ЧиБув вихід у Катерины Кабановой? – Островський Олександр

П’єса Олександра Миколайовича Островського «Гроза» вийшла в 1860 році, у період суспільного підйому. Сама історія, розказана в п’єсі, відбиває типові конфлікти епохи 60 – х: боротьбу між відживаючою мораллю самодурів і їхніх безмовних жертв і новою мораллю людей, у душі яких пробуджується почуття людського достоїнства. Особливе місце серед персонажів п’єси займає образ Катерины. На думку Добролюбова, від нього «віє на нас новим життям, що відкривається нам у самій її загибелі».

Катерина – натура поетично – мрійлива. Згадуючи про своє дитинство й дівочі роки, вона сама розповідає Варварі про те, як сформувався мир її почуттів і настроїв. У рідному домі їй жилося радісно й легко, але утворення не одержала. Оповідання мандрівниць і прочанок заміняли їй книги. Вразлива від природи, Катерина жадібно прислухалася до кожного їхнього слова, всі приймаючи на віру. Так одержували утворення більшість жінок в XIX столітті. Сьогодні мандрівниць замінив телевізор. Катерина говорить мовою, яким у купецькому середовищі того часу могла говорити тільки жінка поетично настроєна й обдарована. У ньому чутні й елементи поетичного народного мовлення, і вплив церковно – книжкової літератури, а також і церковних богослужінь, які «до смерті» любила відвідувати Катерина. Її виділяють особливий м’який ліризм, емоційність і задушевність, які відповідають загальному складу характеру Катерины. У п’єсі неодноразово повторюється образ, що допомагає зрозуміти головне в характері Катерины, – образ птаха. У народній поезії птах – символ волі. Звідси постійний епітет «вільний птах». «Я жила, ні про що не тужила, точно пташка на волі», – згадує Катерина про те, як їй жилося до заміжжя, «…Отчого люди не літають так, як птаха? – говорить вона Варварі. – Знаєш, мені іноді здається, що я птах». Але вільний птах потрапив у залізну клітку. І вона б’ється й тужить вневоле.

Натура мрійлива, вразлива, з характером по перевазі «люблячим, ідеальним», по визначенню Добролюбова, Катерина в той же час має палку й жагучу душу. Катерина терпить лише до пори до часу. «А вуж коли мені тут опостынет, – говорить вона, – так не удержать мене ніякою силою. У вікно викинуся, у Волгу кинуся. Не хочу тут жити, так не стану, хоч ти мене ріж!» Серед жертв «темного царства» Катерина виділяється відкритим характером, сміливістю, прямотою. «Обманювати – те я не вмію; сховати – те нічого не можу», – відповідає вона Варварі, що говорить, що без обману в їхньому будинку не проживеш. І от така вразлива, поетично настроєна й у той же час рішуча жінка попадає в сім’ю Кабановой, у затхлу атмосферу святенництва й настирливої, дріб’язкової опіки, від якої віє мертвотним холодом і бездушшям. Природно, що конфлікт між цією обстановкою «темного царства» і світлим щиросердечним миром Катерины завершився трагічно.

Хочеться порушити питання: «А могло б бути по – іншому?» Трагізм положення Катерины ускладнювався ще тим, що неї видали заміж за людину, який вона не знала й любити не могла, як не намагалася вона бути вірною й люблячою дружиною. Спроби Катерины знайти відкликання в серце чоловіка розбиваються об рабську приниженість і недалекість Тихона й брутальність його інтересів. Тихін думає тільки про те, як би забігти до Дикого випити, покутить. Йому, як і Катерине, хочеться вирватися з будинку, але, на відміну від дружини, це іноді вдається. Неважко зрозуміти, з якою силою спалахують її почуття, коли вона зустрічає людину, не схожого на всіх навколишнім. Катерина любить не так, як навколишні її жінки. Вона готова на все для коханої людини, переступаючи навіть ті поняття про гріх і чесноту, які були для неї священними. Релігійність Катерины – це не святенництво Кабанихи, а глибоке искреннее переконання. «Ах, Варячи, – скаржиться вона, – гріх у мене на розумі! Скільки я, бідна, плакала, чого вуж я над собою не робила! Не піти мені від цього гріха. Нікуди не піти. Адже це недобре, адже це страшний гріх, Варенька, що я іншого люблю». Катастрофа наступає саме тому, що Катерина не може й не хоче таїти свого гріха

У четвертій дії драми в сцені покаяння наступає розв’язка. Страшна гроза, що вона сприймає, як «грозу господню », «страшна бариня з її прокльонами й древньою картиною на напівзруйнованій стіні, що зображує «геєну вогненну», – все це ледь не зводить Катерину з розуму. Вона привселюдно, на міському бульварі, кається перед чоловіком. Якби драма кінчалася цією сценою, була б показана непереможність підвалин «темного царства». Це б дало Кабанихе право тріумфувати: «Куди вона – те веде!» Але драма закінчується самогубством Катерины, яких варто сприймати як її моральну перемогу над «темними силами », яким вона не побажала скоритися. Цим вона виявила свій розпачливий, хоча й неспроможний протест проти «темного царства». Сьогодні можна поставити запитання: «Навіщо вона це зробила?» Адже вона могла піти з будинку, як Варвара, чим би ще більше досадила Кабанихе. Але ж Катерина була готова зробити це. Її не пугала далека Сибір, куди відправляли її улюбленого Бориса Григоровича. Але він був занадто слабкий, у нього не вистачило характеру, щоб вирватися з – під влади Кабановых і Диких. Він єдиний серед всіх дійсно розуміє Катерину, але допомогти їй не в силах: немає в нього рішучості боротися за свою любов. Шлях до вільного життя для Катерины закритий, а додому йти вона не бажає, тому що «що додому, що в могилу».

Іншого шляху як самогубство вона не бачить. Так, напевно, важко було б знайти вихід в умовах вдач, що панували в суспільстві в середині XIX століття. Адже до такого ж рішення пізніше приходить і ще одна героїня російської літератури – Ганна Каренина. Добролюбов назвав Катерину «променем світла в темному царстві», що на мить освітив його безпробудний морок

В 1864 році А. И. Герцен писав про «Грозу»: «У цій драмі автор проникнув у найглибші схованки<…> російського життя й кинув раптовий промінь світла в невідому душу російської жінки, що задихається в лещатах невблаганного й напівдикого життя патріархальної сім’ї».

Образ Катерины по справедливості належить до кращих образів жінок не тільки у творчості Островського, що сьогодні здобуває нову значимість, але й у всій російській художній Літературі