«Зрозумій живу мову природи – і скажеш ти: прекрасний мир…» (Нікітін) – Айтманов Чингиз

Пройшло досить багато часу від дня виходу у світло роману Чингиза Айтматова «Плаха». Однак підняті їм у романі проблеми актуальні й донині. Справа в тому, що питання взаємин людини й природи належить до розряду вічних. Існуючі ніколи гармонічні відносини людини й природи із часом виявилися зруйновані, і не просто зруйновані, але навіть зганьблені. Подібна дисгармонія в Айтматова приводить до трагедії – людин сам створює свій ешафот, плаху…

Роман починається з опису життя вовчої родини, що мирно живе на своїй території, поки один раз не приходить людина. Спокій зграї, спокій природи порушений. Безглузде й грубе знищення сагайдаків, описане в романі, викликає тремтіння: «…по степу, по білій сніжній пороші котилася суцільна чорна ріка дикого жаху».

Причиною настільки дивовижної наруги став усього лише невиконаний план мясосдачи. «Залучення в плановий оборот нерозкритих резервів» виявило щире відношення людини до природи. «Страх досяг таких апокалиптических розмірів, що вовчиці Акбаре, що оглухнула від пострілів, здавалося, що увесь світ оглухнув і онімів, що скрізь запанував хаос і саме сонце… теж метається й шукає порятунку й що навіть вертольоти раптом оніміли й уже без гуркоту й свисту беззвучно кружляються над степом, що йде в безодню, подібно гігантським безмовним шулікам…» – так все бачить вовчиця, що втрачає у вогні пожежі своїх вовченят. Але проте природа, на відміну від людини, все – таки позбавлена безглуздої жорстокості

Вовчиця Акбара всю свою невитрачену материнську любов і ніжність намагається перенести на дитину, але людина (в особі Бостона) у черговий раз не розуміє цього складного для нього явища й у пориві страху стріляє у вовчицю, промахується й убиває власного сина Кенджеша. Люди співчували Гулюшкан, що, втративши сина, вила так само, як Акбара, коли в неї украли її вовченят, що залишилися. Але виття вовчиці замість жалості викликав у людях тільки злість

Вовчиця не винувата перед людиною. А він несе заслужене покарання. До вторгнення людей у мир Акбары вона жила за законами природи й, зустрівши безпомічної людини, вовчиця могла відпустити його. Варварське знищення цілої природної системи Моюнкумов приводить до того, що в дію вступає закон відплати. І вовчиця змушена грати по «людським» правилах

Крім порожніх і бездушних, морально незрілих героїв – Бостона, Базарбая, Кандарова, автор уводить у роман наївного героя – жертву Авдия. Він щиро намагається розбудити в цих людях совість, почуття жалості й жалю, змусити ворога переосмислити своє життя, ставши іншим, краще й чистіше. Однак не можна виправити в одна мить те, що робилося людьми роками. Бостон сам поводиться на плаху велінням совісті, гине Базарбай. Авдий же переборює інстинкт самозбереження, гнів на своїх ворогів, жалує й любить їх. Він – людина волі, своїм прикладом виявляє ідеали добра, милосердя, жалю

«Гінці» за анашой побили й скинули з поїзда Авдия, сподіваючись, що він не виживе. А коли він, спонукуваний внутрішнім голосом добра в душі, у другий раз спробував піти проти суворої реальності й зупинити безглузде вбивство сагайдаків, це коштувало йому життя. Люди розіпнули Авдия, не пошкодували його. Справа в тому, що жалість їм споконвічно далека

Але Авдия пошкодувала вовчиця Акбара, що він побачив за кілька митей до своєї смерті. «Урятуй мене, вовчиця», – вимовив раптом умираючий Авдий. Почуй мене, прекрасна мати – вовчиця», – думає він і бачить вовчицю. «Ти прийшла…» – і голова його безвольно впала долілиць»…

Людина, що втратила щиросердечну чистоту, доброту, не здатний зрозуміти живу мову природи. Саме тому доля людини трагична. Але як ознаменування того, що людство не безнадійно, перед нами коштує образ Авдия. Він зумів розчути живу мову природи й зрозумів, як мир може бути прекрасний…