Вишневий сад у п’єсі Чехова – уособлення Росії напередодні першої російської революції – чехів Антон

Чехов писав свої п’єси на початку нового століття, нової епохи, нових настроїв, устремлінь і ідей. Такий вуж невблаганний закон життя: те, що колись було молодим і повним сил, стає стар і старезним, звільняючи дорогу нового, юної й сильного життя… За вмиранням і смертю треба народження нового, розчарованість у житті переміняється надіями, очікуванням змін

Саме таку переломну епоху відбиває – час, коли старе вже вмерло, а нове ще не народилася п’єса Чехова “Вишневий сад”. Життя на якусь мить зупинилася, затихла… Хто знає, бути може, це – затишок перед бурою? Ніхто не може відповісти, але всі чогось чекають… Точно так само чекав, удивляючись у невідоме, і Чехов, передчуваючи кінець свого життя, чекало й все російське суспільство, що страждало від невизначеності й перебувало в розгубленості. Ясно було одне: старе життя безповоротно пішло, на зміну їй грядет інша… Який же буде вона, це нове життя?

Як звичайно в драматурга Чехова персонажі п’єси “Вишневий сад” належать до декількох поколінь. З поезією смутних спогадів про колишнє життя, що навіки отшумели, кінчається царство вишневих садів. Незабаром почнеться епоха дій і змін. Всі герої п’єси передчувають настання нового життя, але одні чекають її з побоюванням і непевністю, а інші – з вірою й надією. Герої Чехова не живуть сьогоденням; для них сенс життя укладений або в ідеалізованому ними минулому, або в настільки ж ідеалізованому світлому майбутньому. Те, що відбувається “тут і тепер”, їх начебто не хвилює, і трагізм їхнього положення в тім, що кожний бачить мета свого буття поза життям, поза “вишневим садом”, що персоніфікує саме життя

Вишневий сад – це вічне Сьогодення, що зв’язує воєдино минуле й майбутнє в безперервному русі життя. У цьому саду жили предки Раневских. Сад – це те, що існувало завжди, ще до народження Фірса, Лопахина, Раневской, у ньому втілена вища правда життя, що ніяк не можуть знайти чеховські герої. Навесні сад цвіте, до осені приносить плоди; відмерлі гілки дають нові свіжі паростки, сад наповнюється заходами трав і квітів, співом птахів, тут кипить життя!

Дивна статичність життя власників саду, з ними нічого не відбувається. У п’єсі немає ніякої дії, персонажі тільки й роблять, що проводять дорогоцінний час свого життя в розмовах, які нічого в ній не міняють… “Вічний студент” Петя Трофимов безжалісно обрушується на людські пороки – ледарство, лінь, пасивність – і призиває до активності, до праці, проповідуючи “вищу правду”. Він затверджує, що неодмінно знайде для себе й укаже іншим “шлях, як дійти” до її, до цієї вищої правди. Але в житті він не йде далі слів і на ділі виявляється “недотепою”, що не може закінчити курсу, і над яким усе потішаються через нього неуважності

Або, наприклад, Аня, душа якої щиро відкрилася вільним прагненням Пети, захоплено викликує: “Ми насадимо новий сад, роскошнее цього”. Вона легко відмовляється від минулого й з радістю залишає рідний будинок, тому що спереду в неї – “світле майбутнє”. Але занадто примарна й невизначена це нове життя, що так чекають Петя й Аня, а вони, самі того не усвідомлюючи, платять за неї дорогу ціну!

Раневская, здавалася б сама зріла людина, господарка, повна неясних і неясних надій. Вона плаче побачивши дитячої, вимовляє пихаті монологи про свою любов до батьківщини, але проте продає сад і їде в Париж до людини, що, за її словами, обкрав і кинув неї. Сад, звичайно ж, доріг їй, але тільки як символ її зів’ялої молодості й краси. Вона, як і всі інші герої п’єси, не може зрозуміти того, що ніякий міф, що людина створює для себе сам, щоб побороти страх порожнечі й хаосу, – ніякий міф не наповнить життя справжнім змістом

Продаж саду асоціюється в мене із продажем Росії. Це лише видиме рішення проблем, і немає сумніву в тім, що душа, що метається, Раневской не знайде заспокоєння в Парижу, а мрії Пети й Ані не здійсняться. “Вся Росія – наш сад”, – говорить Петя Трофимов. Але якщо він з такою легкістю відмовляється від того, що зв’язує його з минулим, якщо він не здатний побачити красу й зміст у сьогоденні й не здійснює свою світлу мрію тут і тепер, у цьому саду, те й потім, у майбутньому, він навряд чи знайде зміст і щастя

А що ж представник буржуазії, герой сьогодення – Лопахин? Він мріє про кінець “нескладного нещасливого життя” і живе за законами практицизму й вигоди. Вихід з положення він бачить у покупці саду, але, здобуваючи його, він цінує в ньому “тільки те, що він великий” і збирається вирубати його, щоб на цьому місці будувати дачі

Очевидно смакуючи руйнівність прийдешніх революцій, Чехов сприймав Вишневий сад як значеннєвий і духовний центр п’єси, це єдиний стійкий і незмінний, вірний собі живий організм, у якому все підлегло строгому порядку природи, життя. Вирубуючи сад, сокиру обрушується на саме святе, що залишилося в чеховських героїв, на їхню єдину опору, на те, що зв’язувало їхній один з одним. Для Чехова найстрашнішим у житті було втратити цей зв’язок – зв’язок із предками й нащадками, з людством, з Істиною. Хто знає, бути може, прообразом вишневого Саду послужив Райський Сад, від якого теж відмовилася людина, польстившийся на оманні обіцянки й мрії?