Роздуму про Людину в п’єсі Горького «На дні» – Горький Максим

П’єса М. Горького «На дні» написана сто років тому. І всі ці роки вона не переставала викликати спори. Це можна пояснити безліччю проблем, поставлених автором, проблем, які на різних етапах історичного розвитку здобувають нову актуальність. Це пояснюється й складністю, суперечливістю авторської позиції. Вплинуло на долю добутку, на його сприйняття те, що складні, філософськи неоднозначні ідеї письменника були штучно спрощені, перетворені в гасла, узяті на озброєння офіційною пропагандою недавнього років. Слова: «Людина… це звучить гордо!» ставали нерідко плакатними написами, майже така ж розповсюдженими, як «Слава КПРС!», а сам монолог Сатину заучувався напам’ять.

П’єса М. Горького – новаторський літературний твір. У центрі її – не стільки людські долі, скільки зіткнення ідей, суперечка про людину, про сенс життя. Ядром цієї суперечки є проблема правди й неправди, сприйняття життя такий, яка вона є насправді, з усією її безвихідністю й правдою для персонажів – людей «дна», або життя з ілюзіями, у яких би різноманітних і вигадливих формах вони не з’являлися. Ця суперечка починається задовго до появи в нічліжці Луки й триває після його відходу

Уже на самому початку п’єси Діжа тішить себе ілюзіями, що вона – вільна жінка, а Настя – мріями про велике почуття, запозичаючи його із книги «Фатальна любов». І із самого початку в цей мир ілюзій уривається фатальна правда. Не випадково кидає свою репліку Діжа, звертаючись до Кліща: «Не терпиш правди!» Із самого початку п’єси багато чого звучить як суперечка М. Горького із самим собою, зі своєю колишньою ідеалізацією босяків. У костылевской нічліжці воля виявляється примарною – опустившись на «дно», люди не пішли від життя, вона наздоганяє їх. І колишнє горьковское бажання – розглянути в босяках, люмпенах, людей, відірваних від нормального людського життя, насамперед гарне – також відступає на другий план. Ці люди жорстокі друг до друга, життя зробила їх такими. І ця жорстокість проявляється насамперед у тім, з якою наполегливістю вони руйнують ілюзії інших людей, наприклад, Насті, що вмирає Ганни, Кліща з його надією вибратися з нічліжки, почати нове життя, Барона, все надбання якого становлять спогади про колишню велич роду і якому Настя кидає в жорстокості репліку: «Брешеш, не було цього!»

У середовищі цих запеклих життям людей з’являється мандрівник Лука. І з його появою суперечка, що почалася вже, про людину, про правду й неправду в його житті загострюється. Вдивимося уважніше в образ Луки. Насамперед відзначимо, що саме цей персонаж п’єси викликає найбільш запеклі суперечки, становить її драматургічний нерв. Лука утішає людей. Чим можна утішити цих викинутих з життя, що опустилися на дно її колишніх баронів, акторів, робочу людину, що втратила роботу, що вмирає жінку, який нема чого й згадати гарного про прожите життя, потомственого злодія? І Лука прибігає до неправди, як до словесного наркотику, як до знеболюючого засобу. У мешканців нічліжки він вселяє ілюзії, причому життєвий досвід його такий, що він тонко почуває людей, знає, що кожному з них важливіше всього. І безпомилково натискає на головний важіль людської особистості, обіцяючи Ганні спокій і відпочинок на тім світлі, Акторові – безкоштовні лікарні для алкоголіків, а Ваську Попелу – вільне життя Всибири.

Навіщо бреше Лука? Це питання не раз задавали собі читачі й критики, міркуючи над горьковской п’єсою. Довгий час у трактуваннях образа Луки переважали негативні оцінки, його обвинувачували в байдужості до людей, у користі (саме ім’я його по співзвуччю зв’язано зі словом «лукавий», а одне зі значень цього слова близько до нечистого, до спокусника). Лука обвинувачували й у тім, що він спокушає людей своєю неправдою, а як головне обвинувачення називали смерть Актора. Однак якщо вдивитися в те, що робить Лука, вслухатися в його мові, розумієш, що механізм його утешительства простіше й складніше. Він просто не зачерствів душою, не можна не погодитися з оцінками, які дає Луці Сатин: «Він брехав… Але це тільки з жалості до вас». Лука не просто обманює, протягом п’єси він творить реальне, діяльне добро: утішає перед смертю Ганну, намагається присоромити Василису. Саме цей мандрівник запобігає вбивству Васьком Попелом Костылева (до речі, Сатин прямо штовхає Васька на вбивство: «…і чого ти не пришибешь його, Василь?!» – і далі: «Потім женися на Василисе… хазяїном нашим будеш…» І в Сибір він радить Попелу піти скоріше, тому що передбачає, добром ця справа не скінчиться, і передбачення його виявляється правильним. Лука не просто бреше Акторові, він умовляє його: «Ти тільки от чого: ти поки готуйся! Утримайся… візьми себе в руки й терпи…» І причина смерті Актора не в ілюзіях, а в їхній катастрофі, у прозрінні, у свідомості неможливості втриматися й взяти себе вруки.

Лука не просто утішник, він філософськи обґрунтовує свою позицію. Одним з ідейних центрів п’єси стає розповідь мандрівника про те, як він урятував двох швидких каторжників. Головна думка горьковского персонажа тут у тім, що врятувати людини й навчити добра може не насильство, не в’язниця, а тільки добро: «Людина може добру навчити… Поки вірила людина – жив, а втратив віру й повісився».

Отже, у п’єсі, як можна переконатися, головний носій добра – Лука, він жалує людей, співчуває їм і намагається допомогти словом і справою. Авторська позиція в драмі М. Горького виражена, зокрема, сюжетно. Остання подія п’єси – смерть Актора – підтверджує слова Луки: повірила людина, потім втратив віру й повісився. Прийнято вважати, що головним опонентом Луки в суперечці про правду є Сатин. Це начебто б і так, адже саме він вимовляє афоризм: «Неправда – релігія рабів і хазяїв… Правда – бог вільної людини!» Однак саме Сатин не тільки заступається за старого, забороняючи погано говорити про нього, але й вимовляє свій знаменитий монолог про людину, втілюючи в життя ідеї Луки. Справді, що таке міркування, як не словесний наркотик, покликаний утішити всіх навколо, в усіх вселити ілюзію власної цінності, поза залежністю від реальних людських справ. Недарма саме після монологу Сатину в нічліжці починається п’яний розгул, і навіть глашатай нещадної й злої правди Бубнов заявляє: « чиБагато людині треба? От я – випив і радий!» І тільки звістка про самогубство Актора раптово перериває цю картину. Тому так багатозначно звучать останні слова п’єси, вкладені у вуста Сатину: «Эх… зіпсував пісню… дурок – рак!»

По – справжньому сперечається з Лукою не Сатин, а сам автор п’єси. Саме Горький показує, що рятівна неправда нікого не врятувала, що вічно жити в полоні ілюзій не можна, а вихід з них і прозріння завжди трагичны, а головне – що людина, що живе у світі втішливої мрії, що заколисує обману, примиряється зі своїм убогим, безпросвітним реальним життям. Це приводить його до того, що він погоджується терпіти – мотив цей звучить у п’єсі не раз, наприклад, у словах Ганни: «Коли там борошна не буде… тут можна потерпіти… можна!» або в притчі про праведну землю – жила людина погано, але терпів у надії знайти колись інше життя. От цього примирення з життям не приемлет М. Горький. Суперечка письменника з Лукою – це багато в чому суперечку із самим собою. Недарма сучасники згадували, що по своїх людських якостях М. Горький був багато в чому близький до цього мандрівника – утішника. Недарма він уже в період післяреволюційний написав кіносценарій «По шляху на дно», де під впливом ідеологічних догм викрив Луку, показав його як кулака, злочинної й аморальної людини. Але сценарій цей виявився творчою невдачею М. Горького, а п’єса «На дні» продовжує жити й сьогодні, викликаючи численні суперечки й знаходячи нову актуальність

Образ Луки довгий час оцінювався в літературознавстві однозначно негативно. Лука обвинувачували в тім, що він бреше з корисливих спонукань, що він байдужий до людей, яких обманює, нарешті, що в момент злочину він зник з нічліжки. Але головне обвинувачення, що пред’являлося Луці, стосувалося його позиції, його відносини до людини. Він проповідує жалість, милосердя, які в колишні роки вважалися чимсь зайвим, навіть підозрілим, отаким проявом примиренства, відступом від позиції боротьби із класовим ворогом (а ворогів бачили навколо себе нескінченно багато), милосердя оголошувалося «інтелігентською м’якотілістю», що неприпустима в умовах сутички двох мирів. Не приймалося в позиції Луки й інше – те, що він не кличе людей до боротьби, до революційних дій, радикальній зміні життя. Все це в давні роки вважалося шкідливому й далеким «борцеві за світле суспільство». Сьогодні образ Луки прочитується багато в чому інакше, а приводом до цього може послужити просто уважне, неупереджене знайомство з горьковской п’єсою