Відображення в “Книзі пісень” гуманістичних ідеалів Г. Гейне

«Buch der Lieder» справді має всі права іменуватися «Книгою пісень», бо вірші цієї збірки написані у стилі німецької народної пісні. Мабуть тому збірка «Книга пісень» надихала Шуберта, Шумана, Мендельсона, Ліста, Вагнера, Чайковського, Римського-Корсакова… Твори видатного німецького поета відбивають притаманний фольклору гуманізм, демократичні ідеали, поривання до істини. Доказом цього є ненависть нацистів до поета і його творів, книги Гайне були спалені «надлюдинами» серед інших досягнень саме людських і людяних геніїв. Перший розділ «Книги пісень» був виданий 1822 року як перша збірка поета-початківця, навіть гонорар за неї – тільки 40 примірників самого видання. Зрозуміло, що молодий поет присвячує більшість поезій темі кохання, до того ж без взаємності. Недарма назва цього розділу «Страждання юності». Проте це не були переспіви тем і образів, відомих на той час у німецькому романтизмі.

Це була нова лірика, проста, людяна, близька до серця, в ній змальовувалися не умовні поетичні принцеси, а живі німецькі дівчата, які залюбки приймали та віддавали поцілунки. До того ж м’який гумор, весь просякнутий любов’ю до людей взагалі і до Амалії… або Терези… зокрема, оскільки автор явно іронізує зі своїх пристрастей, віддаючи перевагу не пристрасті, а почуттю. Не лицарській куртуазності, а вільному плину життя.

1823 року виходить наступна книга молодого автора, яка стала основою другої частини «Книги пісень». «Ліричне інтермецо» складається з 65 віршів, і серед них геніально переспіваний Лермонтовим «На півночі дикій». Один із критиків, якому не дуже подобалась творчість Гайне сказав, що задля такого вірша він ладен полюбити всю книгу. І справді, цей вірш став мало не гаслом поета і знайшов багато прихильників по всьому світі. І всі розуміли, що за поетичними образами стоять ліричні герої «Він» і «Вона», розлучені соціальним устроєм – природою людського життя. Тут вперше інтимні переживання пов’язані з суспільним життям. У цьому ж розділі всесвітньо відома балада «Гренадери», де громадські інтереси відомі героям і навіть мають для них більше значення, ніж родинні чи особисті. Та вони і є особистими, бо тут підданний перетворюється на громадянина. Наступний розділ «Книги пісень» – цикл віршів «Знов на Батьківщині». Тут змальовується повернення до рідного краю, але в той самий час це пряме продовження «Ліричного інтермецо».

Тут нове розуміння всього, що сталося. Тут спроби звільнитися від нещасного кохання. Тут пошуки нових цінностей і підготовка духовного переродження. Цікаво, що гітлерівці, які вважали творчість Гайне ворожою собі, не наважилися «викинути з літератури» баладу про Лорелею, що є у цьому розділі.

Гайне знову вирушає у подорож, на цей раз Гарцем – потаємним місцем, де на Брокені збирається відьомське кодло, де живе в Ільзенштейні принцеса Ільза, що колись на смерть зацілувала імператора Генріха. Він хоче піднятися «в гори, де живуть звичайні люди, вільно вітер повиває і вдихають легко груди». Там немає «гладких і безсердечних» кавалерів і дам, там є справжнє життя.

Завершують «Книгу пісень» два цикли, що складають розділ «Північне море». Відомо, що море в літературі романтизму є образом-символом волі, життя, яке підкоряється тільки власним законам і виносить людину до розквіту і піднесення. Отже, сталося небачене диво: вірші різних форм, написані у різні часи створюють нову суперформу. Ще за життя автора було 13 видань цієї збірки. Гадаю, тому, що нові ідеї мають відповідну форму. Тому, що ці твори зробили Гайне «поетом для третього сословія» – рупором народної Німеччини, яка протистояла вітчизняному деспотизму.

Боротьба за визволення людського духу від утисків традиційних і віджилих ідей і норм завжди сприймається людством як піднесення гуманістичних ідеалів.

З останньої третини XVIII століття – з часів Ґете і Шіллера – в Німеччині набула розквіту романсова і баладна поезія. Але у творчості романтиків балада певною мірою втрачає свій демократичний зміст і зв’язок з актуальними питаннями сучасності. Гейне відновив цю традицію.

Вже для ранньої балади «Гренадери» він запозичив сюжет із живої сучасності, що було на той час незвичним. Від імені двох солдатів розбитої наполеонівської армії, які мріють про повернення імператора, Гейне висловив своє незадоволення існуючим ладом. Балада набула політичного звучання. В інших творах цього жанру Гейне використовував історичні сюжети, античні оповіді й легенди, переосмислюючи їх з точки зору сучасності.

Протягом усієї творчості Гейне цікавився народною піснею, легендою, казкою. В образах велетнів і гномів, русалок і ельфів продовжують жити язичницькі традиції. Язичництво, в розумінні Гейне, означало повнокровне прийняття життя, прагнення людей до земного щастя.

Поет стверджує право людини бути щасливою на цьому світі. Це право яскраво втілено у баладі «Лицар Олаф», де герой приймає смерть, здобувши кохання дочки короля. Це право стверджується і в баладі «Фрау Метта».

Язичництво і християнство зіткнулися і в поемі «Тангейзер» – вільному переспіві старої німецької балади. У цьому творі Гейне модернізує первинний сюжет, перетворюючи поему на політичну сатиру сучасної Німеччини. Поет оспівує прийдешній дух свободи Німеччини. Тому вірші його сповнені земної краси, свіжості та сподівання оновлення: