Ліризм і щирість почуттів у поезії Олексія Товстого – Толстої Олексій

«Подібної ясної й світлої душі, такого чуйного й ніжного серця, такого вечноприсущего в людині морального ідеалу я в житті ні в кого не бачив», – згадував після смерті Толстого один з давніх знайомих. Граф, власник величезного стану, друг спадкоємця – престолу, Олексій Костянтинович Толстой, здавалося, був породжений улюбленцем долі, і проте в його біографії чимало драматичного

Мати Толстого відразу ж після народження дитини залишила чоловіка й із шестинедельным дитиною виїхала з Петербурга в Чернігівську губернію, у маєток свого брата А. Перовского. Талановитий і прекрасно освічена людина, відомий у двадцяті – тридцяті роки прозаїк, що публікувався під псевдонімом Антоній Погорєльський, Перовский дбайливо й уміло керував вихованням племінника. «Моє дитинство було дуже щасливо й залишило в мені одні тільки світлі спогади, – писав за рік до кончини Олексій Костянтинович. – Єдиний син, що не мав ніяких товаришів для ігор і наділений досить живою уявою, я дуже рано звик до мрійності, що незабаром перетворилася в яскраво виражену схильність до поезії…».

Разом з Перовским Толстой подорожував по Німеччині й Італії, відвідав улітку 1827 року знаменитого німецького поета Иоганна Вольфганга Ґете, що подарував хлопчикові шматок бивня мамонта із власноручно зробленим на ньому малюнком. Завдяки Перовскому перші віршовані досвіди Толстого були передані на суд B. А. Жуковському. У Перовского в Петербурзі бачив Толстой і Пушкіна, запам’ятавши на все життя його дивний сміх

В 1834 році Толстої надійшов на службу в Московський архів Міністерства закордонних справ, потім служив при російському посольстві в німецькому місті Франк – фурте – на – майне. В 1843 році він став камер – юнкером. А після Кримської війни, у якій письменник брав участь, записавшись добровольцем у стрілецький полк, Олександр II зробив його у флігель – ад’ютанти

Хоча світське життя подобалося Толстому, служба при царському дворі заважала йому відчути себе «цілком художником». На початку 50 – х років він ремствував: «Я народився художником, але всі обставини й все моє життя дотепер противилися тому, щоб я зробився цілком художником».

Толстой хотів цілком віддатися творчості, але не міг: «Як працювати для мистецтва, коли чуєш із усіх боків слова: служба, чин, начальство тощо». Кілька разів Толстої намагався одержати відставку, але безрезультатно.

Вірші Толстої почав складати дуже рано. «Мої перші досвіди, – згадував поет, – були, без сумніву, безглузді, але в метричному відношенні вони відрізнялися бездоганністю». Майстерністю вірша автор дорожила завжди, хоча критики іноді й дорікали його те за «погану риму», те за невдалий, занадто прозаїчний, на їхній погляд, оборот мови

З публікацією своїх віршів Толстой не поспішав. Перша велика добірка його віршів з’явилася тільки в 1854 році на сторінках некрасовского «Сучасника», а єдиний прижиттєвий збірник вийшов в 1867 році. У нього ввійшли багато хто, тепер широко відомі вірші, наприклад «Дзвіночки мої…», написані ще наприкінці 40 – х років:

Дзвіночки мої,

Квіточки степові!

Що дивитеся на мене,

Темно – блакитні?

И о чим дзенькаєте ви

У день веселий травня,

Серед некошеної трави

Головою качаючи?

Як уважає сам Толстой, його схильності до поезії незвичайно сприяла природа, серед якої він виріс. Замилування пишнотою рідної землі чітко чується у віршах поета, особливо в його пейзажній ліриці:

Гвинтівку знявши зі цвяха, я залишаю будинок,

Іду меж озимей дорогою, що чорніє,

Дивлюся на купу скирт, на зламаний забір,

На ставок і млин, на дикий косогір,

На берег струмочка, болотисто – пологий,

И в ближній ліс входжу

Там почервонілий клен…

При читанні віршів Толстого виникає відчуття, що це щоденник – так автобиографичен його ліричний герой, людина глибоко емоційний, що напружено переживає страждання й радості, так конкретна жіночий образ, повний сумуй, туги й суму. Поет щасливий відкрити улюбленої всі свої почуття, готовий розділити з нею її біль і переживання:

Бідне бачу в тобі я дитя, без батька, без опори,

Рано пізнала ти горе, обман і людське злословье,

Рано під вагою лих твої переломилися сили!

У своїй ліриці Толстої любить звертатися за образами, словесними формулами до народної поезії. Звідси часте порівняння явищ природи з людським життям, звідси особлива мова, близький до народної пісні:

И не знаю я, і не відаю,

Як назвати тебе, як прикликати.

Багато квіточок у чистому полі,

Багато зірок горить по піднебессю,

А назвати – те їх немає вміння,

Розпізнати – Те їх немає силушки.

Багато балад і билини звучать задушевно, а їхні персонажі привабливі, як, наприклад, богатир Алеша Попович, що зумів пісень завоювати взаємність прекрасної царівни:

Звуки ллються, звуки тануть,

Те не чи вітер у житі?

Не крылами ль зачіпають

Мідний дзвін стрижі?

Толстой пише балади й билини не тільки за мотивами народного билинного епосу, звертається він і до російської історії. У баладах поет любується старими обрядами й звичаями («Сватовство»), оспівує російський характер, що не могло змінити навіть монголо – татарське ярмо («Змій Тугарин»).

Російська історія XVII століття особливо хвилює Толстого, воно часто пробував свої сили в різних жанрах. Уперше він виступив як прозаїк в 1841 році, опублікувавши фантастичну повість «Упир». Були в Толстого й інші прозаїчні добутки в містичному дусі: “Родина вовкулака”, « Зустріч через триста років» (французькою мовою). Писав Толстой і поеми, у тому числі на релігійні теми («Грішниця,, «Іоанн Дамаскин»).

Пробував себе він і як перекладач Ґете, Байрона, Гейне й інших. Але найбільший успіх із всіх прозаїчних речей приніс Толстому роман «Князь Срібний», що вийшов у журналі «Російський вісник» тільки в 1862 році

У передмові Толстої писав: ” розповідь, що тутПредставляється, має целию не стільки опис яких – небудь подій, скільки зображення загального характеру цілої епохи й відтворення понять, вірувань, вдач і ступеня освіченості російського суспільства … у другу половину XVI сторіччя “.

В 1862 році він друкує в «Російському віснику» драматичну поему «Дон Жуан», у якій по – своєму переосмислив цей вічний образ, перетворюючи безбожного розпусника в «шукача ідеалу, а не просто гуляку».

Незадовго до смерті Толстої починає писати драму «Посадник» про історію боротьби новгородцев із суздальцами в XIII столітті Толстого насамперед цікавило, як влада впливає на людину і як особистість правителя впливає на життя й стан держави

Письменник ніколи не ідеалізував своїх героїв або історію Росії. Тонкий лірик, талановитий драматург і прозаїк, він володів і даром сатирика. Їм написана віршована сатирична «Історія держави Російського від Гостомысладо Тимашева» (1868).

Одні вважали Толстого реакціонером, інші – революціонером. Але він не був ні тим, ні іншим. Не належав Толстій ні до слов’янофілів, ні до західників. Свою позицію він характеризував так:

Двох станів не боєць, але тільки гість випадковий,

За правду я б радий підняти мій добрий меч,

Але суперечка з обома – досель мій жереб таємний,

И к клятві жоден не міг мене залучити…

Головне своє завдання, свій єдиний шлях служіння на користь батьківщини Олексій Толстой бачив у творчій незалежності. Ніякі суспільні плини, на його думку, ніколи не зможуть перетворити справжніх поетів і художників у непотрібне, «віджиле плем’я»:

Други, не вірте!

Усе та ж єдина

Сила нас вабить до себе невідома,

Та ж зачаровує нас пісня солов’їна,

Ті ж нас радують зірки небесні!

Правда все та ж!

Серед мороку непогожого

Вірте чудесній зірці натхнення,

Дружно гребіть в ім’я прекрасного

Проти плину!

Не випадково цей дивний поет писав пр самому себе: «Я один із двох або трьох письменників, які тримають у нас прапор мистецтва для мистецтва, тому що переконання моє полягає в тому, що призначення поета – не приносити людям яку – небудь безпосередню вигоду або користь, але піднімати їхній моральний рівень, вселяючи їм любов до прекрасного».