Парфуми як іронічна метафора мистецтва кінця XX сторіччя (по романі Патрика Зюскинда «Парфумер») – Зюскинд Патрик

Мистецтво завжди шукає. Теми, образи, алегорії, символи, взагалі форму подання того, чим переймається художник. Загальні тенденції як звичайно розвиваються паралельно в декількох видах мистецтв, які залежать і від загального стану культури, і від проблем, які хвилюють художників у широкому значенні цього слова. Перше визначає форму. Друге – теми. Розвиток науки в XIX столітті й віра в те, що всьому можна знайти раціональне пояснення послужило причиною розквіту реалізму в крайній формі – натуралізму. І мир ускладнювався: руйнувалися культурні границі між країнами, ламалися звичайні пристрої, і мистецтво, намагаючись художньо зрозуміти ці зміни й разом з тим надихаючись небаченим масштабом процесів, початок шукати пояснення часу в ірраціональному, а форми втілення ідей теж створювалися нові. Так виник модернізм. Але й у глобалізації була своя границя – прийшов час, коли людство жахнулося від необмеженості власних можливостей в області руйнування як фізичного, так і духовного. Руйнувалися границі між високою й низькою, елітарною й масовим, грою й реальністю – між усім. Хаос прийшов у думці художників. Те, що вчора здавалося благом, на очах початок перетворюватися в страх. І художники, як люди душевно більше чутлив і вразливі, почали шукати шляхи втечі від глобального в частки «локальні мири» постмодернізму, де замість героїчної експансії до більших ідеалів, людина одержав можливість пожити приватним життям

Воля модернізму – воля від існуючих обставин і зовнішніх обмежень. Воля постмодернізму – спроба звільнитися від диктату глобальних ідеалів

Навіть таких, як принцип «чистого мистецтва», або «мистецтва заради мистецтва». Хіба має принципове значення, як конкретно називається агресивне глобальне «щось»?

Навіть якщо відволіктися від плинів (хоч архітектурних, хоч літературних), різні види мистецтва мають різні ступені абстрактності. Самими абстрактними зі звичайних, традиційних і визнаних видів мистецтва вважається музика. Але Патрик Зюскинд у своєму романі вивів на сцену вид мистецтва абстрактнейший чим музика: мистецтво створення заходів. Символічне мистецтво, вибране письменником саме для того, щоб підкреслити головний принцип «чистого мистецтва», що при цьому начебто тяжіти до реалізму. Але – як? Герой його добутку, щоб відтворити найкращі пахощі найпривабливіших людей, убиває власників цих заходів. Він – геній, але його геніальність жахлива, як наслідок діяльності будь – якого фанатика, що одержав безмежну владу над іншими. Та й саме це мистецтво навіть «у нормі» уже передбачає перетворення живого – квітів – на мертві штучні выжимки пахощі. Досить детально зображує письменник цей непривабливий технологічний процес, відверто називаючи те, що роблять із квітами, «убивством».

Жан – Батист Гренуй, головний герой роману – втілення відразу декількох принципів, проти яких виступає автор і весь плин постмодернізму

Скільки разів були оспівані в Літературі люди, які жили «однієї, але полум’яною пристрастю», отрекшиеся подвижники, які були готові й власне життя, і життя кого – небудь принести в жертву певній ідеї. Ідеї прекрасного, наприклад. Люди, які бажали роздерти на шматки вбивцю, раптом буквально закохуються в Гренуя, зустрівшись із його шедевром – парфумами, які відтворювали захід убитих красунь

Так, Гренуй створює чудо. І тим, хто не знає, яку ціну було заплачено за створення його шедевра й справжню мету цієї людини – влада над іншими, його «твір мистецтва» може здаватися прекрасним. І чи гідно мистецтво такої ціни? І чи часто замислюємося ми, до яким особистим цілям прагнуть деякі беззастережні Генії?

Мистецтво думки – теж мистецтво. Щоб зробити атомну бомбу, створити політичну ідеологію й втілити її в життя разом з концтаборами, теж треба бути генієм. Але будь – яка ідея – художня, наукова, політична, що несе в собі необхідність насильства, досить схожа на парфуми Гренуя.

Його шедевром можна захоплюватися, як будь – якими шедеврами такого типу. Можна обожнювати його разом з із. Схожими шедеврами майорить XX сторіччя. Таланти знаходять шанувальників. Але хіба легше від того жертвам відстороненої ідеї? Та й сам химерний художник, виявляється, не одержав очікуваного задоволення від того, що створив: «Те, чого він завжди жагуче бажав, а саме, щоб його любили інші люди, у момент успіху стало йому нестерпним, тому що сам він не любив їх, він їх ненавидів». І зрештою його з’їдають у прямому (а насправді – символічному) значенні, саме тому, що він своїм Генієм викликав таку любов. Всі його високе мистецтво було суцільною оманою, ілюзією, як сам його образ в очах обдурених людей – цей геній насправді не мав ні власного заходу, ні чогось людського у своїй природі. Не випадково П. Зюскинд неодноразово порівнював його із кліщем, тобто з паразитом. Ні собі, ні іншим нічого реально гарного не може принести подібне мистецтво – така думка виникає, якщо уважно читати роман

Звичайно, у романі «Парфумер» є й інші теми, тому що навіщо писати книгу про те, що можна передати декількома словами? Але ця тема: символічне розвінчання художніх принципів експансивного модернізму – є провідної