Тема любові у творчості Куприна – Куприн Олександр

 

А. И. Куприна, чудесного майстра художнього слова, гуманіста й правдошукача, з не меншою підставою можна назвати й співаком піднесеної любові, що подарували читачам три повісті – «Гранатовий браслет», «Олеся» і «Суламифь», – об’єднані прекрасною темою. Протестуючи проти вульгарності й цинізму буржуазного суспільства, продажних почуттів, «зоологічних» проявів інстинктів, письменник створює дивні по красі й силі приклади ідеальної любові, відправляючись для цього в глибину століть («Суламифь»), забираючись у лісову глухомань Волинської губернії («Олеся»), заглядаючи в коморку закоханого пустельника, останнього романтика в жорстокому й розважливому світі («Гранатовий браслет»).

Дрібний чиновник, самотній і боязкий мрійник, закохується в молоду світську даму, представницю так званого «вищого стану». Вісім років триває безмовна й безнадійна любов. Листа закоханого служать предметом глузувань і знущань членів сімейного клану князів Шеиных і Булат – Тугановских. Не сприймає їх всерйоз і княгиня Віра Миколаївна, адресат цих любовних одкровень. Присланий невідомим закоханим подарунок – гранатовий браслет – викликає буру обурення брата княгині, товариша прокурора Булат – Тугановского. Він готовий розтоптати, знищити «плебея», осмелившегося робити знаки уваги потомственій дворянці. Близькі княгині люди вважають бідного телеграфіста ненормальним, маніяком, і тільки старий генерал Аносов, з яким любить откровенничать княгиня, догадується про щирі мотиви настільки ризикованих учинків невідомого закоханого: «А почім знати?». Може бути, твій життєвий шлях, Верочка, перетнула саме така любов, про яку марять жінки й на яку більше нездатні чоловіки». Любов «маленької людини» закінчується трагічно. Не витримавши зіткнення з миром жорстокості й байдужості, з озлобленістю зачерствілих душ, герой повести гине

Вірш австрійського поета першої половини ХIХ в. Миколи Линау має зв’язок зі змістом повести «Гранатовий браслет »:

Мовчати й гинути… Але милею, Чим життя, чарівні окови! Свій кращий сон в очах у їй Шукати, не проронивши ні слова! – Як світло соромливий лампад Тріпотить перед особою Мадонни И, умираючи, ловить погляд, Небесний погляд її бездонний!..

«Мовчати й гинути» – от духовна обітниця закоханого телеграфіста. І все – таки він порушує його, нагадуючи про себе своїй єдиній і недоступній Мадонні. Це підтримує в його душі надію, дає йому силу переносити страждання любові. Любові жагучий, спопеляючої, котру він готовий віднести із собою в потойбічний мир. Смерть не страшить героя. Любов сильніше смерті. Він вдячний тої, котра викликала в його серце це прекрасне почуття. Саме тому, ідучи з життя, він благословляє свою кохану: «Так святиться ім’я Твоє». Так що ж все – таки любов? У повісті Куприна старий – генерал Аносов ратує за сильну любов, що «містить весь сенс життя – весь всесвіт!» Любов не може бути ізольованої. Вона проявляється у всьому спектрі людської життєдіяльності. Щира любов, по думці Куприна, є основою всього земного. І не тільки земного. Можливо, тому закохані часто обертають свої погляди до зоряного піднебіння. Великий італійський поет Данте Алигьери не випадково заключним віршем кожної із трьох частин «Божественної комедії» зробив слова: «Любов, що рухає сонцем і іншими зірками».

Письменник розглядає любов як глибоке морально – психологічне почуття. Вустами генерала Аносова він говорить, що це почуття не повинне бути ні легковажним, ні примітивним, ні, тим більше, ґрунтуватися на вигоді й користі: «Любов повинна бути трагедією. Найбільшою таємницею у світі! Ніякі життєві зручності, розрахунки й компроміси не повинні її стосуватися». Любов, по Куприну, повинна ґрунтуватися на високих, піднесених почуттях, на взаємоповага, симпатії, довірі, вірності, щирості, чесності й правдивості. Вона повинна прагнути до ідеалу. «Ви бачили коли – небудь таку любов, дідусь?» – тихо запитала Віра. Відповідь старого була негативним. Таким чином, ми говоримо про любов, яку треба нести в собі все життя, випливати їй, не віддаючись скороминущим страстям і захопленням, про які, до речі, і згадував генерал. Куприн розкрив духовну обмеженість представників «вищого стану», що проявляється перед особою чистої, безкорисливої любові

Повість «Гранатовий браслет» – підтвердження того, що Куприн шукає в реальному житті людей, «одержимих» високим почуттям любові, здатних піднятися над навколишньою вульгарністю й бездуховністю, готових віддати всі, не вимагаючи нічого замість. Письменник оспівує піднесену любов, протиставляючи її ненависті, ворожнечі, недовірі, антипатії, байдужості. Він затверджує: «Любов – це саме яскраве й найбільш зрозуміле відтворення мого Я. Не в силі, не в спритності, не в розумі, не в таланті…, не у творчості виражається індивідуальність. Але в любові». Ця думка письменника одержала втілення в іншій його повісті – «Олеся» (1898).

Написана повість відразу після знаменитого «Молоха», у якому Куприн показав жорстокий мир капіталу з усіма його жахами й пороками. Події, зображені в ній, відбуваються у Волинській губернії, на окраїні Полісся, куди, здавалося б, не повинні були проникнути злість і обман, від яких біжить герой повести – Іван Тимофійович, російський дворянин і інтелігент. Тут, у лісовій глухомані, відбувається його знайомство з «дочкою природи» – поліською дівчиною Олесей. Краса «більших, блискучих темних очей, кото рим тонкі, надламані посередині брови надавали невловимий відтінок лукавства, владності й наївності», «гнучкий, по движный розум», «первісна і яскрава уява» Олеси скорили серце Івана Тимофійовича

чиВсі так безхмарно в повісті? Неуцтво, корисливість, неправда встигли звити гніздо й у цьому поліському сільці. Вільного, смілива Олеся не по вдачі марновірним селянам, що вважають її чаклункою. Вони ненавидять її й переслідують. Протистояння очевидно. У полярних відносинах, незважаючи на взаємну любов, перебувають, крім усього, Олеся й Іван Тимофійович. Його характеристику Куприн подає вустами героїні повести. Під час гадання Олеся говорить Іванові Тимофійовичу: «Людина ви хоча й добрий, але тільки слабкий… Доброта ваша не гарна, не серцева. Слову ви своєму не пан. Над людьми любите верх брати, а самі їм хоча й не хочете, а підкоряєтеся».

Вирослий в «царстві жорстокого Молоха», Іван Тимофійович отруєний його порочним подихом. Він не в змозі зруйнувати стіну, що розділяє духовний мир «дочки природи» і його власний. Він розуміє неможливість спільного щастя. Розуміє це, а вірніше, догадується й Олеся. «Наївна, чарівна казка» любові закінчується розлукою. І провиною тому, як уже говорилися, не тільки неосвічені селяни, але й Іван Тимофійович. Що хотів сказати Куприн, що запропонувати, від чого застерегти? Тільки вдалині від цивілізації, від капіталістичного міста можна знайти людину, здатного любити безкорисливо, віддано. Тільки в єднанні із природою, у збереженні природності людина здатна досягти духовної чистоти й шляхетності. Завершується повість дивно. Іван Тимофійович після поспішного зникнення Олеси і її бабки знаходить у спустілій хаті залишену йому на пам’ять нитку червоного намиста. Цей простій, нехитрий подарунок не стільки пам’ять про «ніжну, великодушну любов» Олеси, скільки символ її чистого, природного почуття, символ її незгасаючої любові. Кожна бусинка, як вогник цієї любові. Є щось загальне між Олесиными «коралами» і гранатовим браслетом, подарованим телеграфістом Жовтковим княгині Вірі. Природне почуття любові оспіване Куприным ще в одній повісті – «Суламифь» (1908), створеної за мотивами біблійної книги «Пісня пісень».

У ній розповідається про взаємну любов Суламифь і пануючи Соломона. Прекрасна Суламифь – втілення чистої й жертовної любові – протипоставлена злій і заздрій цариці Астис, відкинутої Соломоном. Цар – Мудрець покірний чистою любов’ю безрідної дівчини. Гарячі й ніжні почуття не принесли щастя коханим: любов закінчується трагічно. Меч убивці позбавляє життя Суламифь. Але навіть смерть не може перемогти її любов. Уражена мечем Элиава, якого підстелила підступна Астис, Суламифь говорить своєму коханому: «Дякую тобі, мій цар, за все: за твою любов, за твою красу, за твою мудрість, до якої ти дозволив мені прильнуть вустами, як до солодкого джерела… Ніколи не було й не буде жінки счастливее мене». Ці слова нагадують сказане чиновником Жовтковим в «Гранатовому браслеті»: «Так святиться ім’я Твоє».

Так, зв’язок між повістями «Гранатовий браслет» і «Суламифь» очевидна. Всі разом вони – гімн жіночій красі й любові, гімн жінці, духовний і мудрої, гімн піднесеному первозданному почуттю. Всі три повісті мають глибоко загальнолюдський характер, піднімають проблеми, які будуть вічно хвилювати людство

Vchys: ГДЗ, Решебники , Ответы, Реферати, Твори, ПрезентаціїГДЗ, Решебники и Ответы