Навіки любов’ю поранений з творчісті В. Маяковського

Одна з вічних тем у літературі - тема любові – проходить через всю творчість В. Маяковського. “Любов – це серце всього. Якщо воно припинить роботу, все інше відмирає, робиться зайвим, непотрібним. Але якщо серце працює, воно не може не проявлятися у всім”, – уважав поет. Життя Маяковського з усіма її радостями й прикростями, болем, розпачем – вся в його віршах. Добутку поета розповідають і про його любов, і про те, який вона була. Кохання-страждання, любов-борошно переслідувала його ліричного героя. Відкриємо поему “Хмара в штанах” (1914 р.), і нас відразу, з перших рядків охоплює тривожне почуття великої й жагучої любові:

Ця трагічна любов не вигадана. Сам поет указує на правдивість тих переживань, які описані в поемі:

Але виняткове по силі почуття приносить не радість, а страждання. І весь жах не в тім, що любов безмовна, а в тім, що любов взагалі неможлива в цьому страшному світі, де все продається й купується. За особистим, інтимним просвічує великий мир людських відносин, мир, ворожий любові. І цей мир, ця дійсність відняли в поета улюблену, украли його любов. І Маяковський викликує: “Любити не можна!” Але не любити він не міг. Пройшло не більше року, і серце знову розривають борошна любові. Ці його почуття знаходять висвітлення в поемі “Флейта-хребет”. І знову не радість любові, а розпач звучить зі сторінок поеми:

Звертаючись до Бога, поет волає: …чуєш! Забери прокляту ту, яку зробив моєї любимою! Про те, що й потім поет не знайшов у любові свята, щастя, говорять інші твори Маяковського 1916- 1917 років. У поемі “Людина”, що звучить гімном людині-творцеві, любов з’являється в образах, що виражають лише страждання:

У двадцяті роки Маяковський пише одну за іншої поеми “Люблю” (1922 р.), “Про це” (1923 р.). Поема “Люблю” – це лірико-філософське міркування про любов, про її сутність і місце в житті людини. Продажної любові поет протиставляє любов щиру, жагучу, вірну, котру не можуть змити ні сварки, ні версти. Але вже в поемі “Про це” ліричний герой з’являється перед читачами знову бентежним, страждаючим, незадоволеною любов’ю. Поет глибоко переживає, що радості життя його не торкнулися:

Далі, звертаючись із майбутнього в сьогодення, поет з гіркотою зауважує:

Звичайно, не можна ставити знак рівності між ліричним героєм поеми й автором. Але те, що в поемі “Про це” її ліричний герой несе в собі реальні риси автора, – це безсумнівно, про це говорять багато деталей поеми. Любов поета була сильна. Але вже в 1924 році, у вірші “Ювілейне”, у задушевній бесіді з Пушкіним Маяковський з посмішкою повідомляє:

ЦІ рядки, зрозуміло, не заперечують любові взагалі. У вірші “Тамара й Демон”, опублікованому в лютому наступного року, Маяковський зі смутком констатував: “Любові я заждався, мені 30 років”. А у вірші “Прощайте” іронізує:

Серце поета жадало любові, але любов не приходила. “Як-небудь один живи й грійся”, – пише поет в одному з віршів. Скільки гіркоти в цих словах, гіркоті, що повною мірою випив Маяковський. Але він не міг погодитися з любові, її за граничністю:

Поет не мислить себе без любові – чи йде мовлення про кохану або про все людство.

На найвищій ліричній ноті завершуються вірші “Лілечка”, “Лист Тетяні Яковлєвою”, Почуття поета на вищій межі. Він дійсно навіки поранений любов’ю. І рана ця незагойна, що кровоточить. Але як би драматично не складалося життя поета, читача не може не потрясти сила цієї любові, що всупереч усьому затверджує непереможність життя. Поет мав всі підстави говорити: