Образ поета й тема творчості в лірику Лермонтова – Лермонтов Михайло

М. Ю. Лермонтов – духовний спадкоємець Пушкіна. Він відбив у своїх добутках міркування про своє покоління, про час, про себе, про батьківщину. Всі вірші поета народжувалися «з полум’я й світла», тобто з бури почуттів і напружено биткої думки. Так, більшість творів Лермонтова написано в роки реакції, багато хто з них перейняті гіркотою самітності, свідомістю того, що його сучасники живуть безцільно. Про це пише Лермонтов у вірші «Дума», говорячи, що майбутнє його покоління «иль порожньо, иль темно».

Вірші про поета й творчість займають особливе місце в російської поезії. У них висловлено набагато більше, ніж міркування майстрів про своє високе мистецтво. У цих віршах відношення російської поезії до дійсності, до держави, до миру, вчасно: історія усвідомлення поетом свого місця в суспільстві. Звичайно, всі ці аспекти по – різному переломлювалися у творчості різних поетів. Свій особливий погляд на поезію є й у М. Ю. Лермонтова. У його віршах знайшли своє вираження відчуття трагічної несумісності мистецтва й наступаючі «залізного віку», почуття самітності художника, його розладу смиром.

В 1837 році Лермонтов, вражений стражданнями й загибеллю А. С. Пушкіна, пише вірш «Смерть поета», виконане болю й туги. У цьому творі Лермонтов міркує про трагічну долю поета, осмислює його гірку долю, говорить його вбивці. Причому він обвинувачує не тільки Дантеса, тому що:

Не міг щадити він нашої слави;

Не міг зрозуміти в цю мить кривавий,

На що він руку піднімав! …

Скільки людей, що прекрасно розуміли значення Пушкіна для Росії, не зуміли вберегти «сонце російської поезії! …» Останні головні рядки спрямовані проти царських катів, які також винні в загибелі поета, їм Лермонтов загрожує божим судом. Йому вдалося прекрасно втілити образ великого російського поета. Але головне в тім, що він осяг вічні проблеми. Адже в «Смерті поета» трагічна доля не тільки Пушкіна, але й кожного генія серед пігмеїв з його ранимостью, самітністю й протестом

Не винесла душу Поета

Ганьби дріб’язкових образ,

Повстав він проти думок світла

Один, як колись… і вбитий!

А поява вбивці й душителів волі – наслідок існування будь – якого бездуховного співтовариства

Ви, жадною юрбою варті в трону,

Волі, Генія й Слави кати!

Таїтеся ви під сению закону,

Перед вами суд і правда – усе мовчи!

Свої міркування про долю поета, про призначення поезії в цьому світі продовжує Лермонтов у вірші «Поет». Воно починається з міркування про долю кинджала. Були часи, коли клинок був вірним товаришем своєму власникові. Потім він був узятий козаком «на холодному трупі пана» і проданий у крамницю вірмена, де й купив його поет. І от тепер кинджал висить без справи, втративши своє призначення, а поет, дивлячись на нього, міркує про поезію свого часу

У наше століття зніжений чи не так ти, поет Своє втратив назначенье, На злато промінявши ту владу, який світло Слухало в німому благоговенье!

Поет згадує про те, що раніше поезія була гідна свого призначення, тобто вона була знаряддям для битви. Для нього поезія минулого років – це чаша для бенкетів, дзвін на вежі вічової. Тим самим він підкреслює, що її призначення – звертання до людської безлічі, в об’єднанні людей. У Лермонтова набагато сильніше, ніж у Пушкіна, звучить думка про те, що поезія повинна служити народу. Зараз же, по думці автора, вона втратила це своє призначення й навряд чи знайде його знову. Закінчує Лермонтов свій вірш риторичним питанням:

Прокинешся ль ти знову, осміяний порок!

Иль ніколи на голос мщенья

Із золотих піхов не вирвеш свій клинок,

Покритий іржею презренья!

Образ осміяного й зневажуваного пророка з’являється й у вірші «Пророк». Воно є як би продовженням однойменного твору Пушкіна: поет, наділений божественним дарунком, усвідомлює всю вагу свого призначення. Він розуміє, як важко виконувати «веленье божее». Важко тому, що люди, яким він говорить про любов і правду, не вірять йому, насміхаються над ним, нехтують його. Але поет не відмовляється від своєї високої місії, він вертається в пустелю, де слухають його зірки так тварина земна. І хоча він один, він продовжує свою справу. Вірш прекрасно відбиває трагічне світовідчування Лермонтова, самотнього, відкинутого, що бачить навколо себе лише пороки й злість,

З тих пор, як вічний суд

Мені дав всеведенье пророка,

В очах людей читаю я

Сторінки злості й пороку

Проголошувати я став любові

И правди чисті ученья:

У мене всі ближні мої

Кидали скажено камені

Тему самітності поета в цьому світі Лермонтов торкнувся ще раніше, у вірші «Ні, я не Байрон…»

Слова Герцена виражають щире значення творчості Лермонтова. Вірші поета будили думку в передових людях його покоління, виховували щирих патріотів