Міркування над віршем Михайла Лермонтова «Валерик» – Лермонтов Михайло

М. Ю. Лермонтов увійшов у російську літературу як продовжувач традицій Пушкіна. Вірші були життям, його справою, його протестом. Поет почуває свою самітність, тугу, нерозуміння; він нескінченно любить свій народ, ясно відокремлює справжній патріотизм від мнимого. Майже все його життя пов’язана з Кавказом. По закінченні юнкерської школи Лермонтов вийшов корнетом Лейб – гвардії гусарського полку й з волі долі потрапив на Кавказ, що любив з дитинства:

Хоча я долею на зорі моїх днів,

Об південні гори, отторгнут від вас,

Щоб вічно їх пам’ятати,

Там треба бути раз:

Як солодку пісню вітчизни моєї,

Люблю я Кавказ

Зараз наше життя, життя молодих людей нашого часу так тісно пов’язана з Кавказом, що не читати вірші Лермонтова не можна, особливий вірш «Валерик». На Кавказі особливий народ, своєрідне життя, дух, звичаї, традиції… У колискових піснях матері співають хлопчикам про те, як «злий чечен повзе на берег, точить свій кинджал», як вони виростуть, «сміло всунуть ногу в стремя й візьмуть рушницю…». Вони не можуть інакше, це їхній спосіб життя, закон предків. Їхньої легенди оспівують мужність і героїзм, стійкість і відвагу, витривалість і терпіння. Епізоди з життя цього вільнолюбного й войовничого народу показав поет у вірші “Валерик”, написаному в 1840 році

Автор обрав епістолярний жанр для вираження своїх думок, почуттів, спогадів, спостережень

Починається лист із пояснення випадковості його написання:

Я к вам пишу випадково; право,

Не знаю, як і для чого

Я втратив вуж це право

И що скажу вам? – нічого!

Що пам’ятаю вас? – але, боже правий,

Ви це знаєте давно;

И вам, звичайно, усе рівно.

Перші рядки нагадують лист Тетяни до Онєгіна, вони набудовують на щирість усього послання, правдивість і відкритість оповідання. Це підтверджує запізніле визнання в любові:

У перших, тому, що багато

И довго, довго вас любив,

Потім страданьем і тривогою

За дні блаженства заплатив…

З людьми зближаючись обережно,

Забув я шум младых витівок,

Любов, поезію, – але вас

Забути мені було неможливо.

Далі ліричний герой розповідає нам і своїй коханій, що він багато чого побачив у житті, але зізнається: «…хрест несу я без роптанья», «я життя осягло», «долі … за всі я рівно вдячний; у бога щастя не прошу й мовчачи зло переношу». Доля закинула героя на Кавказ, де йому довелося познайомитися з життям горців:

И життя всечасно кочова,

Праці, турботи, ніч і вдень…

На особистому досвіді він осяг труднощі цього простого й невибагливого буття, коли після фізичної роботи «серце спить, простору немає воображенью… І немає роботи голові…».

Автор малює мирну картину фронтового побуту на тлі чудової природи Кавказу:

Зате лежиш у густій траві

И дрімаєш під широкою тінню

Чинар иль виноградних лоз;

Навкруги біліються намету;

Козачі худі конячки

Коштують рядком, повеся ніс,

У мідних гармат спить прислуга

Але це все – таки військовий табір, і схована погроза, готовність до бою чуються в наступних рядках:

Ледь димляться ґноти;

Попарно ланцюг коштує вдалині;

Багнети горять під сонцем півдня

Чим же зайняті бійці в цю пекучу полуденну годину? Як і звичайно, стар і колишні повчають молодих, недосвідчених бійців, згадуючи свої давні подвиги або геройство своїх батьків і дідів:

От розмова про старовину

У наметі ближньої чутний мені;

Як при Ермолове ходили

У Чечню, в Аварію, до гір;

Як там билися, як ми їх били,

Як доставалося й нам…

Діставалося нам при Ермолове, дістається й зараз, на тім же Кавказі, у тій же Чечні й Аварії. Гинуть люди, молоді, гарні, здорові. Пройшли не роки, не десятиліття – сторіччя, а все залишається як і раніше:

От рушниці з кущів виносять,

От тягнуть за ноги людей

И кличуть голосно лікарів;

А от і ліворуч, з опушки,

Раптом з гиком кинулися на пушки,

И градом куль із вершин дерев

Загін обсипаний

Як схоже на сучасну хроніку із Чечні, репортаж з місця бойових дій!

Хоча зараз застосовується не та зброя, не ті масштаби боїв: людей гине набагато більше по обидва боки, бійці стали жорстокими, витонченими в убивствах. Чи не зупинитися й тим, і іншим, чи не подумати про мирне життя?

А Лермонтов продовжує описувати жахливі по тимі часам сутички на ріці Валерик, що впадає в Терек, на ріці, що, почервонівши від крові вбитих, несла трупи в Каспій:

« … Геть кинджали,

У приклади!» – і пішла різанина

И дві години на струменях потоку

Бій тривав. Різалися жорстоко,

Як звірі, мовчачи, із грудьми груди,

Струмок тілами загатили

…мутна хвиля

Була тепла, була червона

Сотні людських життів віднесла смерть. І проте кожна доля трагична, кожного бійця хтось чекає будинку, сподівається, що він повернеться, – адже кожний з убитих чийсь чоловік, батько або син

… на шинелі Спиною до дерева лежав Їхній капітан. Він умирав; У груди його ледь чорніли Дві ранки; кров його мало – мало сочилася. Але високо груди И важко піднімалися, погляди Бродили страшно, він шепотів… … Довго він стогнав, Але все слабшай і потроху Затих і душу віддав богові; На рушниці обпершись, навкруги Стояли вусані сиві… І тихо плакали…

Гіркота втрати… Адже зовсім недавно ця людина жартувала й сміялася, їв просту солдатську юшку, як і всі, готувався до бою. А тепер його немає. І ніколи його не буде…

Поет продовжує оповідання, малюючи страшну картину після бою:

Уже затихло все; тіла

Стягнули в купу; кров текла

Струею димної по каменях,

Її важким испареньем

Було повне повітря…

И знову ж всі ці жахливі події відбуваються на тлі спокійної й величної природи Кавказу:

Околишній ліс, як би в тумані,

Синів у димі пороховому

А там, удалині, грядою нестрункої,

Але вічно гордої й спокійної,

Тяглися гори – і Казбек

Блискав главою гострої

Природа далека від війни, вона не хоче прийняти жорстокості, не розуміє, навіщо люди вбивають один одного стільки століть підряд. Навіщо ллється кров, гримлять постріли, відбувається богопротивное справу, у світі царює зло? Навіщо, коли життя так гарне, земля прекрасна, і на ній так багато місця для мирного й щасливого існування людей самих різних національностей?

Я думала: «Жалюгідна людина. Чого він хоче!… небо ясно, Під небом місця багато всім, Але безупинно й дарма Один ворогує він – навіщо?

Тоді на річці смерті загинуло «тисяч до семи» – стільки ж залишилося вдів, сиріт, батьків, не дождавшихся синів…

На питання, скільки ж загинуло горців, відповісти ніхто не зміг. Зате на чиїсь слова: «Так буде їм на згадку цей день кривавий!» –

Чеченець подивився лукаво

И головою покачався

Так, такий це народ, що не прощає образ, століттями, що мстить за кров загиблих предків. Від діда до батька, від батька до сина передається кривавий завіт: «Убий ворога!». И йде черги вбивств, іде століттями, навіть тисячоріччями. “Чеченський слід” виявлений при розслідуванні масових убивств ні в чому не винних людей, коли були висаджені житлові будинки в Москві й Волгодонську. Захоплення заручників у Москві під час подання мюзиклу «Норд – Ост» був зроблений чеченськими терористами. Чи продовжиться кривавий список? Продовжити можна нескінченно… Але чи треба? І кому це потрібно, кому вигідно?

Ясно, що не нам, простим людям, що люблять життя, своїх близьких, рідних. Навіть думка про вбивство здається нам страшної й безглуздої. Ми не хочемо бачити криваві сцени, як не хотів бачити їхній ліричний герой М. Ю. Лермонтова:

… і ви навряд чи

Поблизу коли – небудь видали,

Як умирають

Дай вам бог

И не видать: інших тривог

Досить є

Дійсно, як багато в нашім житті тривог, турбот, хвилювань. Як багато треба встигнути, довідатися, почути, відкрити для себе! Так нехай наша земля буде спокійно цвісти під блакитним мирним небом, нехай ніколи не гримлять вибухи, не звучать постріли, що обривають людські життя. Імовірно, про це думав великий російський поет М. Ю. Лермонтов, зображуючи у вірші «Валерик» криваві сцени жорстокої війни