Між службою і покликанням (життєвий і творчий шлях Панаса Мирного)
Моє невеличке серце ще змалечку пестила любов до тебе, мій обездолений краю.
Панас Мирний
В українському літературному процесі 70—90-х років XIX століття Панасу Мирному належить одне з найпочесніших місць. Видатний письменник-реаліст, автор злободенних новаторських за змістом і формою прозових та драматичних творів, він нещадно викривав основи буржуазно-поміщицького ладу, пристрасно захищав інтереси скривджених і поневолених трудівників.
Народився майбутній письменник — слава й гордість української літератури — 13 травня 1849 року в родині бухгалтера повітового скарбництва в місті Миргороді на Полтавщині. Батько його, Яків Григорович, закінчивши Миргородське повітове училище, докладав усіх своїх неабияких здібностей до служби, досить швидко зростав у чиновницьких званнях і посадах, та статок у родині був невеликий.
Панас навчався у початкових школах Миргорода та Гадяча, за старанність і відмінні успіхи його щороку нагороджували «похвальними листами». Вчителі радили батькові «не закопувати талант», далі вчити здібного школяра у гімназії, а згодом — і в університеті. Проте батько і в гадці не мав таких намірів і вже у чотирнадцятирічному віці послав сина на «власний хліб». Так з ранньої юності і до останніх років життя довелося Панасові Рудченку тягнути лямку чиновницької служби. Розпочалася його праця в канцеляріях Гадяча, Прилук, Миргорода. Невеселим було життя юнака в провінційних містечках тодішньої Полтавської губернії. Одноманітна, нецікава праця, рабське плазування нижчих чиновників перед вищими, зневажання гідності простої людини чиновницькою «братією» — такою була «клята» дійсність, що оточувала майбутнього письменника.
З 1871 року до самої смерті Рудченко живе й працює в Полтаві, обіймаючи різні посади в губернському скарбництві, а згодом у казенній палаті. Він намагається не поступатися своїм принципами й переконаннями при виконанні найскладніших доручень.
Чуле, вразливе серце юнака відгукується на горе трудівників, і свої переживання та роздуми він передає у віршах. Були серед них «дитячі співи-забаганки», але з часом вони все більше відходять на задній план, бо реальна дійсність висувала соціальні теми.
Досягти успіху на цьому шляху можна було тільки через усебічне, глибоке вивчення дійсності. «Між люди! У справжнє життя! — таке завдання ставить перед собою початківець. Хай воно тебе посіпає, хай зачіпає — отоді, може, і вийде що, як не звихнеться сила, як не запліснявіє серце!..»
Є у письменника глибоко емоційна поезія у прозі «В дорогу!», з якої зримо постає ідейна еволюція письменника. Звертаючись до музи, «до сестри-співухи», митець щиро зізнається у тих змінах, які вносило життя у його творчість на різних етапах її розвитку.
В юності світилася радість в очах його музи, «вітання весни-чарівниці» грала на її личку, і рожеві надії сповнювали душу митця. Та минав рік за роком, втомлювалося серце «від бур та негоди», і померкли безжурні сподівання.
Митець помічає навколо неволю і недолю.
Не таким став письменник, змінилася і його муза. На світанку творчої прилітала вона, чиста й ясна, чарувала зоряною красою, рясними та пишни: шатами. Тепер же «в простій, старенькій спідниці», зів'яла і змарніла, з'являється муза. Вже не спів, а шепіт зривається з її вуст, але чути в ньому слово надії митець розуміє, що потрібно не тужити, а правдиво розповідати про буденне життя свого краю.
Перші твори письменника побачили світ на початку 70-х років. З'являється його вірш «Україні», оповідання «Лихий попутав», яке і змістом, і формою тісно пов'язане з попередніми традиціями української прози. Героїня оповідання Варка Луценкова — наймичка — розповідає про своє страдницьке життя, свою змарновану долю.
А повість «П'яниця» (1874) засвідчила, що в літературу ввійшов, за висловом І. Франка, «свіжий і сильний талант». Твір присвячений зображенню чиновницького життя, яке добре знав письменник. Вона значно розширила тематичні обрії української прози. У повісті йдеться про долю «маленької людини», про трагедію здібного юнака, зламаного чиновницьким середовищем.
Відгуком на злободенні питання часу стала повість «Лихі люди» (1875), у якій вперше в нашій літературі показано розмежування в середовищі інтелігенції, висвітлено причини, що розвели колишніх шкільних товаришів в антагоністичні табори — демократичний і реакційний.
Та все ж улюбленою темою письменника було життя трудящого селянства. Співець його недолі за часів панщини, художній літописець народного горя у пореформене десятиріччя — таким ми сприймаємо Панаса Мирного.
Широка панорама життя села протягом кількох поколінь постає з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1872—1875), написаним ним у співавторстві з братом Іваном Біликом, який став першим соціально-психологічним романом в українській літературі. Тут вже на повний голос зазвучала тема «лиха давнього й сьогочасного», до якої Панас Мирний звертатиметься ще не раз.
Одним із найвищих досягнень письменника-реаліста є роман «Повія», основна редакція якого здійснена на початку 80-х років. Із твору постають яскраві картини життя пореформеного села, роздертого гострими соціальними контрастами. Жменька багатіїв тримає в руках землю й владу, а поряд у лещатах злиднів і голоду борсаються бідняки. Головна героїня твору — дівчина з бідняцької родини, Христя, згодом міська наймичка, чиста, здорова натура, загинула у задушливому царстві гнобителів. Трагедія Христі — це гнівне обвинувачення світу насильства й брехні, підлості й цинізму.
Кріпосницький характер «селянської реформи» викривається і в незакінченій повісті «Голодна воля» (кінець 80-х років). Твір пройнятий духом бунтарства проти гнобителів та їхніх високих покровителів.
Письменник-реаліст, Панас Мирний виступає пристрасним обвинувачем і «лиха сьогочасного» — пореформеної дійсності. З'ясовуючи ідею повісті «Лихо давнє й сьогочасне» (1897), він писав, що у творі йдеться і про утиски кріпосницькі, і про горе пореформене з його голодом, безземеллям і деморалізацією.
У 70—80-х роках було створено письменником цикл «Образків із життя» під загальною назвою «Як ведеться, так і живеться», сатиричну новелу «Лови», оповідання про долю дітей-бідняків «Морозенко». Визначним явищем української драматургії цього часу є драма «Лимарівна» (1883).
Панаса Мирного гнітила чиновницька служба. Тільки заради «куска хліба» талановитий художник слова працював на осоружній службі 57 років, хоч і ставився він до неї сумлінно, по-хазяйськи беріг те «поле», яке його годувало, бо літературна праця в царській Росії майже не давала письменникам засобів для існування.
Та душевний спокій, розраду він знаходив тільки в літературній праці, яка була його покликанням. На службу народу, на захист його інтересів віддав увесь свій талант, пал свого серця Панас Мирний.
«Вся моя слава — Україна, якби я їй добра хоч на мачину зробив, то б мені і була слава, я більшої не хочу. Якби я міг показати безталанную долю життя людського, високую його думу, тепле серце, як вони є у мирі, — то б моя слава була і моя надія справдилася...»
«Я брався за свою роботу, радіючи, що хоч малою — невеличкою цяточкою слугуватиме вона на користь рідній країні та її поневоленому народові!» — писав Панас Мирний.
Відстань між висловлюваннями — 40 років. Перше писав ще не письменник, а двадцятирічний помічник бухгалтера Миргородського скарбництва, а друге — шістдесятирічний загальновизнаний класик української літератури. У цьому ми бачимо сталість письменницького кредо Панаса Мирного. Глибокий і несхибний реаліст, Панас Мирний не прикрашав народні маси, не терпів ніякого гриму — зображував їх темними, забитими, з вірою більше в чорта, ніж у Бога, убогими, голодними. Але під тією убогістю розглядів і явив світові духовну красу:
чесність, працьовитість, високу моральність, волелюбність. Не кажучи вже про Оришку, Мотрю, навіть розбійник, забіяка Чіпка і повія Христя — люди душевно чисті, красиві, тільки соціальна несправедливість штовхнула їх у прірву, спотворила й покалічила їхнє життя.
Герої творів письменника — це частка його душі.
Панас Мирний
В українському літературному процесі 70—90-х років XIX століття Панасу Мирному належить одне з найпочесніших місць. Видатний письменник-реаліст, автор злободенних новаторських за змістом і формою прозових та драматичних творів, він нещадно викривав основи буржуазно-поміщицького ладу, пристрасно захищав інтереси скривджених і поневолених трудівників.
Народився майбутній письменник — слава й гордість української літератури — 13 травня 1849 року в родині бухгалтера повітового скарбництва в місті Миргороді на Полтавщині. Батько його, Яків Григорович, закінчивши Миргородське повітове училище, докладав усіх своїх неабияких здібностей до служби, досить швидко зростав у чиновницьких званнях і посадах, та статок у родині був невеликий.
Панас навчався у початкових школах Миргорода та Гадяча, за старанність і відмінні успіхи його щороку нагороджували «похвальними листами». Вчителі радили батькові «не закопувати талант», далі вчити здібного школяра у гімназії, а згодом — і в університеті. Проте батько і в гадці не мав таких намірів і вже у чотирнадцятирічному віці послав сина на «власний хліб». Так з ранньої юності і до останніх років життя довелося Панасові Рудченку тягнути лямку чиновницької служби. Розпочалася його праця в канцеляріях Гадяча, Прилук, Миргорода. Невеселим було життя юнака в провінційних містечках тодішньої Полтавської губернії. Одноманітна, нецікава праця, рабське плазування нижчих чиновників перед вищими, зневажання гідності простої людини чиновницькою «братією» — такою була «клята» дійсність, що оточувала майбутнього письменника.
З 1871 року до самої смерті Рудченко живе й працює в Полтаві, обіймаючи різні посади в губернському скарбництві, а згодом у казенній палаті. Він намагається не поступатися своїм принципами й переконаннями при виконанні найскладніших доручень.
Чуле, вразливе серце юнака відгукується на горе трудівників, і свої переживання та роздуми він передає у віршах. Були серед них «дитячі співи-забаганки», але з часом вони все більше відходять на задній план, бо реальна дійсність висувала соціальні теми.
Досягти успіху на цьому шляху можна було тільки через усебічне, глибоке вивчення дійсності. «Між люди! У справжнє життя! — таке завдання ставить перед собою початківець. Хай воно тебе посіпає, хай зачіпає — отоді, може, і вийде що, як не звихнеться сила, як не запліснявіє серце!..»
Є у письменника глибоко емоційна поезія у прозі «В дорогу!», з якої зримо постає ідейна еволюція письменника. Звертаючись до музи, «до сестри-співухи», митець щиро зізнається у тих змінах, які вносило життя у його творчість на різних етапах її розвитку.
В юності світилася радість в очах його музи, «вітання весни-чарівниці» грала на її личку, і рожеві надії сповнювали душу митця. Та минав рік за роком, втомлювалося серце «від бур та негоди», і померкли безжурні сподівання.
Митець помічає навколо неволю і недолю.
Не таким став письменник, змінилася і його муза. На світанку творчої прилітала вона, чиста й ясна, чарувала зоряною красою, рясними та пишни: шатами. Тепер же «в простій, старенькій спідниці», зів'яла і змарніла, з'являється муза. Вже не спів, а шепіт зривається з її вуст, але чути в ньому слово надії митець розуміє, що потрібно не тужити, а правдиво розповідати про буденне життя свого краю.
Перші твори письменника побачили світ на початку 70-х років. З'являється його вірш «Україні», оповідання «Лихий попутав», яке і змістом, і формою тісно пов'язане з попередніми традиціями української прози. Героїня оповідання Варка Луценкова — наймичка — розповідає про своє страдницьке життя, свою змарновану долю.
А повість «П'яниця» (1874) засвідчила, що в літературу ввійшов, за висловом І. Франка, «свіжий і сильний талант». Твір присвячений зображенню чиновницького життя, яке добре знав письменник. Вона значно розширила тематичні обрії української прози. У повісті йдеться про долю «маленької людини», про трагедію здібного юнака, зламаного чиновницьким середовищем.
Відгуком на злободенні питання часу стала повість «Лихі люди» (1875), у якій вперше в нашій літературі показано розмежування в середовищі інтелігенції, висвітлено причини, що розвели колишніх шкільних товаришів в антагоністичні табори — демократичний і реакційний.
Та все ж улюбленою темою письменника було життя трудящого селянства. Співець його недолі за часів панщини, художній літописець народного горя у пореформене десятиріччя — таким ми сприймаємо Панаса Мирного.
Широка панорама життя села протягом кількох поколінь постає з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1872—1875), написаним ним у співавторстві з братом Іваном Біликом, який став першим соціально-психологічним романом в українській літературі. Тут вже на повний голос зазвучала тема «лиха давнього й сьогочасного», до якої Панас Мирний звертатиметься ще не раз.
Одним із найвищих досягнень письменника-реаліста є роман «Повія», основна редакція якого здійснена на початку 80-х років. Із твору постають яскраві картини життя пореформеного села, роздертого гострими соціальними контрастами. Жменька багатіїв тримає в руках землю й владу, а поряд у лещатах злиднів і голоду борсаються бідняки. Головна героїня твору — дівчина з бідняцької родини, Христя, згодом міська наймичка, чиста, здорова натура, загинула у задушливому царстві гнобителів. Трагедія Христі — це гнівне обвинувачення світу насильства й брехні, підлості й цинізму.
Кріпосницький характер «селянської реформи» викривається і в незакінченій повісті «Голодна воля» (кінець 80-х років). Твір пройнятий духом бунтарства проти гнобителів та їхніх високих покровителів.
Письменник-реаліст, Панас Мирний виступає пристрасним обвинувачем і «лиха сьогочасного» — пореформеної дійсності. З'ясовуючи ідею повісті «Лихо давнє й сьогочасне» (1897), він писав, що у творі йдеться і про утиски кріпосницькі, і про горе пореформене з його голодом, безземеллям і деморалізацією.
У 70—80-х роках було створено письменником цикл «Образків із життя» під загальною назвою «Як ведеться, так і живеться», сатиричну новелу «Лови», оповідання про долю дітей-бідняків «Морозенко». Визначним явищем української драматургії цього часу є драма «Лимарівна» (1883).
Панаса Мирного гнітила чиновницька служба. Тільки заради «куска хліба» талановитий художник слова працював на осоружній службі 57 років, хоч і ставився він до неї сумлінно, по-хазяйськи беріг те «поле», яке його годувало, бо літературна праця в царській Росії майже не давала письменникам засобів для існування.
Та душевний спокій, розраду він знаходив тільки в літературній праці, яка була його покликанням. На службу народу, на захист його інтересів віддав увесь свій талант, пал свого серця Панас Мирний.
«Вся моя слава — Україна, якби я їй добра хоч на мачину зробив, то б мені і була слава, я більшої не хочу. Якби я міг показати безталанную долю життя людського, високую його думу, тепле серце, як вони є у мирі, — то б моя слава була і моя надія справдилася...»
«Я брався за свою роботу, радіючи, що хоч малою — невеличкою цяточкою слугуватиме вона на користь рідній країні та її поневоленому народові!» — писав Панас Мирний.
Відстань між висловлюваннями — 40 років. Перше писав ще не письменник, а двадцятирічний помічник бухгалтера Миргородського скарбництва, а друге — шістдесятирічний загальновизнаний класик української літератури. У цьому ми бачимо сталість письменницького кредо Панаса Мирного. Глибокий і несхибний реаліст, Панас Мирний не прикрашав народні маси, не терпів ніякого гриму — зображував їх темними, забитими, з вірою більше в чорта, ніж у Бога, убогими, голодними. Але під тією убогістю розглядів і явив світові духовну красу:
чесність, працьовитість, високу моральність, волелюбність. Не кажучи вже про Оришку, Мотрю, навіть розбійник, забіяка Чіпка і повія Христя — люди душевно чисті, красиві, тільки соціальна несправедливість штовхнула їх у прірву, спотворила й покалічила їхнє життя.
Герої творів письменника — це частка його душі.
