Тема Петербурга у творчості Ахматовій – Ахматова Ганна

Петербург займає особливе місце у творчості Ганни Андріївни Ахматовій. Себе вона завжди називала петербурженкой, і є якась таємнича відповідність між її поезією й духом Петербурга. Дитинство і юність її пройшли в Царському Селі, де витає дух Пушкіна, де природа й архітектура казково прекрасні й загадкові, це місто, про яке вона писала: «ПРО, чарівне місто загадок, я сумна, тебе полюбивши». Образ Пушкіна встає перед читачем у всіх віршах Ахматової, пов’язаних з Петербургом і Царським Селом:

Смаглявий отрок бродив по алеях,

В озерних сумував берегів,

И сторіччя ми плекаємо

Ледве чутний шелест кроків

Голки сосон гулко й колко

Устеляють низькі пні…

Тут лежала його треуголка

И розпатланий тім Хлопці

Для Ахматової Пушкін – не збіглий у минуле побратим по перу, а сучасник, що тільки що пройшов по дорозі, залишив розкриту книгу, накреслив щось тростиною на піску, вона постійно звертається до нього, до його духу, до його поезії, який пронизаний весь Петербург і Царське Село. У вірші «Царскосельская статуя» вона описує «Дівчину із глечиком», що Пушкін присвятив вірш «Урну з водою упустивши, об стрімчак її діва розбила…». Ахматова не тільки любується цією статуєю, вона ревнує її до Пушкіна:

Я почувала неясний страх

Перед цією дівчиною оспіваної

Грали на її плечах

Промені світла, що бідніє

И як могла я їй простити

Захват твоєї хвали закоханій…

Дивися, їй весело сумувати,

Такий ошатно оголеної

Пушкін – це символ Петербурга, вічно молодий, закоханий, живий, дух якого незримо є присутнім на вулицях і площах великого міста

Ще один символ Петербурга, нерозривно пов’язаний з ним, із трагічними подіями в історії міста, – Олександр Блок:

Він правий – знову ліхтар, аптека,

Нева, безмовність, граніт…

Як пам’ятник початку століття,

Там ця людина коштує –

Коли він Пушкінському Будинку,

Прощаючись, помахав рукою

И прийняв смертну знемогу

Як незаслужений спокій

Ім’я Пушкіна є присутнім і тут, у віршах про Блок, тому що ці два генії зв’язані один з одним і Спетербургом.

Петербург Ахматової з’являється перед нами у всій своїй величній красі: галереї й арки, канали й мости, собори й пам’ятник Петру, чавунні огорожі, чорна вода Неви – усе знайшло своє відбиття в карбованих рядках Ахматової, що продовжила традицію Пушкіна, що стала його спадкоємицею:

Знову Исакий в облаченье

З литого срібла

Холоне в грізному нетерпенье

Кінь Великого Петра

Вітер задушливий і суворий

Із чорних труб змітає гар…

Ах! Своєю столицею нової

Незадоволений государ

Петербург Ахматової теж наповнений протиріччями, як і Петербург Пушкіна: він прекрасний, але холодний, трагичен, у такому місті можлива лише нерозділена любов:

ПРО, це був прохолодний день

У чудесному місті Петровом!

Лежав захід багаттям багряним,

И повільно густіла тінь

Нехай він не хоче око моїх,

Пророчих і незмінних

Все життя ловити він буде вірш,

Молитву губ моїх гордовитих

Любов до Петербурга Ахматова виражає у всіх віршах, присвячених йому:

Тому ми любимо строгий,

Багатоводне, темне місто…

Я к трояндам хочу, у той єдиний сад,

Де краща у світі коштує з огорож,

Де статуї пам’ятають мене молодий,

А я їх під невскою пам’ятаю водою

А я один на світі місто знаю

И навпомацки його в сні знайду

Це місто створене для натхнення, для поезії:

Але ні на що не проміняємо пишний

Гранітне місто слави й лиха,

Широких рік сяючі льоди,

Безсонячні, похмурі сади

И голос Музи ледве чутний

Ахматова не відокремлює себе від інших петербуржців, які розділили з улюбленим містом всі нещастя й негоди, що випали на його частку. Після революції, коли частина інтелігенції покинула країну, Ахматова залишається в рідному місті, незважаючи на те, що це загрожує їй загибеллю:

Ніхто нам не хотів допомогти

За те, що ми залишилися будинку,

За те, що, місто свій люблячи,

А не крилату волю,

Ми зберегли для себе

Його палаци, вогонь і воду

Інша наближається пора,

Уж вітер смерті серце студить,

Але нам священний град Петра

Мимовільним пам’ятником буде

Ленінградська блокада не могла не знайти відбиття у творчості поета, тому що сама Ахматова була свідком і учасницею військових подій, поки не була евакуйована в Ташкент. Цикл віршів «Вітер війни» показує мужність і стійкість жителів і захисників Ленінграда, трагізм що відбувається, біль за загиблих:

Птаха смерті в зеніті коштують

Хто йде виручати Ленінград?

Не шумите навколо – він дихає,

Він живий ще, він все чує:

Як на вологому балтійському дні

Сини його стогнуть у сні,

Як з надр його крики: «Хліба!» –

До сьомого доходять неба…

Але безжалісна ця твердінь

И дивиться із всіх вікон – смерть

Самі гіркі й зворушливі слова присвячені дітям блокадного Ленінграда:

Щілини в саду вириті,

Не горять вогні

Пітерські сироти,

Детоньки мої!

Під землею не дихається,

Біль свердлить скроня,

Крізь бомбування чується

Дитячий голосок

Після зняття блокади Ахматова пише не радісні, переможні вірші, а голосіння:

Ленінградське лихо

Руками не розведу,

Слізьми не змию,

У землю не зариюся

За версту я обійду

Ленінградське лихо

Я не поглядом, не натяком,

Я не словом, не докором,

Я земним уклоном

У поле зеленому

Пом’яну

Але не тільки це випробування розділила з улюбленим містом Ахматова. Знайшло відбиття в її творчості й страшний час репресій. Вона повною чашею випила це горе, тому що її син був арештований, перебував у таборі тільки за те, що його батьком був Микола Гумилев, чудовий поет, розстріляний більшовиками в 1921 році. У поемі «Реквієм» Ленінград з’являється страшним, лиховісним містом, що несе смерть:

Це було, коли посміхався

Тільки мертвий, спокою радий,

И непотрібним привеском бовтався

Біля в’язниць своїх Ленінград

В останній частині поеми Ахматова пише про пам’ятник, що, може бути, їй колись поставлять у Петербурзі. Знову йде переклик з Пушкіним, з його «Пам’ятником». Але вона просить поставити пам’ятник біля в’язниці, де вона стільки вистраждала:

И нехай з потемнілих і бронзових вік,

Як сльози, струменіє підталий сніг,

И голуб тюремний нехай гулит удалині,

И тихо йдуть по Неві кораблі

Ахматова гідна того, щоб їй поставили пам’ятник у місті, що вона так любила: Петербургові вона присвятила свої кращі рядки, з ним розділила всі лиха й негоди, вона стала так само невіддільна від його ім’я, як Пушкін і Блок. Вона вправі зайняти місце поруч із цими великими поетами

*** (Я не принижуся перед тобою)»