій Маковский, головний редактор журналу “Аполлон”, у якому були надруковані перші вірші поета, писав: “Ніколи не зустрічав я віршотворця, для якого тембр слів, буквена їхня якість, мало б більше значення. Звідси захоплена любов Мандельштама до латині й особливо до давньогрецького”.

Дійсно, античний мир він відчув до ясновидіння через язикову стихію давньогрецької мови. При цьому й російська мова починала в нього звучати якось по – новому. Це пояснюється й тим почасти, що він не відчував Російської мови спадково своїм, любувався ним небагато з боку, вслухуючись у нього й загоряючись від таємничих перемог над ним. Мабуть, російську мову возлюбил він вище всього за багатство її словесних крас, полнозвучие ударних голосних, ритмічний подих рядка. У підсумку – дивні вірші, які запам’ятовуєш назавжди.

Золотавого меду струмінь із пляшки текла

Так тягуче й довго, що мовити господарка встигла:

– Тут, у сумній Тавриді, куди нас доля занесла,

Ми зовсім не нудьгуємо. – і через плече подивився

Ну, а в кімнаті білої, як прядка, коштує тиша,

Пахне оцтом, фарбою й свіжим вином з підвалу,

Пам’ятаєш, у грецькому будинку: улюблена всіма дружина, –

Не Олена – інша, – як довго вона вишивала?

Формально якийсь час Осип Мандельштам належав кружку акмеистов, на чолі якого беззмінно перебував Микола Гумилев. Мандельштаму було близько те, що в підставу поетики акмеистов “покладений” Логос, тобто слово осмислене. Його залучав пафос зодчества й будівництва, характерний для “готичних” віршів самого Мандельштама періоду “Каменю”. Це перший поетичний збірник поета, що побачив світло у квітні 1913 року. Повага до майстерності, ремеслу, прекрасно зробленої речі дало свої багаті плоди. “Камінь” мав величезний успіх

Мій улюблений вірш цього збірника – “Раковина”. Людина тут усвідомлює себе слабкою й тендітною істотою – речовиною на тлі сильної й неосяжної стихії Ночі й Моря. Але от чудо – істотою, що не протистоїть Ночі, але равностоящим з нею Вони рівновеликі, органічно злиті світовим хаосом, нерозривні. Думає, що це і є образ самої поезії на все часи

Бути може, я тобі не потрібний,

Ніч; з безодні світовий,

Як раковина без перлин,

Я викинутий на берег твій

Це дійсно “висока недорікуватість” по влучному вираженню Гумилева. Душу поета озивається на те, що смутно й сладостно їй щось нагадує, а не вчить і розповідає, як в інших

Так, Мандельштам – поет особливий. У цьому змісті цікаве зауваження Георгія Адамовича, що близько знав Мандельштама й, що залишив про нього свої спогади. Адамович намагається визначити місце поета в Літературі нашої і його значення: “… Є блоковский мир, як є пушкінський мир. Є царство Блоку, і усвідомлять вони це чи ні, всі новітні російські поети – його піддані. Але немає миру мандельштамовского… Мимоволі зупиняюся й запитую себе: що ж є? Миру немає – що ж є? Є скоріше різні вірші, чим поезія як образ буття, як момент в історії народу й країни, є тільки різні, розрізнені вірші, але такі, що при думці про те, що їх, може бути, удалося б об’єднати й зв’язати, кружляється голова. Є шматки поезії, осколки, важкі уламки її, схожі на шматки золота, є окремі рядки, але такі, яких у наше століття не було ні в одного з російських поетів… “Бессоница, Гомер, тугі вітрила…” – такої музики не було ні в кого чи не із часу Тютчева, і, що не згадаєш, всі поруч здається рідкуватим. Колись, пам’ятаю, Ахматова говорила після одних зі зборів “Цеху”: “Сидить чоловік десять – дванадцять, читають вірші, те гарні, те пересічні, і раптом начебто якийсь лебідь злітає над усіма – читає Осип Эмильевич! “

Хотілося б відзначити, що висока відточена майстерність Мандельштама ніколи не було холодним і відстороненим. У всіх його добутках говорить його душу, його страждання і його щастя, – про що б він не марив. Мири, створені його уявою, різноманітні: легендарна Таврида, скіфська варварство, древня Москва з “пятиглавыми соборами”, сучасний умираючий Петрополь із Исакием, що коштує “седою голубником”. І розповіді про ці мири всі насичені захватами серця

От дароносиця, як сонце золоте,

Зависла в повітрі – чудова мить

Тут повинен пролунати лише грецька мова:

Взяв у руки цілий мир, як яблуко простої

Богослужіння врочистий зеніт,

Світло в круглій храмині під куполом у липні,

Щоб повними грудьми ми поза часом зітхнули

Про лучку тієї, де час не біжить

И по темі, і по релігійному акценті ці вірші росіяни, у самій абстрагованості їх таїться велика любов поета до російської віри й російських доль. Релігійність цього “полудня” не тільки захоплено – християнська, але російська, іконописна релігійність. Дивно, як зумів перейнятися нею вирослий у єврейської мелкомещанской родині юнак, що набрався багатобічної освіченості у Швейцарії й Гейдельберзі!

Чудові спогади про Мандельштаме залишила Ирина Одоевцева. На сторінках її мемуарів ми знаходимо живі сцени з життя поетів Срібного століття, відбиті влучним і в той же час захопленим поглядом юної учениці Гумилева. Одоевцева відтворює наступне зауваження свого вчителя: “Мені завжди здається, що свої вірші про боже ім’я Мандельштам написав про себе. Помнете?

Боже ім’я, як більший птах,

Вилетіло з моїх грудей

Поперед густий туман клубиться,

И порожня клітка позаду.

Мені здається, що він сам цей птах – боже ім’я. Чарівний бідний, бездомний птах, що заблудився в тумані.”

Характер поета і його блукацький спосіб життя підтверджують ця думка Мандельштам був по – детски наївний, відкритий, надзвичайно добрий, а тому уразливо. Він не любив літературних суперечок, ніколи не хизувався своїми знаннями, він начебто навіть соромився своєї ерудиції й без необхідності не виявляв її Він здавався часом легковажним, але насправді намагався глибоко сховати своє трагічне світовідчування, відгороджуючись від нього сміхом і веселістю

Дійсно, навіть у його ранніх віршах часто звучить ця сумна нота, нота – передчуття. Передчуття майбутнього лиха. Навіть самий ранній цикл його віршів “Камінь” містить невідступний мотив – вечір, сутінки, ліс, постріл, іноді сосни, дорога

Як коні повільно ступають,

Як мало в ліхтарях вогню

Чужі люди, вірно, знають,

Куди везуть вони мене

Це як бачення: мигнуло – і немає. І знову:

Сьогодні дурний день

Коників хор спить,

И похмурих скель покров

Хмурній гробових плит

Мигтючих стріл дзенькіт

И віщих ворон лемент…

Я бачу дурний сон,

За миттю летить мить

Всі неясні передчуття тільки підтверджують тонкий слух поета, що вловлює майбутні удари долі. У радянський час, з 1925 по 1930 рік, Мандельштам практично нічого не пише. Але в ці роки “мовчав” не він один. І Ганна Ахматова, і Борис Пастернак… Згущалася атмосфера недоброжелательства до письменників – попутникам, в 30е роки вона переродилася в полювання й відкрите цькування. Друкуватися ставало усе сутужніше, поет займався перекладами із французького, але це була лише імітація творчості

Лише в жовтні 1930 року, у Тифлисе, після подорожі по Вірменії, Мандельштам почав знову писати вірші! І за сім років було написано понад 200 віршів. Без цих віршів “пізнього” Мандельштама російська поезія XX століття непредставима. От один лише фрагмент вірша 1937 року:

На дошці малинової, червової,

На коні гори крутопоклонной, –

Втридорога снігом напоєний,

Високо занісся санний, сонний

Підлоги – Місто, пол – беріг кінний,

У збрую червоних вугіль запряжений,

Желтою мастикою утеплений

И перегорілий у цукор палений

Майстерність звукописи тут надзвичайне. Поет як і раніше вірний досконалості. Правда, змінилася лірична його настроєність, змінилася й манера листа. І не дивно: пізні вірші Мандельштама написані суцільно так поруч езопівською мовою, – щоб невтямки було тим упасти імущим, у яких мітять їхні отруєні стріли. Взяти хоча б такі рядки: “Жорстоких зірок солоні накази” або “Час – царствений подпасок”, або “Тут пише страх, тут пише зрушення Свинцевою паличкою молочної…”

Імовірно, його сп’яняла ця словесна еквілібристика в “похмурої безодні на краю”. Загинуло всі, чому він вірив колись, що вважав метою й виправданням життя. З письменників, імовірно, ніхто не був вражений “Жовтнем” сильніше, ніж Мандельштам, може бути, до втрати розумової рівноваги. Полохливий від природи, але в іншу годину сміливий до розпачу зі шляхетності, поет дійсно збожеволів від більшовизму. Весь його внутрішній мир, пронизаний світлом світової гармонії, звалився у виродливій тьмі народного й всесвітнього нещастя

Антисоветсковость “радянських” віршів Осипа Мандельштама – явище виняткове. І сам він на тлі цих часто зашифрованих віршів проти вершителів російських доль виростає в яскраву фігуру мученика за правду. Влади, видимо, довго не розуміли, про що, властиво вони, ці строфи, такі надзвичайно звучні і як би позбавлені людського змісту… Але зрештою цей зміст був роз’яснений у зв’язку з епіграмою на Сталіна й поета “ліквідували”. У травні 1938 року його заарештували, а в 1939 році прийшло повідомлення про його смерть у таборі під Владивостоком

Назавжди в Російській літературі залишиться цей драматичний стогін засланого поета:

Мені на плечі кидається століття – вовкодав,

Але не вовк я по крові своєї

Запхни мене краще, як шапку, у рукав

Жаркої шуби сибірських степів

Щоб не бачити ні боягуза, ні кволої грязцы,

Ні кривавих костей у колесі,

Щоб сіяли всю ніч блакитні песці

Мені у своїй первісній вроді

Поведи мене в ніч, де тече Єнісей

И сосна до зірки дістає,

Тому що не вовк я по крові своєї

И мене тільки рівний уб’є

До читача вірші поета цього “гіркого” періоду потрапили набагато пізніше завдяки дружині поета Надії Яківні, що зберегла рукописи В 60е роки вірші Мандельштама розійшлися по всій країні в машинописних списках, за цим пішли журнальні публікації. В 1967 році вийшла перша в нашій країні посмертна книга Мандельштама “Розмова про Данте”, і лише в 1973 році – тім його віршів у серії “Бібліотека поета”.

Таким чином, обпала на мандельштамовские вірші розтяглася майже на гріти століття, на вірші ж Гумилева, Ходасевича, Георгія Іванова – чи ледве не на півстоліття. Ціле покоління читачів були позбавлені золотого шару російської поезії. Вірші ж Осипа Эмильевича Мандельштама чекають уважного й дбайливого прочитання, повної публікації й серйозного дослідження